Можливо, колись я напишу книжку про “Формулу-1”, про видатні перемоги і великі трагедії, про підлість і благородство, про легендарні історії і людей, які відзначилися короткими, але яскравими кар’єрами. Ось одна із таких історій.

Був у Німеччині такий гонщик – Манфред Вінкельхок. Нічого видатного, один із багатьох. Хоча, з іншого боку, якщо людина доросла до “Формули-1”, причому не будучи рента-драйвером (так називають тих, хто сам платить за свою участь у перегонах, а не перебуває на контракті у команд) – то це уже варто поваги. Не так багато гонщиків із усього цього масиву зуміли потрапити до Королівських перегонів.

Манфренд Вінкельхок зумів. Правда, ганявся він на дуже скромних автомобілях. 1980-го він на одну гонку потрапив у команду Arrows – замінив травмованого Йохена Масса. Але запам’ятався він того року подією у молодшій “Формулі”, “Формулі-2”. Ось відео тієї події, яка сталася на німецькій трасі “Нюрбургринг”.

А в Ф1 на ГП Італії Манфред навіть не пройшов кваліфікацію.

Першим повноцінним сезоном – і, по суті, єдиним більш-менш нормальним – для Вінкельхока став сезон-82. Він потрапив у кокпіт боліда скромної німецької команди ATS, яка за майже 10 років участі в Королівських перегонах ніколи не хапала зірок з неба. Досить сказати, що найвищим місцем у Гран-прі для пілотів ATS було п’яте місце, зайововане на ГП США 1979 сином легендарного німецького гонщика 30-х Ганса Штюка, Гансом-Йоахімом Штюком.

В таку команду потрапив Манфред Вінкельхок – і уже в другій своїй гонці повторив цей рекорд. Втім, на тому ГП Бразилії із 26 пілотів доїхало до фінішу усього 10. Втім, на шостому місці, за Вінкельхоком, фінішував майбутній віце-чемпіон того сезону, Дідьє Піроні на Ferrari.

Ті 2 очки, зайововані Вінкельхоком – стали для нього першими і останніми в “Формулі-1”. Він ще поганявся до середини 1985-го, змінивши Arrows на Brabham та RAM. Можливо, і досяг би більшого, хтозна. Але 11 серпня 1985 року у гонці спорткарів Budweiser GT 1000 km на канадській трасі “Моспорт” Манфред потрапив у важку аварію, і наступного дня, попри проведену операцію, помер від отриманих травм голови.

У Манфреда Вінкельхока було два молодші брати, Йоахім і Томас. Обидва теж ганялися в різних серіях, в різних автомобільних класах. Йоахім виграв два чемпіонати в кузовних гонках (це змагання на модифікованих серійних автівках), а от у “Формулі-1” за команду AGS він у семи Гран-прі сезону-89 не пройшов навіть прекваліфікацію (тоді команд було більше, тому спочатку для найслабших проводили окрему попередню кваліфікацію, відсіюючи більше половини).

За п’ять років до загибелі у Манфреда Вінкельхока народився син Маркус. Він, як і тато з двома дядьками, теж пішов шляхом гонщика. В молодших формулах досягав певних успіхів. Скажімо, 2003-го у європейській серії “Формули-3” став четвертим у чемпіонаті, здобувши дві перемоги. Із відомих у майбутньому гонкщиків там ганялися Тімо Глок (п’ятий) і Роберт Кубіца (11-й, брав участь у 2/3 сезону).

2005-го Маркус став третім у 3,5-літровій “Формулі Рено”. А виграв той чемпіонат – Роберт Кубіца. Після цього успіху обидва пілоти потрапили у першу “Формулу”, поки що лише тест-драйверами. Кубіца – в BMW Zauber, а Вінкельхок – у Midland (це була така московитська команда, яка, викупивши легендарну стайню Jordan, проіснувала один 2006 рік).

Кубіці пощастило. Ну, як пощастило. Один із бойових пілотів БМВ, Жак Вільньов, на ГП Німеччині у Гоккенгаймі отримав травму – і його довелося замінити на поляка. А той уже в третій гонці, на ГП Італії у Монці – приїхав на подіумі (третім, та все ж!), ще й полідирувавши у гонці. Вінкельхок же залишався тестером, ба більше, на 2007 рік команда, яка перейшла з московитських у нідерландські руки і стала називатися Spyker, знайшла собі пару пілотів, у яку Маркус не потрапив.

