Завтра – день Х для українських ЗМІ. Про це й поговоримо.
Різні ЗМІ вирішують “проблему 16 січня” (яка іронія – саме цього дня 8 років тому влада Януковича проголосувала свої злодійські закони, за які досі ніхто толком не відповів, а деякі голосувальники досі очолюють свої кнукіми). Ми звернемося до кейсу головного і єдиного футбольного (точніше, футбольно-спортивного) видання під назвою “Футбол”.
Головред “Футболу” Артем Франков в останні місяці, як міг, нагнітав ситуацію із переведенням журналу на державну мову. У мене, як колишнього працівника журналу, навіть питали – як думаєш, перейде “Футбол”/Франков на українську чи ні? На що я відповідав так: “Якщо Франков знайде собі відповідну фінансовим запитам роботу – тоді він зможе красиво, із скандалом і пафосом, залишити “Футбол”. Якщо ж ні – а, скоріш за все, так і буде – то поскрипить зубами, побухтить на сторінках своїх “редакционок” і нікуди не дінеться, перейде на українську”.
Що ми, власне кажучи, й бачимо. Принаймні, ті, хто, як і я, купив перший майже-український номер “Футболу”. (Він не повністю український, бо вийшов ще до 16 січня, тож там є кілька історичних матеріалів московитською.) Бо закон – це така штука, яку, може, і можна обійти – але не в такому випадку. А тепер поговоримо про українську мову і “Футбол” детальніше.
Я недаремно виніс в заголовок фразу такого собі. В.Путіна, який обізвав розпад радянської імперії отак, як ви там бачите. Виніс я тому, що для Франкова українізація української преси (правда, смішно звучить?) – це і є катастрофа. Причому мова не тільки про якісь там його уподобання. Ми з дружиною обговорювали цю тему з професійної точки зору (ми обидва – філологи), і вона влучно зауважила, що йому тепер доведеться відходити від свого стилю письма, бо воно було заточене під московитську мову, із усіма нюансами, якимись старорежимними зворотами і фразочками (оце легендарне “испровещился”, над яким час від часу іронізують усі, хто читав “Футбол”, чи заголовки на кшталт “Вотще и втуне”). І це правда. І йому, і Шахову – доведеться або поламати свій власний стиль своїми руками, або зробити це руками перекладача. Катастрофа це? Для них – імовірно. В цілому ж – проблема, але не така, щоб роздувати її аж до рівня “крупнейшей геополитической ошибки” української влади. Хоча насправді це нагнітання істерії є серйозною помилкою (якщо можна говорити такими термінами щодо “Футболу”) самої редакції, тобто головного редактора.
Поясню, чому. Перед “днем Х” один із працівників “Футболу” написав у себе в соцмережах – посилаючись, правда, на слова Франкова (своїх, очевидно, для цього випадку не маючи; або ж це була спроба зайвого комплімента керівнику) – мовляв, ну що ж, ті, хто не хотів читати “Футбол” московитською, доведіть, що ви справді хотіли його українізації, купуйте. (Далі було “в киосках Союзпечати”, до чого ми ще повернемося.)
В принципі, заклик цілком логічний, якби не два “але”. Почнемо з головного. Журнал “Футбол” – це за великим рахунком Артем Франков. Багато хто купував свіжий номер журналу винятково заради редакційки. І це було ще в часи, коли я там працював – а це друга половина нульових, на секундочку. З того часу навряд чи щось змінилося – хіба що таких людей стало більше, особливо після смерті легендарного автора Бориса Таліновського, матеріали якого були справжнім скарбом (і за цей скарб, між іншим, подякувати треба саме Франкову; так, у реальному світі не буває однозначно негативних чи позитивних персонажів, точніше, може, і бувають, але це не той випадок, повірте людині, яка більше 1,5 року просиділа з ним у одній редакції).
При цьому Артем Франков – людина із чітко вираженою громадсько-політичною позицією. І позиція ця, скажемо прямо, є далекою від проукраїнської. Дехто, як мій друзяка Боб Тибурак, взагалі назве Франкова сталіністом. Я ж скажу так – позиція Франкова, наскільки можна судити із його текстів (у журналі та деінде), десь поруч із позицією ОПЗЖ. Можливо, не найрадикальнішою його частиною, але точно десь там. І явно не з помаранчевого боку умовних барикад. Якщо хочете красиве порівняння – то Франков це певною мірою Зеленський від журналістики. Я про “какую разніцу”, зв’язки на Московії і таке інше. (До речі, тут недавно до Києва приїздив один московський влогер, Віктор Кравченко, робив відосик на тему “Ах, як колись грали між собою, от би ще” – так от там якраз Франков і один із його підопічних засвітилися у всій красі. Бо це – їхній світ. Як і у Зеленського.)
