Me & Kyiv

Знайшов в архіві ось такий цікавий текстик 4-річної давнини – про своє столичне життя. Тут, звісно, коротко і сухо – але, може, комусь буде цікаво. Тож вирішив викласти.

Пиво під грибочком і пісня про квартірний вопрос

Переїзд з провінції в столицю – це найважливіший етап життя. Не армія, університет, весілля чи щось інше. А саме оця от “подорож із Петербурга в Москву”. Причому неважливо навіть, наскільки довгим буде цей “переїзд” (не в сенсі дороги) – в моєму випадку вистачило 3,5 років, аби життя змінилось докорінно. Все життя – бо змінюється спосіб мислення, сприйняття дійсності, змінюються горизонти. Як сказала дружина – після Києва я можу будь-які двері відкривати ногою. В переносному, звісно ж, значенні.

Як це сталось? Зовні – дуже просто. Я працював в Запорізькій обласній адміністрації, в прес-службі губернатора (яким тоді був феєричний Євген “Адольфович” – так його представив один місцевий товариш – Червоненко). Сказати, що робота була дуже вже важка, ніяк не можна – хоча одного разу “Червонець” через мій ляп ледь всю прес-службу не розігнав. Його спічрайтер (оригинальна така людина, за якою весело було спостерігати, наче за тваринкою в зоопарку) потім розказував, як він груддю став на наш захист. За що йому велике спасибі. Хоч зараз і не згадаю, як його звали. Втім, це ні про що не каже – я багато кого не згадаю за свої 33 роки. Мабуть, робота з інформацією дається взнаки – стільки її проходить через сіру речовину, що волєнс-нолєнс хтось чи щось вилітає назавжди. Ну, то й не біда, ті, хто важливі (сказати б “хто треба” – але такої категорії, здається, і немає), все одно залишаються. В телефоні, асьці, скайпі, в Фейсбуку і Вконтакті. Десь, одним словом. На перекрестках мирозданья.

Отже, працював я працював, прокидався на роботу о 8.55 (дружина години на 4 раніше), обідав в дешевій столовці при ОДА – не такій, як, за чутками, в Верховній Раді, та все ж. В досить поблажливому режимі, одним словом. А на вихідних перевтілювався в спортивного журналіста. То був веселий і неповторний (в сенсі – не хочу більше його повторяти) час, коли я тільки підключив собі вдома інтернет. І нічого, що то був банальний черезтелефонний діал-ап, що швидкість його за нинішніми мірками була просто смішною. Але тепер мені не потрібно було навіть виходити з дому – епоха інтернет-клубів закінчилась для мене раз і назавжди! Хоча ні, брешу – коли дружина лежала в пологовому на останніх тижнях, то мені, тоді ще “понаєхавшему” киянину, доводилось кілька разів заходити в ті місця, де все починалось. Майже нічого не змінилось, тільки от, наприклад, у клубі, що на центральному проспекті Запоріжжя, вихід перенесли у двір. Може, підлітки з квадратними від моніторів з іграми очима псували вигляд фасаду міста і нерви вахтерші.

Працював я тоді в “Атаці” і “Футболі”. “Футбол” – це були скоріше хоббі і слава, бо гроші там платились смішні (1-2 невеличкі огляди на місяць), зате ж найкрутіше спортивне видання України. “Мені сам Франков дзвонив, інтерв’ю з “балканським Недведом” замовляв!” Десь приблизно так це мало б звучати, якби було кому озвучувати. Сподіваюсь, попереднє речення ви зрозуміли. А от “Атака” – це було серйозно, в першу чергу з фінансової точки зору. В прес-службі я заробляв 850, здається, гривень (нагадаю, це були літо-осінь 2006-го), а за 8 фактично днів на місяць в “Атаці” – 1000. Але в неділю я сідав за комп’ютер – чи тоді вже, здається, був перший ноутбук – о 8-й ранку, а вставав, закінчуючи роботу, о 12-й ночі. Чи навіть трошки пізніше. Їв тут же, за столом, ото хіба що до вбиральні прогулювався. Чи подобалась така ситуація дружині? А куди було діватись.

Як виникла ідея з Києвом, я вже точно і не пригадаю – мабуть, майбутній кум підштовхнув. Правда, варіант з “Командою” я всерйоз і не розглядав, а от про “свій” “Футбол” задумався. А тут якраз випадок підвернувся – у Артема народився син. Написав електронного листа, привітав, а потім скромненько так – чи немає у вас там вакансії в редакції? Виявилось, що щось таки є – і треба приїхати на співбесіду. Сказати, що я був на сьомому небі від щастя – це нічого не сказати. До столиці летів, як на крилах, хоч зустріч пройшла і не так, як я гадав – наприклад, не в редакції, а на квартирі, бо Артем якраз тоді розхворівся. Говорили теж мало, майже ні про що – мовляв, підходиш, будемо брати. Я навіть не пам’ятаю, чи була озвучена сума зарплати – але мабуть-таки була, не зовсім же я романтичний ідіотик, аби кидати все і зриватись в чуже місто, не продумавши хоча б цей момент.

