В Дніпрі сталася страшна трагедія.

Нацгвардієць розстріляв п’ятьох колег. Ось відеозапис. Справді страшний. Значно вражаючіший за усі кінематографічні картинки. Причому навіть в якихось другорядних начебто деталях – як кров починає текти з-під одного із убитих. Ось це відео.

Але я хотів от про що сказати.

Народ уже побіг вигадувати версії, а я сидів і чекав, коли буде хоч якась інфа. І ось вона почала з’являтися. Скажімо, нардепка Юлія Яцик написала про імовірні причини трагедії.

Хто його знає, правда це чи ні. Але, принаймні, це наявна інформація. І підписана цілком конкретною людиною, а не анонімним телеграм-каналом. Тож є підстави умовно довіряти цій інформації.

І от читаю той абзац і думаю. Думаю про те, що моєму старшому сину 12 років. Через шість років – призовний вік. А він, ну так вже склалося, лютий правдоруб. І я його за це, чесно кажучи, уже лаяв за історії в школі (які саме, не буду уточнювати, вибачте, це тільки його і моя справа). Але він, якщо відчуває неправду, то буде сперечатися і доводити до хрипу. Колись він директору футбольної академії щось доводив прямо під час матчу (сидячи в запасі). Ви себе в п’ятому класі уявляєте, щоб доводили свою правоту директору школи? Я – ні. А він ось такий.

Тож я цілком припускаю, що мій син міг би також – “попередити бійку”, “повідомити керівництву”.

Так само я вірю в те, що “останні не вжили жодних заходів”, ба більше – “визнали його “стукачем”.

І від цих припушень, від цієї віри – мені стає на душі якось дуже незатишно…