Я єсть поет, який всім пише оди

Якщо би мене хто спитав, за що я не люблю українську творчу інтелігенцію – то я показав би тій людині оці чотири вірші.

Раз.

Я біля серця ношу пісні,
В самому серці мого єстества –
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова
.
Слів не дали мені солов’ї,
Сонця в неволі не бачив я.
Партія – очі мої,
Партія – мова моя!
Я Україні несу пісні.
Що у житті мене зігріва?
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.
До комунізму стрімкі плаї
Йде Україна – зоря моя.
Партія – серце її,
Ум її – партія!

Два.

До зали суду, наче зв’язкова
З моєї сотні, піймана у Лючі,
Заходить Юля. А в судді брова
Підскакує, мов щиглик на колюччі,
І западає тиша гробова.

Втім Юля встала: «Слава Україні!»
І в залі встала воїнів чота:
«Героям слава!»… Прокурорів тіні
Розсипались, і блискавка крута
Просяяла в небесній височіні,
І стало ясно: це не суд, а мста!

Це мста за те, що та жона готова
На президентські вибори піти
І вдруге виграти! О будь здорова,
Відважна жінко з серцем сироти,
І хай хахлів дратує твоя мова,
Державна й неподо́лана, як ти!

Крик на Хрещатику. В законі во́ри.
Кричить держави нашої страма.
Кричать офшори, банківські контори,
Кричить хахол пащеками трьома,
Замкнені очі, ні, очей нема,
Є тільки горла отвори в потвори.

Той крик гуде в каштановім гіллі,
Будинки глухнуть, глухнуть тротуари.
Хахли й донецькі рідні москалі
Ревуть: «На нари – Юлію, на нари!»
Дрижання чути у віконнім склі,
І чути, як тремтять над світом хмари,
А під землею – мертвяки гнилі.

Крик на Хрещатику. Колона п’ята
Перекричати хоче цілий світ,
Що руку Юлі подає. Проклята
Америка, Європа і реб’ята
Кремлівські невдоволені. Привіт!

Відома курва рік цілий кричала:
«Замкніть же паню в білому! Замкніть!».
А нині в Шустера крізь плач сказала:
«Я б задушила того генерала,
Що Юлю наказав заперти в кліть».

А президент свої невинні руки,
Чистесенькі, вмиває мов Пилат.
А пан суддя – Закон з бичем принуки! –
Безликий, мов без стрілок циферблат,
Вже пише вирок: «Здерти білий плат
З підсудної, хай гине від розпуки,
Хай вирвуть з неї серце чорні круки
Печалі, – хай не вийде із-за ґрат».

А противсіхи, інтелектуали,
Що нареклися нації мечем,
І всі свої страждання оспівали,
І жінку в білому скаменували,
І віддали її на суд нікчем.
О, генії, позначені злобою
Чужого самолюбного ума,
Не бились ви з холерою й чумою,
Бо ви самі – холера і чума.

І я виходжу, наче з пекла, з суду,
Де вигоріла кров моя дотла,
Й не йду додому, там стояти буду,
Біля тюрми, мов птаха без крила;
Чекатиму на явище спасенне,
Стоятиму на смертнім хіднику,
Допоки Юля не пройде повз мене
На волю у терновому вінку
.

Три.

Війна гримить, земля горить
На попелищах тліну.
Надія Савченко летить
З неволі в Україну.

Та не літак несе її,
А подих непокори —
Понад криваві ручаї,
Понад розриті гори.

Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!

Гримить війна, все йде на зруб,
А дух свободи лине,
І сяє золотий тризуб
З дівочої кофтини.

“Я Батьківщині присягла,
Відстаньте ж ви од мене!”
І тихне суддів кагала,
Єство Москви мерзенне.

Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!

Заговоріть, серця німі,
Та не ридайте, кволі!
Надія Савченко в тюрмі,
А дух її — на волі.

Хоч три імперії зберіть,
Все путінство собаче, —
Той дух зламає вашу кліть,
Не зрадить, не заплаче!

Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!

Чотири.

…Приглянься сам до себе:
Вся наволоч назверхи вже стоїть.
Не допоможуть ні мольби, ні трепет –
Вона повзе катам своїм навстріч.

В нас президентів тридцять появилось.
Іди і вибирай – то все раби,
що грають патріотів, мертвий силос,
закинутий в московські жолоби.

Я бачу їх: вони стоять навзринці –
Юрба хахлів, зросійщених калік.
А я до тебе йду у мазепинці,
Народе мій, нескорений вовік.

Я йду до тебе в слуги, не в герої,
Здираю з себе всіх років кору,
Я йду туди ж, де був колись при зброї,
Де присягнув: за Україну вмру.

Горять на Сході крові кілометри.
Їх розтоптали миру прохачі.
А я тебе благаю, друже Петре,
Не бійсь, веди на путінські мечі!

На сміливих спадає божа манна,
Не згине той, хто завжди йде вперед.
Я був колись в Шухевича Романа
Стрільцем. Бери мене – я твій поет.

Впаде залізо люте многолезне.
Все подолає правда і любов.
І нація в огнях війни воскресне
Я йду з тобою, Петре, йду з тобов

Ці чотири вірші написала одна й та ж людина. Видатний український письменник, член ЦК ЛКСМУ і НРУ, депутат Верховного Совєта УРСР та Верховної Ради України Дмитро Васильович Павличко.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s