В ці дні багато говорять про історію у Полтаві, де 19-річна студентка прийшла у одну із шкіл, де вона навчалася, і арбалетом підстрелила спочатку одну вчительку, а потім іншу, яка намагалася їй завадити. Говорять багато, різне – і що її треба якнайсуворіше покарати (що, в принципі, є найреалістичнішим варіянтом), і що вона жертва, і що…

Але ніхто не говорить про один, може, не дуже очевидний, але дуже важливий момент. Що Полтаві дуже пощастило.

Так, дуже пощастило. З тим, що “арбалетним стрілком” виявилася дівчина. А тепер починаємо розмову.

Я давно цікавлюся цією темою. Цікавість поступово переросла у плани написати книжку, яка має вийти 2024 року. Ця тема – серійні убивці. І не просто убивці, на кшталт Онопрієнка, а маніяки.

Цікавість ця, в принципі, зрозуміла – ще Подерв’янський писав про “казні, питки і уродів”. Але в моєму випадку далеко не обмежується Митцевою формулою. У мене двоє дітей. І до останнього часу я жив у місті, де, за словами знайомих екс-працівників правоохоронних органів, маніяків (конкретно – педофілів) просто як бруду восени на вулицях міста. Тож мені такі персонажі були цікаві з точки зору розуміння їхньої психології, мотивації, факторів, яким вони керуються чи скорше які ними керують – аби максимально убезпечити своїх дітей від зустрічей із такими людьми. (Мало хто знає, що Маніяк №1 в історії СРСР творив свої страшні справи не тільки на Дону. Одна жертва у нього була і в Запоріжжі. І я навіть знаю, де саме. Це знання знаєте як міцно сидить у моїй голові…)

Але. З часом, зі збільшенням обсягу інформації – я прийшов до іншої точки Зеро. До тієї точки, з якої усе почалося. З мотиваційної, так би мовити, частини біографій маніяків. І от що я вам розкажу.

Давайте розберемо два конкретні приклади. Класичні, так би мовити, приклади. Перший – легендарний “Фішер” Сергій Головкін. Про якого знають навіть любителі радянської рок-музики. Справа в тім, що він навчався у одному класі із майбутнім лідером рок-групи “Крематорий” Арменом Григоряном. Через це його смикали для багатьох документалок про “Фішера” – це ж цікаво, однокласник маніяка, до того ж, відомий, із підвішеним язиком. Підіть ще пошукайте подібні історії.

Але, на жаль, у всіх цих документалках Григорян фігурував просто як відома особистість, яким можна козирнути – мовляв, он хто у нас тут коментує, он кого ми знайшли (ха-ха, “знайшли”). І коментар там, власне кажучи, завжди дуже короткий і неконкретний. Що само пособі погано. Та навіть з того, що є, можна зробити деякі висновки.

Звісно, Григорян нічого особливого не згадував. І це логічно – майбутня рок-зірка, відв’язний хлопець з гітарою завжди був у центрі уваги, був лідером класу. І навряд чи всерйоз зауважував якогось там аутсайдера Головкіна. Хоча він якраз і згадував про нього. І ці згадки є досить характерними. Звісно, про якісь там скандальні подробиці не йшлося – музикант просто згадував, що Сергій тримався осторонь, був якимось мовчазним, тихим-забитим, як-то кажуть. І на цьому варто зупинитися детальніше.

Дитячий колектив – місце, де усі спілкуються, усі контактують, усі комуні кують. Це у дорослому житті ми, уже сформувавшись, розходимося кожен по своїй облюбованій нірці, і там живемо. Діти ж ще тільки шукають своє місце у житті. І тому дитяча спільнота – це такий броунівський рух. (До речі, звідси і дитяча жорстокість – вони просто ще не розуміють і не бачать меж. Дорослі люди якраз чудово ці межі знають. Тому жорстокості кількісно стає менше. Але якісно вона стає сильнішою – бо, знаючи ці межі, люди їх уже свідомо переступають.)

І що ж мало такого статися, щоб до старших класів хлопчик Серьожа у цьому броунівському руху став замкнутим, нелюдимим і відокремленим? А відповідь дуже проста. І називається вона словом “булінг”.

Звісно, Головкін не тільки через шкільний булінг став маніяком. В його житті пізніше стався ще один момент, який, так би мовити, доформував маніяцьку складову характеру. Сергія жорстоко побила компанія підлітків. Після цього він почав мститися усій цій частині соціуму – неблагополучним хлопчикам підліткового віку. Причому мстився він дійсно страшно – ґвалтував, бив, катував, знущався з тіл навіть після убивства (у деяких випадках було ще й психологічне катування – останніх жертв було троє, і уявіть собі, що відчував у тому страшному підвалі останній хлопчик, поки на його очах ґвалтували, катували і убивали його друзів, розуміючи до того ж, що такий самий кінець чекає на нього). Але!

