Про Зеленського, не про Зеленського, про політику майбутнього і про взагалі.

У нас в п’ятницю було хрещення молодшого сина. Ми провели обряд, відсвяткували цю подію із “новопризначеними” кумами. А в суботу, оскільки хрещений кум Назара не місцевий, а киянин – ми влаштували йому невеличку екскурсію. Спочатку на матч команди Богдана (матч на 99% чемпіонський, драматичний і красивий), а потім я завіз кума і Богдана зі спорткомплексу на Хортицю і поїхав за дружиною і Назаром додому. Дорога з Хортиці до нашого дому проходить через арковий міст, він якийсь там найдовший чи найбільший в Україні, не пам’ятаю, втім, це і неважливо.

Важливо те, що, проїжджаючи по мосту, я звернув увагу, що на ньому вже розпочали свою роботу банджі-джампери. Це такі люди, які прив’язаються до мосту спеціальними вірьовками і стрибають з мосту. Випробовують свою сміливість, ловлять якісь гострі відчуття. Я потім жартома запропонував куму пострибати, він відмовився, а я подумав, що і я теж ніколи не стрибну з мосту з вірьовкою. І не тільки тому, що я боюся висоти.

Я взагалі не люблю ризикувати. Не люблю екстриму. Тобто аж такого, коли треба все поставити на карту заради… А заради чого? Кількох “кубиків адреналіну” в кров? Так мені це не потрібно. Ті, хто бачив мене на матчах Богданової команди, особливо на виїзних кількаденних турнірах, де вся фабула події вкладається в короткий проміжок часу – знають, який я буваю, гм, емоційний. В усякому разі, моє гепання пластиковими ворітьми по трибуні СК “Іллічівець” не скоро забудуть усі глядачі цього дійства.

І мені цих емоцій вистачає, як-то кажуть, за гланди. А у своєму буденному житті я не хочу таких емоцій. Я хочу спокою, комфорту і радості. Такої, як від цих п’ятниці і суботи. Хочу радості від цікавої книжки чи передачі. Радості спілкування зі старшим чи молодшим синами. Радості роботи над відео матчів нашої дитячої команди. Та чи мало від чого можна отримувати просту людську радість – не стрибаючи з аркового мосту, прив’язавшись до нього вірьовкою, правда?

Цей дуже довгий вступ я зробив спеціально, щоб не треба було пояснювати підноготну своєї логіки. Логіки того, що я хочу бачити у політичному процесі України теперішньої і майбутньої.

Це ж неправда, що можна бути поза політикою. Ось вам мій чудовий приклад. 2004-го я закінчив університет, отримав диплом магістра філології, фахівця з літературознавства – і тут же пішов працювати у омріяну журналістику. Це було літо 2004-го, самий початок тих буремних виборів – які, в принципі, на мені як людській особині, особливо не відобразилися. Можливо, через такий фінал, хтозна. Але вибори-2004, вони в принципі були таким явищем, яке пройшло – і все.

А я продовжив свою журналістську кар’єру, яка переривалася на роботу в службі доставки, в прес-службі облдержадміністрації (хоча це десь близько). Пройшло чотири роки. Восени 2008-го я учергове змінив роботу, уже живучи в Києві. Змінив – і вийшов на рівень зарплати в тисячу долярів. Було навіть до 1400. Для когось ця сума може здатися смішною, але мене вона цілком влаштовувала і, в принципі, влаштовує – зважаючи на мої досить скромні потреби. (Тобто потреби, можливо, і виростуть – але пропорційно доходам. Поперед батька в пекло вони не біжать. Якось я їх уже так привчив.)