Втім, після дев’яти етапів у рента-драйвера Spyker Крістіана Альберса закінчилися гроші. Власне, закінчилися у спонсора, але не суть. Важливо, що у Альберса не було чим платити за участь у чемпіонаті – тому в команді його тут же кишнули, і посадили у болід на ГП Європи тестера Вінкельхока.

Гран-прі Європи проводився на різних трасах. Це і британські Бренд-Хетч (перший етап пройшов саме так) і Донінгтон, іспанські Херес і Валенсія, навіть у Баку пройшов один ГП Європи. А найбільше “європейський” етап гостював у Німеччині, на Нюрбургринзі. Ось 2007-го пілоти приїхали до Нюрбурга. Звісно, це була уже не та траса, яку легендарний шотландський чемпіон “Ф-1” Джекі Стюарт назвав “зеленим пеклом”. Але тоді, 2007 року, у гоночний вікенд, втрутилася погода.

Дощу перед стартом гонки не було, але він розпочався майже відразу після початку перегонів. Більшість гонщиків після першого ж кола відправилися у бокси – перевзуватися на дощову гуму. Втім, це допомогло далеко не усім, бо у першому після прямої “старт-фініш” повороті була така калюжа, що… Втім, ось цей скрін із трансляції більш ніж красномовно пояснить ситуацію на трасі.

Другого зліва, Льюїса Гемілтона на “Макларені”, витягли краном на трасу, і він продовжив гонку (хоча такі речі в принципі є не дуже законними, але в різні роки бувало по-різному) – хоча в очки так і не приїхав.

Поруч із ним, перший зліва – це перший пілот Spyker (нідерландці, оранжева ліврея на боліді) Адріан Сутіль. Він фінішував у кваліфікації 21-м, передостаннім. А 22-м, на останньому місці, стартував якраз наш герой. Але на цьому скріні ви його не побачите, і ось чому.

Справа в тому, що Маркус Вінкельхок виїхав на гонку відразу на дощовій гумі. Тому, коли усі помчали в бокси перевзуватися – йому не треба було цього робити. І таким нехитрим чином, на другому ж колі своєї першої гонки у “Формулі-1” Вінкельхок вийшов у лідери!

(Ось за ним майбутній “39-секундний чемпіон” Феліпе Масса на Ferrari.)

Гонку через пару кіл зупинили зовсім. Потім відновили, пілоти проїхались трохи за машиною безпеки – і увесь цей час Вінкельхок лідирував у ГП Європи 🙂 Звісно, потім, коли траса почала підсихати, Вінкельхока тут же пообганяла ціла купа суперників, а на 13-му колі, через шість кіл після втрати лідерства, Маркус взагалі вибув з гонки через проблеми із гідравлікою.

То був єдиний етап “Ф-1” в історії нашого героя. Spyker на наступний ГП знайшов собі колишнього пілота японської команди Super Aguri, японця ж Сакона Ямамото. На цьому формулічна кар’єра Вінкельхока і завершилася – хоча в гонках він продовжив брати участь, ще й цього року ганявся, виграв кілька чемпіонатів серії GT. І назавжди залишився автором унікального рекорду – лідирування в гонці на єдиному етапі у “Формулі-1”. (Причому на тій трасі, де відзначився фантастичною аварією його батько.)

Ось детальне відео божевілля на старті ГП Європи-2007:

P.S. Ну, і розкажу історію, пов’язану із тим, хто замінив Вінкельхока у кокпіті Spyker. Сакон Ямамото увійшов в аннали “Ф-1” одним кумедним випадком. Ганявся він, як я уже сказав, у японській команді, і другим, точніше, по статусу першим пілотом стайні був теж японець Такума Сато. Так от, на ГП Китаю-2006, на останньому колі гонки Сато, який відставав від лідерів на коло – підбив німця Ніка Гайдфельда, який ішов на високому четвертому місці. Нік у підсумку зумів фінішувати сьомим, але, обурений такими діями колового, він відправився у бокси Super Aguri, аби натикати негіднику за комірець.

Забігає Гайдфельд на територію японської команди, тут перед ним з’являється японський гонщик у формі Super Aguri. Ну, Нік і давай його пісочити по повній програмі. Але прикол в тому, що то був не Сато, а якраз-таки Ямамото. Сакон офігів від такого розкладу – і так толком і не пояснив Гайдфельду, що він – це не він, тобто не Сато. Потім-то Нік вибачився перед Ямамото, а Сато за ту витівку дискваліфікували (хоча йому було все одно, він і так фінішував далеко за заліковою вісімкою). Але отака от смішна історія мала місце.