У старшого сина в школі на одному із предметів була тема “Сонячна система”. Допомагаючи йому у підготовці, я трохи порився по Вікіпедії – і зацікавився однією темою.

Як відомо, Радянський Союз першим запустив штучний супутник Землі, першим запустив людину в космос, радянський космонавт першим вийшов у відкритий космос. Начебто все це говорить про те, що СРСР дійсно був великою космічною державою. Все ж таки США у всьому їм програвали (принаймні, на рівні самооцінки радянських людей; вони ж не знали, що Гагарін був не більше ніж “останньою собакою в космосі” – це він, між іншим сам так жартував, – бо нічого не робив під час польоту, а американець Шепард навіть у суборбітальному польоті через пару тижнів після Гагаріна здійснював керування своїм космічним кораблем), що вже казати про інші країни.

Але. Це все відбулося ще на старті космічної програми, за життя видатного житомирянина Сергія Корольова. А далі? Були ще орбітальні станції “Салют” – точніше, як виявилося після зникнення СРСР, це були дві різні станції, приблизно половина запусків відбувалася у військових цілях, і запускалися там військові станції “Алмаз”, про які ніде і ніколи не писалося (а совєти любили лякати своїх підданих, що це якраз американці хочуть використати космос для війни).

І… І тут я якраз натрапив на сторінку планети Меркурій у розділ “Дослідження”. І виявив, що досліджували найближчу до Сонця планету нашої системи лише два космічні кораблі (звісно ж, безпілотні).

1974-75 – “Марінер-10”, США. Тричі пролетів, сфотографував.
2008-15 – “Мессенджер”, США. Літав навколо планети, фотографував.

Як бачимо, обидва американські. За кілька років стартує ще один проєкт:

2025-.. – “БепіКоломбо”, Європа-Японія. Обліт і приземлення.

Радянським Союзом тут і не пахло. І в цей момент я замислився – а чи взагалі СРСР, “велика”, як нам казали, “космічна держава”, займався дослідженням дальнього космосу, тобто за межами системи Земля-Місяць. І ось що я знайшов.

Про Меркурій ми вже прочитали. Йдемо далі.

Венера

Венеру радянські космічні апарати справді дуже серйозно досліджували. Але. Дивимося на частину списку апаратів, які літали до Венери.

Як бачимо, після 1985-го року – уже 34 роки – радянська/російська космонавтика Венерою не цікавиться взагалі. На відміну від США чи навіть японців з європейцями.

Марс

Подивіться, скільки було радянських місій – і скільки із них виявилися успішними. Порівняйте з американськими.

А ось список поточних марсіянських місій.

Так, тут формально є участь Московії, але така, досить дотична. Два прилади зробили і з умовно московитського Байконура запустили. Усе інше – США, Європа, Індія навіть.

Про марсоходи і говорити нічого. Доводиться досі пишатися “луноходами” 60-х.

Це планети т.зв. земної групи. А що ж там за поясом астероїдів, у т.зв. газових гігантів?

Юпітер

Це все, любі мої – проєкти NASA. Тільки NASA. Я вам більше скажу…

Сатурн, Уран, Нептун

…усі планети, що знаходяться за поясом астероїдів – досліджували тільки американці і європейці (їхня участь в проектах “Улліс” та “Кассіні-Гюйґенс”, а також майбутній проєкт JUICE).

Радянський Союз в зовнішню Сонячну систему взагалі не літав. А після втрати зв’язку із апаратом “Фобос-2” СРСР/Московія уже 30 з половиною років взагалі не займається дослідженням Сонячної системи. Ото хіба американців возить на МКС, поки вони свою нову пілотовану програму готують, та космічних туристів за гроші.

І це насправді все абсолютно логічно. Бо СРСР треба було у всьому бути першим. Це була головна – і, схоже, єдина реальна мета. Запізнилися через трагедію “Союза-1” (самими ж і спровоковану) на Місяць – все, взагалі летіти не будемо. Бо сам по собі Місяць совєтам не був цікавий ні разу. Випередити американців – так. Можливо, ще військову базу там поставити (були і такі плани). А дослідження космосу як такі – ніколи всерйоз не були пріоритетом радянської/московитської космонавтики.

До речі, у Суворова в одній із книжок про “велике десятиліття” Хрущова є така версія, що Гагаріна запустили в космос тільки тому, що виявилася зайва ракета-носій (не було для неї боєголовки готової для запуску, от Корольов і запропонував – а давайте, мовляв, ми он якраз готуємо тут хлопців). Наскільки це реальна історія – хтозна, але уся наступна космічна програма про це не говорить, а кричить. Терешкову запустили першу – і забули на 20 років про жінок. Потім Савицьку, ще й у відкритий космос – і знову ми перші! А американці як почали жінок у космос запускати, і не просто рядовими членами екіпажу, а й командирами – і де ті Терешкова з Савицькою…