Споконвіку й навікИ – найсильніші Шевченки!

Історія про те, як я зробив єдиний у своїй шкільній футбольній кар’єрі дубль.

Значить, було це діло році в… я в шостому класі був чи сьомому, грали ми восени, тобто це вересень чи жовтень 1990-го. А, може, 1991-го. Хоча ні, в 91-му не до того було. Значить, в 90-му.

Заявили нашу шкільну команду на чемпіонат району з футболу. Ну, як на чемпіонат – у кваліфікацію. Система була проста – три команди збираються в гостях у однієї, грають кожна з кожною по матчу, переможець їде в фінал у райцентр. На справжній (!), а не шкільний стадіон.

Крім нас, ШевченкІв (Шевченківської тобто школи), участвували ще Самойловка і Барвіновка – господарі. Звісно, правильно говорити “Шевченківське”, “Самійлівка” і “Барвінівка”, але вибачайте, я вже писатиму так, як у нас прийнято. Бо інакше не буде колориту.

Ось я позначив на вікімапії диспозицію. Сіли ми, значить, в автобус і погнали в ту Барвіновку. Для всіх чи майже всіх то був перший візит у те село – якось у нас із них зв’язків не було. В Самойловку часто шастали, та шо там їхать – три кілометри на вєліку, по мачтах і там, а дід мій, так той пішли шведняв, коли в школі там вчився. А от до Барвіновки не добиралися. І, відповідно, народ тамтешній не знали. А, присідатєль колгоспу у нас був звідти, але оскільки він фашист, ну тобто Мендрух (німецьке коріння), то вони нам здавалися якимись полуінопланетянами.

Приїхали. По-моєму, якраз на початок першого матчу. Чи там за десять хвилин до його початку. Самойловка з Барвіновкою грали. Ми всілися дивитись. Господарі, якшо я не помиляюся, виграли, причому непогано так – по грі точно. Бо пам’ятаю, що кінець матчу ми зустріл кислими мінами – нам-бо було грати наступний матч якраз із ними. Тобто – програли і до побачення фінал. А вони вдома, за них там навіть хтось уболівав. Не “Алі Самі Йєн” – але нам, шкетам, і того вистачало.

Виходимо. Тренер – фізрук наш, теж, до речі, фашист, Фоос прізвище (ох і прізвиськ він получив – Діхлофос це як мінімум, а саме козирне було звісно ж Хуєсос) – ставить мене на позицію лівого захисника. Не пам’ятаю, чому – може, аби куди. Бо ми тоді ще не почали свою переможну ходу чемпіонатами школи (з 6-го по 9-й програли, якщо я не помиляюся, тільки один, а грали по 2 турніри за навчальний рік – весна і осінь; виграли і в 4-му класі, але то був фейк, бо за нас грали якраз два вчителі, в тому числі і цей фізрук).

Вийшов на поле, очкую. А тут ще й – от горечко – візаві. Може, і не дев’ятикласник, але такий здоровенний лоб, шо я на його фоні виглядав “глистюком паралізованим”. (Про дев’ятикласників згадав не просто так, а тому, що ми були тоді неповною середньою школою, 9-річкою тобто. Ну, і вони відповідно. Зараз і не знаю – у нас точно повна середня школа, та й взагалі НСШ в районі як би не одна залишилася, в Глистівці… еее, тобто Листівці.) І він ще такий, цей чувак, кремезний, а я тоді був худенький такий, одним словом – пат і паташон, тільки навпаки, низенький був худим.

А він, падло, ще й насміхався – поки наші атакували, взяв, улігся такий на поле, ліктем руку підпер і лежить. А я стою біля нього, як сторож. Картина маслом… Правда, один раз я в підкат добряче пішов, так, що він, здається, навіть розсердився. “Тут мені й смерть” – подумав переляканий Вова Миленко. Але відступати нікуди – навіть нічия нам не на руку.

Відстояли ми перший тайм на нуль, трішки освоїлись. А на другий тайм тренер ставить мене в атаку. Ага, значить, уже осінній чемп ми тоді відіграли – бо знав, що я можу. Сказати, що я був щасливий – нічого не сказати. Здихався того дядька! Не знаю, від того, чи ні – але літав, як на крилах. І забив два голи! Один і зараз перед очима – простріл з флангу, і я в дотик під перекладину заганяю м’яча. Так тобі, Барвіновка!

А оце те саме поле, звісно що, в сучасні часи. Те, що на дальньому плані.

Потім ми пропустили, але то таке – 2:1 виграли. У нас і Барвіновки по 2 очки, Самойловка з нулем. Останній матч – ми проти Самойловки. Я вже з самого початку в атаці. Граємо 1:1. На моєму рахунку – асіст. На однокласника мого, Вітальку Меркулова.В принципі, ми з ним і були костяком тої команди. Ну, може, не тої – все-таки три класи над нами було, але далі, з сьомого, уже да. І Паша Сагань у нас був в класі, довготелесий такий, в рамці стояв. Непогано стояв. А Вітальку батько навіть за чутками возив в “Металург” на перегляд. Але чи не довіз, чи не взяли.

Верталися ми додому героями. Шо ви, в фінал пробилися! Там, правда, попали на Новомиколаївку, райцентр тобто – і програли 1:3 чи 1:4. Віталька один гол забив, уже при 0:2, здається. А я в фінальному турнірі забив пізніше. Уже студентом першого курсу був, приїхав в село, а тут шкільна команда їхала в Новомиколаївку на турнір. Я з ними поплентався, чого дома сидіти. А там тренер каже – бігом на поле! А я в штанях, черевиках. Ну, кеди дали, маленькі, правда. А на штанях зелену пляму поставив.

Але головний прикол в тому, що грали ми проти конзавода – а там в 11-му класі мій друг дитинства і чотириюрідній брат за сумісництвом, Ванько Панченко. І він такий опа – “А ти шо тут робиш? Щас судді скажу, шо подстава!” Та ладно тобі, кажу, ми вам і так програємо, сам бачиш, яка команда. Програли, ага. А я з пенальті гол забив – Серьогу Шкребтана збили, а я (лівша ж) в правий нижній поклав.

Ото таке. Якось, як буде настрій, розкажу про свій єдиний матч на дорослу першість району. І як я сам організував – і провів – матч на “Камп Ноу”. Coming soon 😉

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s