Одним із перших вражень в Києві були водії. Як зараз пам’ятаю – переходимо дорогу десь на Оболоні, як то і положено, по “зебрі”. Їде машина. Я, мов та зебра, полохливо зриваюсь, а Вовка поблажливо так – ти чого, це ж тобі Київ, а не Запоріжжя. зупиниться, куди він дінеться. Потім, за рік, уже я буду казати так приятелям, які приїдуть у справах до столиці. До речі, і в Запоріжжя за 3,5 роки моєї відсутності водії стали краще і ввічливіше ставитись до пішоходів. Це так, до слова.

А потім, після співбесіди, я набрав львівського (сім пляшок Першої приватної – етикетки до колекції, а як же, де воно тоді було в Запоріжжі), і ми з Вовкою сиділи на дитячому майданчику, під грибочком, бо ж ішов чи то ще пізньолистопадовий дощ, чи то вже ранньогрудневий сніг, і пили те пиво. Пізніше намагався знайти те історичне місце, та так і не знайшов. Воно, може, й досі десь там стоїть, і хтось п’є пиво під тим грибочком – але мої очі сприймали дійсність уже інакше, не в тих кольорах і відтінках, що в той день, коли все ще було незнайомим. Таке буває, нічого страшного – звикаємо і перестаємо помічати.

15-го грудня 2006-го я відпрацював свій останній день держслужбовцем – і відправився на вокзал. Якось смішно і тривожно було. Смішно від мимовільного пафосу (батьки приїхали проводжати, дружина, наче в армію чи на Північний полюс), тривожно від туману попереду. Фактично ж мене в столиці чекали тільки Вовка і робота. Більше нічого, навіть за житло ще не було домовлено. О, житло в столиці – це окрема сторінка, про яку кожен “понаєхавший” може розповісти багато цікавого, значно більше, ніж я. Ми ж бо з дружиною (і котом, що з’явиться в цій історії пізніше) змінили тільки 2 квартири, плюс я перший тиждень жив у кімнаті десь на Оболоні. Власне, “жив” – це гучно сказано, я приходив туди поспати і помитись. Навіть їв я не там – а шаурму з кіоска біля метро “Петрівка”. Мабуть, відтоді й наївся на життя вперед.

Перше наше київське помешкання було не в Києві. Нормальне, в принципі, явище – передмістя дешевше, хоч і добиратись туди довше і важче. Навіть незважаючи на невеличку відстань. У всі дні, крім вечора п’ятниці (коли “кияни роз’їжджались додому, по селах”), від метро “Святошин” ми добирались до своєї Капітанівки всього за 15 хвилин. У зворотньому напрямку пробки і тягучки виникали в неділю увечері, коли “кияни”, відповідно, “повертались з дому до столиці”. Втім, це не було особливою проблемою – та й взагалі проблемою не було. Хіба що кілька разів за ті 2 роки – наприклад, коли була сильна хуртовина, автобуси ходили через раз, і в один із “шансонвагенів” народу набилось стільки, що задні двері просто випали на асфальт. А мене ледь не розчавили в процесі добирання з платформи до салону.

Проблема була в іншому – остання маршрутка відправлялась о 23.00, а на те, щоб доїхати з Куренівки на Святошин, потрібен був час. Особливо в неділю увечері. Одного разу моя нога ступила на платформу метро “Святошин” за 2 хвилин одинадцята. Грошей на таксі, як ви здогадуєтесь, в кишені не було. Так само, як не було тоді, коли старенький редакційний “мерседес” поламався десь посеред нічного Києва. Женя Панкратов (а ми залишились з ним удвох) викликав таксі і поїхав до себе на лівий берег, а куди було діватись мені – без грошей, без знайомих, власне, без нічого. Здогадався зателефонувати верстальнику, якого ми хвилини 3 як висадили (значить, він десь неподалік, плюс костьол, де він виходив – споруда примітна, не заблукав би), і напроситись на мимовільну ночівлю.

