Розчавуче – і хоронить нічого

Дві історії про залізницю і веселих людей.

Сталася у нас на Запоріжжі така цікавинка. Одному дядькові перехотілося жити. І нічого кращого він не придумав, ніж піти лягти на рейки і зіграти у Анну Карєніну. На його нещастя, машиніст потяга Запоріжжя-Київ виявився дуже пильним і встиг загальмувати.

Це, звісно, засмутило самогубця, але не зупинило. Чуваня заліз під вагон потяга і почав погрожувати машиністом ножем – мовляв, їдь. Не зовсім зрозуміла технологія погрози – ну вилізе він з ножем, щоб помститися негіднику, який не захоче його переїхати, а той візьме і поїде собі. Де логіка? Невідомо, де, але отак от.

Отже, картина така – на рейках стоїть потяг, під одним із вагонів лежить поки що живе тіло з ножем в руках і оре “Давай переїдь мене!” Але це ще не все. Тіло раптово бачить, що по сусідній колії їде потяг в зворотному напрямку, з Києва на Маріуполь (вони нині, після початку війни, через Запоріжжя їздять, якщо ви не в курсі). Щасливий, що доля подарувала йому другий останній шанс, чуваня вилазить з-під вагону (машиніст, певно, полегшено зітхає і починає їхати від гріха подалі) і біжить на сусідню колію, де тут же вкладає непотрібне собі тіло, очікуючи епічного фіналу.

Фінал і справді виявився епічним. Машиніст другого потягу теж устиг загальмувати, а на додачу для “карєніна” викликали поліцію, яка забрала його до себе у теплі обійми. В принципі, чуваня отримав третій останній шанс – нарватися на побиття, щоб могутні поліцейські черевики зробили те, що не вдалося звершити колесам локомотивів. Але тут історія завершується. Принаймні, поки що.

А я ж згадав іншу історію із свого села. Жив у нас, трохи навскоси проти нашої хати, прямо біля бані, один дядько. Жив з сином та його дружиною, і вони його, як говорить історія, ображали. Чи то йому так здавалося. Як би там не було, одного разу дядько, вже можна сказати дідусь – не витримав і подався на залізницю, чекати свій “карєнінський” потяг. Тут варто зазначити, що до залізниці від нашого села неблизький світ – кілометрів за п’ять буде. Але якось він цей шлях подолав.

Пішов, значить, і пішов. Але – увечері повертається. Син до нього: “Папашо, а шо таке, чого вернулись?” Та-а-а, каже, рейка така холодна, що довго не влежиш, застудитись можна…

Пройшов час, історія забулася. Знову – чи то образили дуже, чи то діду так здалося. Зібрався і знову пішов. Надвечір приходить. “Папашо, чого вернулись?” Та-а-а, каже, лежу, дивлюся – такий “пульман” іде… Розчавуче – і хоронить нічого!

Так і дожив дід свого віку удома. А взагалі самогубці у нас в селі траплялися досить комічні. Батько цього героя колись давно, мабуть, ще в 50-х наклав на себе руки. Діло як було. Захворіла його жінка. А він вже старий був, і жив із сином – оцим якраз героєм Придніпровської заоізниці. І той герой свого батька дійсно ображав, так що діду тому залишатися самому із сином не дуже посміхалося. Це за однією версією. А за іншою – дід сам по собі був трохи дурнуватий, і бабу свою третірував. А тут вона раз – і захворіла. І крепко так захворіла, що вже стара з косою біля двору туди-сюди почала прогулюватися.

От дід і подумав – що ж, вона собі помре, а я тут із цим балбесом мучайся? (Син уже дорослий був, давно вже не дитина, але жив з батьками.) Взяв дід мотузку, пішов на город у садок – та й повісився.

Клята баба ж взяла та й видужала. І ще років як би не двадцять прожила. Отакі бувають сімейні трагедії.

А до смерті у нас в селі таке ставлення було, неоднозначне. От був такий у нас Ліля. Ні, звали його нормально, як положено, я, правда, вже і не пам’ятаю, не факт, що й знав, хоча у батьків пару разів питав, але все одно забував. А Лілею назвали, бо коза у нього була Ліля, і він про неї усім любив розказувати. Ну, і так воно повелося.

І от, значить, помер у цього Лілі кум. Ясно, що нагукали родичів, ну, і кума – помогти там щось в організації похорону, таке-сяке. А Ліля і по тверезому був не без почуття гумору чоловік, а коли тяпнув чи з бодуняки – то й поготів. Ну і от він заходить в кімнату, де покійник лежить, сідає біля нього і так тяжко-тяжко зітхає. Зітхає та й каже:

– Добро тобі, куме – лежиш, руки склав. А тут думай, де трьошку достать…

Не вигнали, звісно. Ну та й чого виганять, якщо правду ж сказав.

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s