Читаю, як прихильники “Динамо” – прості чи перевдягнені у спецовку “журналіста” – плачуться, що ФФУ працює на “Шахтар”, натуралізовує для нього Марлоса, потенційно Мораєса і Бланко-Лещука. І згадую часи міленіуму.

Коли все було точно так же. Тільки ФФУ тоді працювала не на “Шахтар”, а на “Динамо”. І натуралізовувала не бразильців, а московитів (ну, і білоруса Мілевського). Так в чому ж різниця?

Тільки в одному. Динамівські бразильці, ті, які почали з’являтися трошечки пізніше, були такої якості, що їх не було ніякого смислу натуралізовувати. Вони і на 5 потрібних років тут не затримувалися, а тікали додому в оренду чи взагалі галасвіта.

Динамівські селекціонери не вміли працювати з бразильським ринком. (Подейкували, що й не прагнули – поїхали, погуляли, отримали відкати, що ще треба, щоб гідно зустріти старість?) Динамівські тренери не вміли працювати з бразильськими легіонерами. (В принципі, можна було б завершити попереднє речення на слові “працювати”, але це не тема статті.) Тому в збірній Україні грали Яшкін (на фото) і Кормільцев, Серебренников і Алієв. Ну, і Мілевський, звісно ж.

А “Шахтар” якраз спеціалізується на бразильцях. І не спеціалізується (не вважати ж одного Бахарєва і ще кількох ботвіньєвих-шмарко; бачите, ви й не пам’ятаєте таких) на московитському ринку. Бо там немає на чому всерйоз спеціалізуватися – такого ж рівня гравці, як і у нас, а пихи і фінансових апетитів в раз більше. Тому натуралізуються марлоси, а не яшкіни. От і вся різниця.

Федерація ж як була, так і залишається інструментом. Просто руки, які цим інструментом керують, змінилися. Всього-на-всього. Звісно, з точки зору того, хто раніше тримав ці інструменти в своїх руках, а потім випустив – це катастрофа. Але, якщо вийти за межі динамівсько-шахтарського протистояння, то бачиш повну картину. А вона саме така, як я написав на початку цього абзацу.