З “мерседесом” вийшло не дуже гарно. Коли мене вперше відвозили додому після здачі номера в типографію, водій просто спитав – куди. “На Святошин” – упевнено сказав я. В процесі польоту по проспекту Перемоги він кілька раз озирався, мовляв, де вже повертаємо. А я все мовчав, аж поки не сказав – та це аж за постом ДАІ, в Капітанівці. Наступні його слова були вже тоді, коли ми приїхали – “Дале-е-еко, треба тобі переїжджати”. Але нічого, всі 2 роки возив мене за місто (мабуть, тому, що сам жив неподалік, на Чорнобильській, здається; якби він жив десь на Харківському, то довелось би мені ночувати в редакції, благо, диван був). От тільки чому я не опинився в “мерседесі” тої ночі, коли він потрапив в аварію – не пригадаю. Мабуть, закінчив роботу раніше – чи залишився на редакційному дивані…

Власне, Капітанівка. Це було по-своєму навіть прекрасне місце. Для мене, людини зі степової зони, опинитись посеред соснового лісу, стало справжнім дивом. А наш 4-поверховий будинок саме так і стояв, на околиці села, з двох боків майже впритул оточений лісом. Коли випадала нагода, ми з дружиною гуляли в лісі, сиділи на березі малюсінького озера… Правда, починалось все трохи інакше. З абсолютно порожньої квартири (як виявилось, там таки було розібране двоспальне ліжко, і більш нічого), засміченої і необжитої, не дивлячись на постійних квартирантів. А, може, саме через них. Власниця не встигла, а скоріше не захотіла навіть підмести та вимити підлогу.

Два тижні, до приїзду дружини (рано-вранці 30 грудня, якраз для того, аби встигнути все розставити і зустріти новий Рік), квартира виглядала дуже просто. Половинка ліжка, покладена прямо на підлогу. В кутку моя єдина сумка з кількома речами. І кількадесят пляшок з під подільського “Жигулівського”. Ото я його напився тоді, прямо скажемо – вдосталь. Шкода, що фотоапарата не було, і та картина залишилась тільки в моїй пам’яті. Та й то не назавжди, як вже згаданий рятівник-спічрайтер.

Дружина з тещею здійснили справжній подвиг, перевізши із Запоріжжя в Київ на фурі фактично невеличку квартиру (її внутрішній світ). Привели помешкання в більш-менш цивілізований вигляд – і поїхали, бо вже якраз ішло до вечора 31-го – зустрічати Новий рік до тої тещиної знайомої, яка і знайшла нам ці хороми. А знайому я запам’ятаю ще з того неба, яке я побачив у перший свій київський вечір. Я все життя якось гостро відчуваю чуже небо. Не знаю, як пояснити його “чужість”, але воно відчувається з першої секунди – тільки глянув, і вже бачиш, що воно не твоє, а чуже. Тоді, 16-го грудня 2006-го, я вийшов на балкон десь біля метро “Бориспільська” – і побачив чуже небо. Як колись в далекому вже 1995-му бачив ще чужіше небо в невеличкому закарпатському селі Солотвине, де знаходились (може, і зараз функціонують, я там більше ніколи не було) соляні шахти, що допомагали мені лікувати астму. Чуже, непривітне небо – за яким, втім, ховалась цікава історія життя.

Якщо вже почав про квартири, то завершу свою коротку епопею. Квартирна хазяйка в Капітанівці була більш-менш адекватною, але сектанткою, що періодично виринало назовні. Наприклад, кілька разів приносила свою пресу. Звісно, ніхто ту макулатуру не читав, але настрій псувався – не люблю “навязчивый сервис”. Їздити з Борщагівки в село їй було дорого, тож ми зустрічались на Святошині. Хто бував там, той знає це місце відправлення маршруток під шляхопроводом проспекту Перемоги. От там ми, як два шпіони, раз на місяць виходили на зв’язок, я передавав їй гроші, загорнуті в папір з умовними записами (розрахунками за комунальні послуги) – і розходились. Пізніше така неакуратність у документації – вона навіть гроші не перераховувала – зіграла злий жарт. Втім, той жарт став лише частиною загального шапіто, тому особливо не врізався в пам’ять.

30-го листопада 2007-го я потрапив в районну лікарню міста Боярка з приступом апендициту. Як ми шуткували пізніше, наївся у Вовки “апендицитного супчику” (я ночував у нього після концерту “Чайфів”, але додому таки доїхав). Оскільки “сеанс шпіонського зв’язку” у нас був в перших числах місяця, то потрапити на метро “Святошин” я не міг фізично. Тому довелось пояснювати ситуацію по телефону і домовлятись про відстрочку, більш того, про візит хазяйки додому. Треба сказати, що у нас була чітка домовленість – якщо вона вирішує підвищити ціну (то були “жирні” докризові часи, коли ціна за оренду квартир зростала в столиці чи не щоквартально; як зараз, дякувати Богу, не знаю), то повідомляє про це за місяць. Аби ми або виїхали, або звиклись з цією новиною.

