А от я вам зараз розкажу.

Є такий французький московитомовний письменник грузинського походження Григорій Чхартішвілі. Він відомий під кількома псевдонімами, один із них – Боріс Акунін. Думаю, більшість із вас читала його детективні романи та повісті про походеньки Ераста Фандоріна. Багатьом – як і мені, давньому шанувальнику історичних і не тільки детективів – вони навіть сподобалися.

І от, значить, 2005-го року вийшов фільм за романом “Турецький гамбіт”. Фільм, сценарій до якого писав сам Чхартішвілі. Ну тобто він взяв роман і дещо його переробив. Так “дещо”, що змінив головного антагоніста роману. І переробив увесь фінал, викинувши з нього дуже цікаві речі. Наприклад, всю шикарну довоєнну історію антагоніста. Або чудовий монолог Анвара-ефенді. Я навіть зацитую його, настільки він мій улюблений.

===========================================================================

Я вижу спасение не в революции, а в эволюции. Только эволюцию следует выводить на верное направление, ей нужно помогать. Наш девятнадцатый век решает судьбу человечества, в этом я глубоко убежден. Надо помочь силам разума и терпимости взять верх, иначе Землю в скором будущем ждут тяжкие и ненужные потрясения.

– И где же обитают разум и терпимость? Во владениях вашего
Абдул-Гамида?

– Нет, конечно. Я имею в виду те страны, где человек понемногу учится уважать себя и других, побеждать не дубиной, а убеждением, поддерживать слабых, терпеть инакомыслящих. Ах, какие многообещающие процессы разворачиваются на западе Европы и в североамериканских Соединенных Штатах!

Разумеется, я далек от идеализации. И у них там много грязи, много преступлений, много глупости. Но общий курс верный. Нужно, чтобы мир пошел именно по этому пути, иначе человечество утонет в пучине хаоса и тирании. Светлое пятно на карте планеты пока еще очень мало, но оно быстро расширяется. Надо только уберечь его от натиска тьмы. Идет грандиозная шахматная партия, и в ней я играю за белых.

– А Россия, стало быть, за черных?

– Да. Ваша огромная держава сегодня представляет главную опасность для цивилизации. Своими просторами, своим многочисленным, невежественным населением, своей неповоротливой и агрессивной государственной машиной. Я давно присматриваюсь к России, я выучил язык, я много путешествовал, я читал исторические труды, я изучал ваш государственный механизм, знакомился с вашими вождями. Вы только послушайте душку Мишеля, который метит в новые Бонапарты! Миссия русского народа – взятие Царьграда и объединение славян? Ради чего? Ради того, чтобы Романовы снова диктовали свою волю Европе? Кошмарная перспектива! Вам неприятно это слышать, мадемуазель Барбара, но Россия таит в себе страшную угрозу для цивилизации. В ней бродят дикие, разрушительные силы, которые рано или поздно вырвутся наружу, и тогда миру не поздоровится. Это нестабильная, нелепая страна, впитавшая все худшее от Запада и от Востока. Россию необходимо поставить на место, укоротить ей руки. Это пойдет вам же на пользу, а Европе даст возможность и дальше развиваться в нужном направлении.

===========================================================================

Класний текст, правда?

І от “Акунін” бере і повністю міняє головного антагоніста книжки, виставляючи Анваром-ефенді якогось нещасного Пєрєпьолкіна. І весь кінець фільму втрачає той шик, який був у книжці.

Ні, я розумію, що такий монолог уже навіть в Московії-2005 навряд чи пройшов би на екрани. Але ж можна було викинути його і залишити усе інше. Навіщо тоді?

Певно, для того, щоб інтригу зробити – мовляв, а от ви книжку читали, а у фільмі зовсім не так. От саме тому “Боріс Акунін” і підарас. Дивіться.

От ви прочитали книжку. Чекаєте фільм. В принципі, знаючи, що всі екранізації – більшою чи меншою мірою хрінові. Якщо вивести якийсь коефіцієнт, то чудова екранізація – це десь 75% від книжки. Більше навряд чи буває. І от ви чекаєте. Роблячи допуск на ці 75, нехай навіть 70 чи 65%. А тут вам раз – і показують чорті-шо.

Ну ок, сюрприз. Як сюрприз – прокотило. Все-таки детектив, глядач не має знати, хто вбивця, до самого кінця. З горем пополам прокотило. Але.

Цей фільм вийшов 2005-го року. 14 років пройшло. Фільм давно лежить на Ютубі чи на інших якихось напів- чи легальних сайтах-кінотеатрах. Книжки продаються як офлайн, так і онлайн. Люди купують книжки. Читають. І потім. захоплені сюжетом, дивляться фільм (бо це ж цікаво – побачити, чи попав режисер в ті типажі, які ти собі нафантазував під час читання, які вони, ці герої, якими голосами розмовляють). Дивляться і плюються. 14 років. Просто тому, що тоді чувані (чи двом чуваням – ще і режисеру) захотілося зробити “сюоприз”.

Сюрприз-то вони зробили (втім, насрати на голову – це теж неабиякий сюрприз), але один раз. А підарасять їх 14 років. І далі будуть підарасити, скільки читатимуть книжку і дивитимуться фільм. Бо ці дятли огнєстрєльні ж не додумалися зняти альтернативний (тобто якраз навпаки, оригінальний) фінал фільму, “за книжкою”. Ну от тепер нехай їм і гикається від нових поколінь читачів/глядачів.

Ну що, тепер ви хоч приблизно зрозуміли – шо таке “підарас”?