І тут, коли я досяг цього рівня – ба-бах, світова фінансова криза. Криза світова, але в сусідній Польщі, наприклад, економіка навіть у ці місяці продовжила ріст, нехай і уповільнений. А у нас, завдяки великій діячці на прізвище Тимошенко (пам’ятаєте, як 2005-го, здається, всі пищали від захвату, коли вона з урядом на ковзанку ходила? красиво було, душевно, “поближе к народу”…) економіка рухнула. Графіки можете пошукати самі, мені вони нецікаві, бо я пам’ятаю не графіки падінь, а те, що зарплата моя зникла разом із робочим місцем та й взагалі редакцією. Довелося починати все з початку.

“Початок” був тим “веселіший”, що у нас трохи пізніше з’явився перший син – спочатку у вигляді ембріона, що збіглося у часі з купівлею квартири в Запоріжжі на наполовину позичені гроші, які треба було віддавати. І без постійної роботи. Весна-2009 в моєму, в нашому з дружиною житті – це час квашеної капусти. Бо вона була дешева, і її ми могли собі дозволити їсти скільки хотіли. А більше нічого не могли дозволити.

Я якось вигріб, ми переїхали до Запоріжжя у куплену квартиру (таким чином звільнилася сума за оренду київського житла, а працював я все одно в інтернеті). і я почав новий підйом угору. Підйом, який через чотири роки завершився черговим досягненням планки в 1000 американських доларів на місяць. Навіть трохи більше. Ми віддали борг за квартиру (не аж так за мою зарплату, але і вона теж допомогла), купили недорогу, але нову автівку, злітали в Грузію. А через кілька тижнів після того, як ми приземлилися у аеропорту імені Сергія Прокоф’єва – розпочалася Революція гідності.

І завдяки іншому велкому діячеві на прізвище Янукович, економіка країни (і не тільки вона, але зараз мова про економіку, тим паче, у війні я прямої участі не брав – допомагав фінансово, ще якось, не більше) знову рухнула. І з нею рухнув і рівень моїх доходів. Роботу я не втратив, точніше, втратив, але значно пізніше і не у прямому зв’язку із економічним крахом-14/15. І почав черговий підйом.

Так от. Не знаю, як вам, а мені дуже не подобаються подібні гойдалки. Категорично не подобаються. Можливо, комусь вони додають смаку в житті – мені не додають. І я дуже не люблю втрачати роботу, яка приносить мені стабільний і хороший дохід. Можна багато говорити про сродну працю, але для мене робота – це перш за все засіб для заробляння грошей. А сродної праці у мене в житті вистачає поза нею – дитячий футбол, колекціонерство, написання, друк і продаж власної унікальної книжки…

Я хочу жити у стабільному світі. У стабільній країні. У стабільному суспільстві. Де не буде отаких от катастрофічних потрясінь. Якщо ви пам’ятаєте такий легендарний перебудовний фільм “Интердевочка” – то я антипод головної героїні, яка нудилася у Швеції. Я хочу “нудитися у Швеції”. Бо я завжди і всюди знайду собі цікаве заняття, без потреби стрибати з мосту, прив’язавшись до нього мотузкою.

Ці п’ять років, ок. не п’ять, а, нехай з початку 2016-го – три роки мене цілком влаштовували. Так, у мене ніхто не загинув на війні (хоча війна – це не наша внутрішня проблема, я б виніс її за дужки), я не був фанатом Сашка Білого і Катерини Гандзюк, я не толерую, але і не бігаю з воплями про божевільний рівень корупції в країні (тим паче, я трохи пам’ятаю, що було при Януковичу). Мене влаштовує та ситуація, яка є нині. Той поступ, нехай і трохи повільний в економічному сенсі, хотілося б пошвидше – але принаймні, цей поступ є. І, сподіваюся, буде.

А тепер уявіть собі, що буде, якщо (чи коли) до влади прийде цей ноунейм, за яким взагалі невідомо хто стоїть. Ви можете спрогнозувати події? А я хочу бачити цей прогноз. Бо я хочу так жити – із упевненістю в майбутньому. Бо я не хочу кожні чотири-п’ять років починати усе з початку і знову лізти, лізти, лізти до відповідного рівня – щоб потім знову упасти і підніматися. Мені нецікаво так жити. Мені цікаво жити у спокійній країні, де я можу працювати і у вільний від роботи час займатися тим, що мені цікаво. Тим, що, можливо. для когось здасться нудним – але мені воно ці-ка-ве. І так, я не хочу стрибати з мосту на вірьовці. Мені це не потрібно. У всіх смислах.