Багато хто потрапляв у такі ситуації, коли його побили. Навіть натовпом. Але ж маніяком від цього стає далеко не кожен. Бо один випадок може зламати психіку у рідкісних випадках. А систематичний булінг – запросто. Ті ж, хто вчився в радянських школах, знають, що це явище навіть не ідентифіковували і не надавали йому аж такої уваги. Зокрема, і тому, що тим самим булінгом активно займалася і частина учителів. (Та що там – навіть виховательок у дитсадках. Поцікавтесь у тих, кому 35-50, що вони переживали у дитсадках. Багато цікавого дізнаєтеся. Зараз – повірте батьку із 12-річним стажем – у дитсадках такого немає. А якщо і є – то це дійсно винятки.)

Інший персонаж, якого я хотів згадати – це той самий Маніяк №1, Андрій Чикатило. Про його дитячі роки відомо мало, вони пройшли у часи війни та повоєнних негараздів. Зате добре відомо, що його булили уже в молодості. Причина була банальна і стара, як світ – у Андрія не вийшов нормальний сексуальний контакт із дівчиною, а у схильному до пліткарства соціумі, до того ж зі зрозумілих територіальних причин закритому (Андрій Романович жив не у Сумах, а у селі на Сумщині), ця інформація дуже швидко вилізла назовні. Із відповідними наслідками.

(Сільський соціум радянських і навіть ранньопострадянських часів– це взагалі дуже дике явище. Уявіть собі ситуацію – молода пара займається сексом, до того ж, не тільки класичним вагінальним, а й оральним. Простіше кажучи, дівчина робить хлопцю мінета. Звичайна справа за нинішніх часів, ніхто і увагу б не звернув. Але не в тих умовах. В тих умовах – хлопець навіщось про це розпатякує усім своїм приятелям, тобто по суті усьому селу, за що у неї ну хіба що пальцем не тикають (лицемірне українське село, усі роблять вигляд, ніби нічого не знають, а самі підленько підхихикують – так, ніби оральний секс це щось погане і гидке. Ну, хоча, якщо жити тюремними законами, то дійсно), а сам герой цієї історії намагається усіляко уникати дівчини. Певно з тих-таки міркувань – у подальшому спілкуванні він, цілуючи цю дівчину, неминуче вважатиметься “самососом”, що для “нормального пацана” страшне западло. До речі, цей персонаж, якому уже давно за 40 – і досі не зазнав щастя у сімейному житті. Та і життям ті його побігеньки туди-сюди можна назвати досить умовно. Чи ж немає тут якогось зв’язку? Як думаєте?)

Так от, до чого я усе це розповідав. Увесь цей начебто непомітний і “звичайний, завжди так було” булінг – він не просто псує життя якійсь конкретній людині. Він отак непомітненько, крок за кроком, неквапно, але упевнено – формує у людині ті скілли, які урешті-решт народжують на світ чергового маніяка. Причому ті, хто допомагав розпочинати цей довгий шлях – вони навіть не розуміють, причому тут вони. Звісно, та дівчина із історії Андрія Чикатила, скоріш за все, уже померла. Але, якби її знайти і акуратно так підвести до цієї думки – вона б просто не зрозуміла, “а до чого тут я? це я, чи що, змушувала його ґвалтувати і убивати?”…

От я і кажу, що Полтаві дуже пощастило, що “арбалетним стрілком” виявилася дівчина. Бо в наших широтах у радянські пострадянські часи жінок-маніяків не спостерігалося чи майже не спостерігалося. (До смертної кари за масові убивства в СРСР засудили тільки одну жінку, до речі, жительку Києва, Тамару Іванютину. Але там все-таки був інший “мотиваційний лист”, ніж у класичних маніяків.) Можливо, через те, що в радянському суспільстві жінка свою суб’єктність мала суто формально, фактично ж патріархальний устрій позиціонував її як додаток до чоловіка. А для маніяка є критично важливою оця от формула – “Я САМ МОЖУ”. Власне, у Чикатила уся його темна сторона життя і була побудована на цій формулі. Він дійсно був дуже слабкою людиною в сексуальному плані – тобто був в принципі слабуватою людиною, а та історія його надламала, тож як сексуальний партнер він, будемо відвертими, не склався. А тут він відчув можливість довести, що він МОЖЕ. Нехай і таким страшним чином.

Але пощастило тільки Полтаві. Бо цей кейс говорить і про інше. Про те, що жінки в українському суспільстві уже настільки вийшли за межі “Домострою” (і це насправді дуже добре), що відчули в собі цю свою суб’єктність. Яка – у розглянутих нами випадках – цілком може привести до трагедії. Тому я не згоден із колегою Олександрою Мандровською, чий пост в цілому мені дуже сподобався (лінк тут). Треба міняти не тільки своє ставлення до булінгу і до тих, хто тебе булить. Можна і треба міняти і соціум. Зокрема, пояснюючи, що це ви своїми нібито нешкідливими і такими дитячими жартами-підколками – формуєте майбутніх серійних убивць і маніяків. Треба, щоб люди усвідомлювали свою відповідальність. Щоб розуміли, що такі, як Головкін чи Чикатило – вони не падають звідкись із неба, вони ростуть тут, серед нас. І часто завдяки нам – вони стають тим, ким стають.