Романтичні американські хіпі півстоліття тому під впливом тодішньої Зради зіграли на руку СРСР, але програли значно менше, ніж можемо програти завдяки Зраді ми, українці.

Однією із характерних рис типового українця є віра у те, що усе, що відбувається з ним, з його народом і країною – річ унікальна, яка ніколи і ніде раніше не відбувалася. І страждали українці, як ніхто і ніколи не страждав, і різанина в Батурині була унікальним явищем, і багато чого іншого відбувалося тільки у нас і більше ніде. Про причини такої самооцінки можна багато говорити, але це не тема статті, тому обмежимося констатацією того факту, що насправді в історії цивілізації події не один раз повторювалися, так що, як пише одна розумна книжка, немає нічого нового під сонцем, що мало місце в історії України. Зокрема, таке явище, як зрадофілія – аж ніяк не український винахід.

Рівно 46 років тому, 27 січня 1973 року у Парижі сталася епохальна подія. Представники Демократичної Республіки В’єтнам, Південного В’єтнаму, США та південнов’єтнамської «народної республіки» (називалася вона геть інакше, це просто зрозуміла аналогія із «ЛДНР») підписали мирну угоду, за якою війна у В’єтнамі завершувалася, а всі американські війська із цієї країни виводилися. Цей день став святковим не тільки для комуністичного В’єтнаму, не тільки для СРСР, які брали активну участь у в’єтнамській війні (звісно ж, у форматі «іхтамнєтів»; так, тут буде багато паралелей із сучасними часами) – а і для великої кількості людей в Сполучених Штатах. Людей, позицію яких в нинішній воюючій Україні прийнято називати «зрадофільською».

Нагадаємо, що в США з 1967 року відбувалися мітинги протесту проти участі американської армії у в’єтнамській війні. З часом вони набрали такої сили, що стали справжнім суспільним явищем – і були навіть відображені у літературі та кінематографі. У прекрасній оскароносній картині 1995 року «Форрест Ґамп» є цілий епізод, присвячений такому мітингу.

Всі ці антивоєнні лозунги дуже добре перегукуються із лозунгами і білбордами українських політиків, які теж «за мир». Війна – це погано, мир – це добре. «Ми за мир у всьому світі» – пам’ятає кожен, хто навчався іще у радянській школі. Традиційна лівацька риторика, яка активно просувалася у світі зусиллями СРСР і використовувалася лівацькими організаціями у тих таки США.

От тільки проблема в тому, що історія В’єтнамської війни не завершилася Паризькою угодою. У цій угоді було чітко прописане майбутнє Південного В’єтнаму – вільні і демократичні вибори під міжнародним контролем. (Нічого не нагадує?) Але після того, як американські військові залишили територію – ні про які вибори, ні про яке виписане в угоді право Південного В’єтнаму на самовизначення уже не йшлося. Комуністична Північ продовжила агресію на південь, що було заборонене Паризькою угодою, в кінці кінців окупувавши і анексувавши усю територію Південного В’єтнаму. Комуністичний світ (чим не аналог «русского міра»?) захопив іще одну країну, вільний світ отримав чергову болючу поразку. Але вашингтонських зрадофілів це уже не цікавило. Це над долею знищеного американськими військовими села Сонмі лівацькі організації США лили гіркі і щирі сльози – а те, що творили комуністичні війська ДРВ у Південному В’єтнамі 1975 року, їм було уже нецікаво. (Точно так же, до речі, як деякі політики і активісти в Україні плачуть над вигаданими розіп’ятими хлопчикам у трусиках – і не помічають реальних страшних жертв режимів «народних республік».)

Найцинічнішим у цій історії є те, що держсекретар США Генрі Кіссінджер за Паризьку угоду – фактично, за здачу Південного В’єтнаму комуністичному світу – отримав Нобелівську премію миру. Кіссінджер, до речі, досі живий, певно, непогано почувається, його книжки видаються великими накладами, в тому числі й в Україні, він вважається мало не гуру дипломатії. Цікаво, що про Україну він не так давно говорив, що їй нічого робити в НАТО, нехай залишається в російській орбіті, а невизнання анексії Криму – це фатальна помилка Заходу…

Отже, у наявності в цивілізованому суспільстві великої групи людей, які хто за гроші, а хто із романтичних ідейних переконань готові підтримати красиві популістські заяви, які лунають з країни, що вічно «бореться за мир», як не у В’єтнамі, так в Україні – немає нічого дивного і нового. Але між антивоєнними мітингами у Вашингтоні та «мировими» білбордами на вулицях українських міст є одна принципова різниця.

Що втратили США після безславного завершення в’єтнамської кампанії? Нічого. Максимум – отримали проблему адаптації ветеранів тієї війни та ставлення до них у суспільстві (див. фільм «Рембо. Перша кров» та згад. легендарну цитату із іншої азійської війни, яку вела інша наддержава – «А я вас туди не посилав»). Із самими Сполученими Штатами як державою і країною не сталося взагалі нічого.

А от якщо Україна під  дією єдиного фронту ЗС Росії та місцевих зрадофілів не вистоїть і програє війну – то із великої долею імовірності ніякої України не існуватиме. Максимум – одна величезна «народна республіка». Або взагалі Республіка Україна у складі Російської Федерації. А хтось за чергову «Паризьку угоду», можливо, знову отримає Нобелівську премію. Миру…