22 роки як одна копійка. Наче нічого й не було.

Влітку 1996-го до “Арсеналу” прийшов французький тренер з японської “Нагої Грампус Ейт” Арсен Венгер.

Два останніх довенгерівські сезони “Арсенал” завершив нижче 4 місця в чемпіонаті.

(До речі, який чудовий був передвенгерівський сезон. “Ньюкасл” бореться за чемпіонство. Але виграє титул МЮ, що складається не з багатомільйонних зірок, а із “дитячого садка”. В зоні єврокубів фінішує “Астон Вілла”. В АПЛ грає “Лідс Юнайтед”. “Вімблдон” ще існує. “Манчестер Сіті” вилітає в Футбольну лігу. Три перших бомбардира чемпіонату – англійці.)

Так от, прийшов Венгер. Сходу підняв канонірів на 3 місце – і 20 (ДВАДЦЯТЬ) років тримав їх у топ-четвірці, тобто у зоні ЛЧ. Піком кар’єри француза в “Арсеналі” стала середина наступного десятиліття, коли 2004-го лондонці виграли чемпіонат без жодної поразки (другий випадок в історії, перший був у найпершому чемпіонаті, 1888/89), а 2006-го дійшли до фіналу ЛЧ, який мало не виграли.

Але – іронія долі – Венгер іде з “Арсеналу” тоді, коли він два сезони поспіль не може потрапити до топ-четвірки, тобто до ЛЧ. Коли він два сезони поспіль пропускає уперед обидвох головних земляків – “Челсі” і “Тоттнем” (за 20 попередніх років такого не було ніколи).

А піди Арсен на 2 роки раніше – і враження було б зовсім інше. Як у сера Алекса Фергюсона, який пішов, вигравши чемпіонат, ще й достроково, у 11 очок переваги над найближчим переслідувачем. А так вийшло, що Венгер, сам того не бажаючи, повернув “Арсенал” туди, звідки взяв – на 5-6 місця в чемпіонаті. Наче і не було цих 20 мегауспішних сезонів.