Але проблема навіть не стільки в позиції, скільки в тому, що він її регулярно артикулював у своїх текстах. Налаштовуючи проти себе україномовну, патріотичну частину авдиторії. Відсепаровуючи (від слова “сепарація”) свою авдиторію до більш-менш однорідного стану ватників, полуватників, (пост)совків та подібних їм істотам, які українську мову на дух не переносять. А тепер (!), коли доводиться коритися закону – Франков і його молода команда, ніби одумавшись, заявляє, звертаючись до тих, чиї цінності та ідеали регулярно вони обпльовували, мовляв, ну що ж ви, купляйте тепер, ви ж хотіли.
Хотіли. Але, по-перше, ви самі відштовхнули цю авдиторію – бо так було зручно і взагалі не страшно (подумаєш, западєнци еті пєрєстанут чітать, ми на ніх і нє орієнтіровалісь – хіба ні?). А по-друге, отут ми згадуємо про друге “але”.
За час існування “Футболу”, навіть скажемо коротше – за час появи інтернет-журналістики, візьмемо за основу появу сайту football.ua, це 2006 рік – виросла уже ціла україномовна галузь футбольної журналістики. Не друкованої, так – але в онлайні її достатньо, аби задовільнити свої футбольні потреби. Є тексти, є відеоблогери (Бебех, Поворознюк тощо), є потужні україномовні ресурси – наприклад “Футбол24”. Україномовний, не-(пост)совковий читач знайшов свою нішу. Знайшов своїх авторів, свої улюблені видання. Навіщо йому “Футбол”, який просто перекладений на українську (іще й не факт, що якісно – див. зразок на скріні нижче), особливо зараз, 2021 року? “Футбол”, який як очолював, так і очолює людина із іншою, чужою ідеологічною планкою в голові?
(Це якою мовою заголовок написаний?)
(Про переклад – як, між іншим, більш ніж серйозно. Як ви знаєте, я працював у “Футболі” і писав тексти московитською. А одного разу написав текст українською. І знаєте, що сказав мудрий дядя Боба Таліновський? За точність цитати не поручуся, але було сказано так – “розумієш, проблема твого тексту в тому, що він у тебе російськомовний, просто перекладений українською”. І мені довелося до-о-овго переналаштовувати свій “комп’ютер” під справді українську “журналістську мову”. Це, до речі, і привіт тим, хто розказує про активний білінгвізм. Віталія Портникова почитайте, у нього іноді такі ляпи в текстах бувають, що відразу видно – текст або в голові, або в Гугл-транслейт перекладений з московитської на українську. Неможливо однаково писати двома різними мовами.)
Дивіться, яка ситуація склалася на ринку щодо української мови. Увесь сегмент можна поділити на такі частини (нерівномірні за кількістю, але ми не про це):
- видання, які з самого початку були україномовними, у них жодних проблем не виникало;
- видання, які давно перейшли на українську чи створили (у випадку онлайн-ЗМІ) україномовні версії – так було у моєму нинішньому ЗМІ і моєму колишньому ЗМІ (у колишньому я якраз взяв участь в українізації контенту, а пішов я звідти ще 2016-го, це щоб ви розуміли часові маркери);
- видання, які перейшли на українську під закон, зробивши це тихо, без пафосу (як частина видань у конторі, де я нині працюю), або зробивши з цього позитивний піар (як деякі лідери ринку на кшталт “НВ” та ін.).
Це частина ринку, яка досить спокійно сприйняла зміни у законодавстві. Але це не вся частина ринку. Деякі видання, як “Футбол” чи “КП в Украине”, влаштували з цього невеличкі (а, може, і величкі, кому як) скандали, зі слізьми і прощаннями. Це виглядало навіть трохи смішно – з позиції людини думаючої, розуміючої. Втім, до видання, у назві якого захована “Комсомольская правда”, у мене питань немає – люди, які чіпляються за старий протрухлий совкобренд, з ними усе зрозуміло. А от до “Футболу” питання є.
Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» був проголосований у другому читанні 25 квітня 2019 року. Майже 2 роки тому. Поданий на розгляд 9 червня 2017 року. 4,5 роки тому. Так, “поданий на розгляд” – це далеко не “прийнятий”. Але людині думаючій, людині, яка аналізує ситуацію в країні (і галузі), було зрозуміло уже на 2016 рік, після відставки, до речі, екс-власника УМХ (якому і належить “Футбол”) Бориса Ложкіна з посади голови Адміністрації президента – що чинна влада взяла курс на українізацію країни. Серйозний такий курс. Тут тобі й мовні квоти на радіо, й інші проукраїнські заходи.