Але тут раптом тітку переклинило. Числа 2-3-го вона заявила, що таки піднімає ставку – а вже 15-го, коли приїхала, захотіла гроші в новому форматі тут і зараз. Звісно, ніхто давати їх не збирався – тому почалась драма. В хід пішла важка артилерія (пригадуємо шпіонський процес передачі грошей?) – а я ж за один місяць “платьожку” не можу знайти, мабуть, ви не платили. Мовляв, заплатіть ще раз. Ситуація явно виходила із зони нашого зацікавлення, а коли хазяйка заявила, що вона ще й за газ доплачує за нас, бо ми мовляв мало грошей даємо – процес пройшов точку неповернення. Стосовно “газових грошей” дружина нервувалась (як же так, людину об’їдаємо) рівно до того моменту, коли вияснилось, що ця доплата сягала космічної суми в неповні 1,5 гривні на місяць.

Таким чином ми, вже самостійно, вийшли на пошуки квартири. Не скажу, що об’їздили увесь Київ, але від Севастопольської площі до метро “Лісова” прогулялись. В останньому пункті вийшло цікаво. Дядько, такий типовий український радянський інтелігент (улесливої зовнішньості і гнилуватого характеру), розпитував, хто ми і що ми – а на повторному побаченні видав таке, від чого у мене щелепа відпала. “А я тут пошукав в інтернеті, знайшов твої статті (я тоді вже писав для Football.ua). А ще резюме бачив, непогану ти зарплату там собі ставиш”. О, подумав я, зараз буде гилити ціну – такий прекрасний привід з’явився. Ні, все обійшлось – в цьому плані. Але квартиру ту ми так і не зняли. Бо за пару днів до того, як ми мали привезти гроші, цей інтелігент-нишпорка здав квартиру якійсь циганській парі (з його розповіді ледь не натуральному циганському барону), бо вона, мовляв, відразу з грошима приїхала. Прощаючись, я подумки побажав хранителю вкраїнської духовності, аби цигани перетворили його квартиру на наркопритон. Ніхто не чув про такий, поруч із метро “Лісовою”?

Господь із нею (як казала моя вже покійна бабця у таких випадках), тою “Лісовою” – завдяки цьому облому ми не проґавили свою “чарівну квартиру”. Жарти жартами, але коли ми вселялись на Оболоні, то господар запитав, чи є у нас діти (це, для тих, хто не знає, обтяжуючий фактор – шпалери помалюють чи порвуть…). Дітей у нас тоді не було, причому аж так, що тавро бездітності вже перетнуло межу офіційного визнання, чи то пак вироку. “Нічого, – сказав власник квартири, – у нас вже дві пари виїхало, народивши тут дітей. Чарівна квартира. Намолена”. Вони, до речі, теж були якимись сектантами (я вживаю цей термін без усіляких негативних конотацій, просто для розрізнення “офіційного” християнства, себто православ’я, і різноманітних протестантських течій), але жодного разу навіть не пробували нас агітувати. Мабуть, через вік – вони були трохи старші за нас – і, відповідно, адекватність. Чи просто такі були люди, хто зна.

А квартира й справді виявилась чарівною. Через 3 місяці після нашого вселення дружина завагітніла. Чи то, може, втрата мною роботи вплинула – кажуть же, що у драматичні моменти інстинкт продовження роду вмикає додаткові сили. Власне, народження сина і стало причиною повернення до Запоріжжя – бо на ті мої гроші (близько 4 тисяч гривень, при “трьошці” за квартиру і непрацюючій дружині) жити в столиці не було ніякого сенсу. Зараз ми згадуємо, як харчувались в ті місяці, і посміхаємось. А тоді було не до сміху. Навіть на початку нашого сімейного життя, коли ми жили в гуртожитку, а я працював кур’єром (плюс дві стипендії, одна з яких – дружинина – була підвищена), такого не було. Втім, це вже інша історія. А про цих других квартировласників нічого поганого не скажу – ну, не слідкували за станом квартири, так це нормальне явище, нащо їм зашивати балкон, якщо вони там не живуть, а “понаєхавшим” і того вистачить. А ще, коли ми готувались здавати квартиру, виявилась пікантна подробиця – майже всі розетки були не прикручені, а посаджені на пластилін. І в процесі видалення з них пилу вони просто повідвалювались. Вихід із ситуації було знайдено майже миттєво – місце пластиліну зайняв суперклей. Але вилки побутових електроприладів туди входили нормально, я перевіряв.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s