Коли ж не поговорити про замовні статті, як на День журналістики. До того ж, я у своїй кар’єрі в ЗМІ одного разу таку статтю писав. Зараз розкажу, як це було.

Значить, було це більше 10 років тому, коли я працював у журналі… давайте назвем його (і усі інші видання, прізвища і т. ін., аби не було до чого причепитися статечним людям і членам палати лордів) “Піўка ножна”. Отже, працював я тоді у “Піўці ножній”, крім того, писав трохи для померлого нині журналу “Півзахист”, та й таке. Одним словом, гроші мені були аж ніяк не зайві.

І от якось говорить мені главред “Піўки”, пан Баамондов – мовляв, Воффка, тут у нас в конторі одному виданню (назвемо його “Ананізм і Фапання-Україна”) треба зробити матеріальчик, інтерв’ю із паном Рубашечкіним, чи то пак Сорочкенком. Там якраз з’явилася інформація про допінг чи то не допінг у гравців столичного “Пивзавода”, якщо я не помиляюся. Так що поїдь, запиши інтерв’ю, ділов-то, а гонорари у них там в кілька разів більші, ніж у нас.

Поїхав я, значить, на провулок Практикантський, поговорив із паном Сорочкенком, написав інтерв’ю, опублікували його, гонорар дійсно був у кілька разів вищий, ніж у “Піўці”. (Якщо не помиляюся, більше 10% моєї місячної зарплати в журналі.) О, думаю, ніштяк, можна жить, тим паче, обіцяли ще замовляти матеріали.

І точно, через деякий час дзвонять, уже мені напряму – мовляв, ви ж знаєте, що тут до України прилітає сам пан Бляхер, із візитом до самого пана Байбакіса. То треба написати про цю непересічну подію. Тю, думаю, чи не шо, написати про зустріч Бляхера і Байбакіса. Та запросто. Написав, закинув текста на мило, чекаю на гонорар.

І отут починається воно. Мені дзвонять і просять дещо переробити текст, щоб висвітлити ті чи інші моменти із візиту пана Бляхера. Ок, переробляю. Дзвонять ще, знову уточнюють. І уже прямо використовують слово “замовник” (яким, це зрозуміло, є пан Байбакіс). Мовляв, наголосіть на тому, що замовник то, сьо і взагалі якби не він, то все б тут уже померло, а він героїчно взяв на свої плечі і несе.

Тут уже навіть і я зрозумів, ЩО їм потрібно. Так, думаю, ну роботу треба доробити, що вже, сам вляпався у цю горе-історію, сам і закінчуй. Але – раз пішла така п’янка, то нащо ж ганьбити своє славне козацьке прізвище. (А що ви собі думали, прізвище “Миленко” зустрічається в Реєстрі Війська Запорозького 1649 року.) Ну і підписався я ПІБом одного радянського кінематографічного вгаловника. Якщо цікаво, то вгадати нескладно, я ще й підказку в цьому абзаці залишив.

Я уж не знаю, що так вплинуло на людей у “Ананізмі і Фапанні” – чи то заміна імені-прізвища псевдонімом, чи то я так хріново заказуху написав, не розкривши величезної ролі пана Байбакіса у візиті пана Бляхера і взагалі розвитку виду спорту в країні. Але чомусь більше мені звідтам не дзвонили. Так що шанс стати системним автором замовних матеріалів я, на жаль, втратив. А так би (мрійливо) ви, може, мене б замість Дубінського підарасили зараз…

Ага, ну і зазначу, що заплатили мені за цей матеріал звичайний гонорар, без будь-яких надбавок за замовність. Я, звісно, в момент отримання гонорару відчув себе трохи лохом. Такий от невеселий фінал у цієї веселої історії.

А з “Піўки ножної” я пішов сам і з зовсім інших причин. Та й сталося це через рік після історії із статтею.