Причому – зараз буде взагалі головне, про що я хотів сказати – моє бажання аж ніяк не означає якогось застою брежнєвських чи путінських часів. Зовсім ні. Це скоріше бажання жити в якійсь умовній Німеччині. От дивіться.

В Німеччині є дві основні партії. Християнські демократи і соціал-демократи. Всі 70 років існування цієї країни, постнацистської ФРН – вони керують країною. Дві партії. 70 років. Нудно? Можливо. Але, на мою думку, саме така стабільність є певним гарантом того, що країна не буде стрибати з мосту кожні 5-10 років, а йтиме у певному, правильному для мене і, думаю, для більшості населення країни напрямку.

Чому б у нас не зафіксувати подібну двопартійну систему? Скажімо, консервативно-ліберальну. Я говорю умовно зараз умовно, але. Уявимо собі, що такою консервативно-традиціоналістською мегапартією стало б щось із проукраїнської частини БПП, неаваківської частини НФ і подібних менших структур. Ліберально-прогресивнішою – щось на базі “Самопомочі” із додаванням, скажімо, “Сили людей”. В принципі, воно десь так і є – принаймні, на рівні декларацій.

В Німеччині є така регіональна партія – ХСС, яка є молодшим союзником ХДС. Чом би й у нас не бути такій регіональній партії? Наприклад, є така Галицька партія – чим би не не стати партнером вищезгаданих консерваторів-традиціоналістів? А у лібералів-прогресистів був би якийсь свій регіональний сателіт, на лівобережжі, в промислових містах півдня і сходу.

Звісно, залишимо місце для нашадків Партії регіонів/Опозиційного блоку. Вони все одно будуть, хоч і треба зводити їх до нуля. Зводити не забороною, а виведенням на маргінеси через виведення суспільства із стану безголових дурачків, які голосують за бозна-якими принципами, точніше, взагалі без оних.

І таким чином, в такому от німецькому варіанті розвивати країну. Набридли консерватори – піддали в котел паровоза ліберального “вугілля”. Награлися в лібералізм – повернулися до консерватизму. Тільки не совкового консерватизму, а скорше консерватизму американських республіканців.

Невже це така погана схема?

Натомість ми бачимо, що кожні 4-5 років у нас політична мапа просто обнуляється. І такі “партії” (які насправді є вождистськими проектами), як “Батьківщина”, “Свобода” виглядають уже справжніми мастодонтами. Хоча за ними, за великим рахунком, ніяких принципів, ніякої особливої ідеології (ок, у “Свободи” вона є хоча б декларативна, у “Батьківщини” її немає взагалі). Та й скільки відсотків простору вони займають? А усе інше – це проекти на 1-2 виборчих цикли, без ідеології, без принципів, без майбутнього. Просто тут і зараз. От БПП. Ок, сам Порошенко, припустимо, має якусь більш-менш стабільну візію. Але – де буде ця візія, де буде ця партія взагалі, якщо завтра він відійде від справ? Ніде. От і все.

Я хочу стабільності. Стабільності життя і розвитку. Стабільності політичних структур і політичних принципів. Стабільності в теперішньому і майбутньому. Мені не хочеться постійно слідкувати за курсом долара і ціною на автогаз, за тим. чи треба бігти знімати гроші з картки та чи варто закупатися гречкою та сіллю. А вам цього не хочеться? Вам подобається жити, як казала моя бабуся, “як на розірваній вулиці”?

То чому ж тоді ви 28 років існування України робите усе, щоб ця “розірвана вулиця” не закінчувалася?