А все-таки ми однозначно програємо Росії на інформаційному полі. От дивіться.

Прилетів Гризлов – зрада, договірняк розписувати будуть. Не прилетів Гризлов – по телефону договірняки уже розписали, навіщо прилітати. Зустрівся з Порошенком – зрада, президент України прогнувся під якогось там чиновника. Не зустрівся з Порошенком – президент України злякався якогось там чиновника. Оголосили про результати візиту – зрада, вже нічого не стидаються. Не оголосили про результати візиту – шифруються , щось там нечисте… (А в Росії при цьому ні про яку “зраду” з боку того ж Гризлова не говорять. Полетів – значить, так треба. Царю-батюшкє треба, а, відповідно, і нам.)

І яку подію не візьми – завжди  і всюди виглядає підступне слово Зрада. Деякі люди ще мають сили опиратися йому, в основному завдяки зовнішнім впливами (“от спасибі вам, Свириде Опанасовичу, доки дочекалася вашого посту, так ледь не посивіла – а, виявляється, не все так страшно”). Але на більшість навіть “свириди опанасовичі” не діють. Зрада – вона і є Зрада. Зра-а-ада!

І що цікаво – така ситуація є цілком об’єктивною. Бо 23 роки, з 1991-го по 2014-й українська влада – якою б вона не була, кравчуківською чи кучмівською (Ворд акуратно переправив “кучмівська” на “кумівська”, хе-хе), ющенківською чи тимошенківською – постійно стрибала під московську дудку. Тільки роблячи вигляд, що вона вирішує якісь власні національні питання – як в тому анекдоті, коли Леонід Данилович погодився зробити Владіміру Владіміровічу мінєта за скасування боргу, попросивши тільки, аби Путін заліз на стола: “Бо Україну ніхто не ставив на коліна!”

(Про період Януковича і говорити нічого, тоді російські спецслужби чи не напряму керували українськими.)

Але з іншого боку – після Революції Гідності ситуація змінилася, і тепер “старшим братом” є не Кремль, а Білий Дім. Та при цьому формула “зради по-американськи” поки що не діє. Тобто для деякої частини суспільства – так, діє, але в позитивному сенсі: “Байден прийде, порядок наведе”. А отак, щоб “Україна продалася підносам, скоро весь чорнозем вивезуть і воду з Дніпра викачають” – хіба що найвідсталіші верстви суспільства зрідка намагаються педалювати цю тему. Та й то, таке враження, лише тому, що “так треба”. Як комуністи не можуть не говорити про “народ” і таке інше, так і люди із ментальними радянськими паспортами в кишенях мають згадувати про “піндосів”, бо так положено.

Одним словом, пора б позбуватися цього синдрому “проросійської зрадофілії”. Бо шкоди від усіх цих істерик тільки вам самим.