Тобто у Франкова було 3-4 роки – в найгіршому випадку (прийняття закону уже неможливо було пропустити, хіба дуже захотіти) 2 роки – для того, аби підготуватися. Як? Скажімо, найняти якісних україномовних авторів – або знайти починаючих і підготувати з них якісних. А такі є, і якісні, і початківці. Було б лише бажання. Натомість ми бачимо що? Ми бачимо, що в редакції працюють винятково московитомовні автори. Андрія Шахова ми не рахуємо – він так само вічний і так само буде у “Футболі”, доки там буде Франков. Ок, для нього можна було зробити виняток. Але усі інші? Частина ж із них мало того, що московитомовна, ще й має певний негативний – зокрема, і в мовно-патріотичному питанні – бекграунд. Той же Ігор Яслік, якого частина читачів не любить саме за його атиукраїнську позицію у тих чи інших ситуаціях. Або Віталій Пасічний, який у свій час зневажливо відгукувався про Євромайдан (бо, бачте, люди не уважили смерть якогось там московитського актора, їм народ у палатках важливіший), який працює не просто у московському виданні, а й у відверто прокремлівському (це сайт “Чемпионат.ком”, якщо цікаво, подивіться у них тональність новин, які торкаються політичної сфери – кремлівські вушка стирчать аж бігом). Врешті, людина відверто живе у московитському культурному просторі (“киоски Союзпечати” в 2022 році, це його слова, Карл! а ще почитайте його соцмережеві сторінки, там трохи менше ніж все – з Московщини).
Невже не можна було подумати над цим – і підібрати нову команду, щоб у номері від 13 січня, який я зараз тримаю у руках, вийти красиво і з пафосом (а чом би й ні) презентувати нову команду авторів під нові реалії? Було б лише бажання. А працювати у журналі з іменем та історією багато хто погодився б.
Але ні. Із усіх можливих варіантів підготовки до неминучого Франков вибрав найгірший:
- істерикувати і нагнітати;
- тягнути до останнього;
- обмежитися у підсумку мінімальними змінами, спрямованими точно не на розвиток, а на виживання журналу.
І хто йому, питається, лікар – при таких вихідних даних? Хто побіжить купувати журнал? Ну ок, 1-2 номери українською куплять, на сувеніри та just for lulz (між, іншим, я купив у кіоску неподалік від своєї лікарні, і мені довелося попошукати, бо у кількох кіосках по дорозі до лікарні “Футболу” уже не було). А далі?
До речі, ви згадайте – україномовну, західноукраїнську частину читачів “Футбол” справді ігнорував. З Донецьком загравали через тексти Руслана Мармазова. З Харковом – там навіть цілий регіональний номер виходив. З Дніпром – уже менше, та все ж яке-не-яке місце на шпальтах йому відводилося, бо ж “Дніпро” до свого крутого піке був одним із підграндків.
А Львовом відверто нехтували. Хоча це завжди був справжній центр футболу – для, умовно кажучи, однієї третини (ну ок, однієї чверті) населення країни. Запоріжжя, яке за кількістю населення навіть трохи переважає (чи уже ні?) Львів – і поруч не стояло. У Львові досі виходить друкована спортивна преса – “Спортивка”, яка продається і за межами регіону. У Львові виходять загальнополітичні видання із спортивними розділами, які продаються і за межами регіону (у Києві також). У Львові є потужний медіахолдинг мера Садового (що там у Запоріжжі в цьому плані? 🙂 ), з уже згаданим мною спортивним ресурсом “Футбол24”, який є одним із лідерів ринку.
І в суто футбольному плані там було і є чим козирнути. І “Карпати”, які вигравали бронзу, грали у фіналах КУ, грали у єврокубках (і як грали – матч із “Галатасараєм” безперечно є одним із найлегендарніших в історії українського футболу). А в останні 10 років, попри занепад “Карпат” – це і новий сучасний стадіон, який привабив, нехай на деякий час, “Шахтар”, і інші клуби топ-рівня. Зараз у Львова в УПЛ два клуби – і, якщо нічого екстраординарного не станеться, то за 1,5 року буде три. В якому місті, крім Києва і Донецька (справжніх футбольних мегаполісів, з якими не тягатися навіть Харкову, який сам себе, своїми ж руками заганяє у ярославське гетто), таке можливо? От же, є на чому будувати нове обличчя журналу – не на 100%, звісна річ, але на досить помітний відсоток, аби можна було спокійно, упевнено і без втрат вийти на дату 16.01.2022.
Втім, у кожного своя доля і свій шлях широкий. Франков (і, відповідно, “Футбол”) свій обрав давним-давно. Тож те, що відбуватиметься після 16 січня – це ніяка не “геополітична катастрофа”. Це наслідок давнішнього рішення.
А проукраїнські україномовні читачі – вони у цій ситуації перебувають у ситуації win-win. Буде жити, буде продаватися україномовний “Футбол” – матимуть можливість дорікати Франкову, що той стільки років брехав про невигідність українізації. Занепаде остаточно, закриється “Футбол” – тільки знизають плечима і скажуть “Помер Максим – і фіг з ним”. Усерйоз за цим, колись справді культовим виданням плакати ніхто уже не буде. Хіба ота купка маргіналів, яких приваблювали антиукраїнські випади головреда. Та ще його старорежимні каламбури.