Вчора під час традиційної вечірньої прогулянки згадали про дитячу трудову повинність в радянські часи, сьогодні зранку в фізбучеку побачив пост на цю тему. Вирішив пригадати, як то було у мене в школі.

Для початку зазначу, що за часом вся ця безкоштовна дитяча праця ділилася на дві частини. Перша – це так звана “п’ята трудова чверть”. Як відомо, в радянській школі навчальний рік був розділений на чотири чверті. Після четвертої чверті, в кінці травня – на початку червня, починалася ця “п’ята трудова чверть”.

Як це виглядало? Дуже просто. Школярі мали відпрацювали певну кількість днів на благо радянської батьківщини, в цьому конкретному випадку – на благо колгоспу. Тому – зранку, як завжди, на зупинку шкільного автобуса, але замість підручників бралися сапка, шматок полотна пилки по металу (для того, щоб чистити сапку; частина полотна заматувалася класичною синьою ізолентою, це була ручка “чистілки”) і сумка з водою та продуктами. А ви думали, що нас там годували? Хе-хе.

Сапка бралася для того, щоб полоти якісь колгоспні поля. Уже сама по собі ця робота набридала гірше гіркої редьки. Але штука була ще і в тому, що треба було не тільки полоти,  а й проривати. Це тобто ти йдеш по рядку якихось буряків чи кукурудзи і не тільки сполюєш бур’ян, а й виполюєш зайві паростки цієї культурної рослини (треба, щоб між ними був певний проміжок, інакше через густоту насаджень вся ця ботва виросте маленька і неякісна). Тобто тут потрібна була не просто механічна праця, а ще й інтелектуальна складова.

Як ви розумієте, ніхто з нас особливо не заморачувався такими речами. Точнісінько так, як будь-який кріпосний чи раб, знаючи, що за недбалу роботу не отримав би покарання, обов’язково халтурив би. От і ми халтурили. Пам’ятаю, як у школі навесні під час посадки картоплі на території шкільного города (куди йшла ця картопля – не знаю, формально, мабуть в шкільну столову, а по факту…) ми морочилися-морочилися, а потім взяли та й висипали мало не половину відра у одну лунку. Зате першими виконали план! А що виросло з тої лунки – нас уже не цікавило 🙂

Якщо не помиляюся, то, крім тієї ненависної політьби, були іще якісь трудові повинності – скажімо, робота у самій шкільній будівлі. Але на це виділялося небагато дитячого кріпосного матеріалу, а в основному вся “п’ята трудова чверть” проходила на полях.

Друга частина безкоштовної дитячої праці подобалася нам більше з двох вагомих причин. Перша – це те, що все відбувалося не під час літніх канікул, а восени, під час першої і частково навіть другої чверті. Тобто ми прогулювали не дорогоцінні канікули, а уроки. Уже одне це було у величезний плюс – бо хто з нас любив сидіти на уроках. Але був іще й другий аспект. Осінь – це пора збору урожаю. Тобто ми займалися не полінням, а збирали все, що виросло на колгоспних полях.

А це означало дві речі. По-перше, можна було наїстися там. По-друге, набрати із собою додому. Наприклад, кавуни додому ніхто не брав – важко було тягти. Але там наїдалися від пуза. Помідори – чесно кажучи, не пам’ятаю, чи брали додому (бо вдома зазвичай були все-таки кращі). А от одного разу ми потрапили у таке рабство в колгоспному саду. (“Одного разу” – бо сад уже занепадав, зараз уже від нього і сліду не лишилося, на його місці давно поле. Але ми ще застали.) Оце був рай. Звісно, доводилося працювати – зібрати скількись там відер. Так, відра ми брали з дому, а ви думали, у колгоспі видавали? Але після цього можна було нарвати додому – і тут уже ми старалися, вибирали найкращі і незіпсовані фрукти. (Як ви зрозуміли із попереднього речення, коли ми рвали яблука для колгоспу, то нам було все одно, спілі, зелені чи гнилі яблука потрапляють у відра і, відповідно, прицеп.) Ну, і наїдалися, звісно, не без цього.

Найгіршою осінньою кріпосною працею був соняшник. По-перше, це була вже холодна пора року. Так-так, 27-30 років тому, коли я безкоштовно пахав на благо рідного колгоспа “Дружба”, клімат в наших широтах був трохи інший – не такий спекотний, все достигало пізніше. Тобто – цілий день на вулиці, треба відповідно вдягатися і лазити по полю.

По-друге, наша задача заключалася в тому, щоб збирати ті соняшникові грінки, які не зібрав комбайн, вибивати їх у відро і висипати зерно в прицеп. Як ви розумієте, це не яблука, кавуни чи навіть помідори збирати. Не будеш же ти сире соняшникове зерня гризти…

І по-третє. Цілий день – в одній руці палка для вибивання, в іншій суха, шорстка грінка. Воно начебто і неважко. Але за день так набиваєш руку, що вона вже пече від одного доторку до того клятого соняшника. І профілонити було важче – бо одне діло пропускати паростки буряка чи кукурудзи, хто те побачить, а тут вчителі ж ідуть поруч, контролюючи весь процес, і ясно, що, коли почнеш пропускати грінки, то получиш по шиям.

Але все одно ми якось примудрялися валяти дурака, бо хто ж хоче працювати незрозуміло навіщо і за що. Тож вся ця наша робота була в основному неякісна. І в принципі безглузда – бо в той самий момент, коли ми все це робили, в селі лазила купа колгоспників, які спокійно могли робити цю роботу, натомість вони лише бухали та імітували якусь “суспільно-корисну діяльність”.

Я й досі не розумію, що значили всі ці наші кріпосні роботи.  Чи це означало, що в СРСР усіх з дитинства привчали до рабської праці, безглуздої і безкоштовної (по суті це як в сталінські часи – просто тоді для цього заганяли в ГУЛаги, а у брежнєввські-горбачовські просто зганяли на певний час із шкіл, вузів, підприємств). Чи це означало, що начальству лінь було нагибати колгоспників, щоб вони не обурювалися, що їм мало платять – бо ж за це вони й мало працюють. А діти обурюватися ж не будуть…