Україна повинна померти?

Останні кілька місяців моє життя складалося оригінальним чином. Глибоко вночі, закінчуючи роботу, я вимикав комп’ютер, вмикав смартфон – і читав книжку. Книжку, від якої, якщо розібратися, ішов мороз поза шкірою.

Ця книжка – справжній детектив. Різниця тільки в тому, що все описане в ній – не вигадка автора, а реальна історія. Відома нам історія. І тому, читаючи цей реальний детектив, я задавався не класичним питанням “хто (убивця)?”, а – “як?”. “Чому?” Чому сталося те, що сталося. Як це відбулося.

Ти відкриваєш книжку, бачиш стартовий майданчик – і знаєш, що буде у фіналі. І, знаючи це, бачачи стартовий майданчик – ти читаєш і думаєш: ЯК? Як могло статися так, як сталося в реальності? Ось було так. Ось пішло туди. Ось напрямок змінився. Але ж були варіанти – тут, тут і ось тут. А там можна було відіграти інакше – і все б пішло ось сюди. І зараз би ми мали зовсім іншу ситуацію. Але ти йдеш сторінка за сторінкою і бачиш, як розкручується маховик історії. Як робляться ті чи інші кроки, помилки – які в кінці кінців призводять до того, до чого вони призвели.

У передмові до книжки є одна цитата, яку я хочу вам привести.

Постфактум історія завжди виглядає дуже логічною. Заднім числом простежується задум, викривається змова, видно злу або добру волю. Але якщо намагатися проживати історію крок за кроком, день за днем, разом з її учасниками, стрункі концепції розсипаються. Ніщо не виглядає вирішеним. Всі герої весь час помиляються. Ніхто не може передбачити майбутнє навіть на пару днів вперед. Ніхто не може спланувати навіть власне життя – тому що обставини весь час змінюються, а від тебе як ніби нічого не залежить.

І саме від цього, читаючи ночами цю книжку, я майже дерев’янів. Бо цей детектив, як я вже сказав – не вигадана історія десь на острові із десятьма статуетками-негренятами. Це історія країни, у якій жили наші предки – Російської імперії.

Ця книжка, автор якої Міхаїл Зигарь, називається “Імперія повинна вмерти”. (Питання із заголовком тексту, сподіваюся, зняте.) І розповідається в ній про історію Російської імперії в ХХ столітті. Від 1901-го року до її знищення в жовтні 1917-го.

Знаючи, чим завершиться ця книжка – а завершиться вона жовтневим переворотом і приходом до влади найкровожернішої із можливих влад, більшовицької – і читаючи крок за кроком, рік за роком історію, події в імперії, дійсно задаєшся питанням – як? чому? Як так сталося, що більшовики, які до 1917-го року взагалі нічого із себе не являли, які після липневого заколоту опинилися на маргінесі, про яких мало не забули всі на світі, за лічені тижні не просто повернулися на арену, а й стали головною діючою силою у російській столиці. І у всій країні.

В принципі, відповідь знайти досить легко. Вона розкидана по усій книжці.

Ось ще царська влада в особі хворобливо-догматичного імператора і особливо імператриці (які щиро вважали, що їхня влада від Бога, і ні на які поступки щодо конституції та громадянських прав іти не бажали – при цьому, просто фантастичне глупство, не маючи і половини тої самодержавницької сили, яка була хоча б у батька Миколи ІІ; уявіть собі, що це таке, коли країну хитає із боку в бік, а людина, від якої залежить усе, досі вірить, що вона є самодержцем і може усе вирішити, хоча по суті уже нічого і не вирішує).

Ось Іраклі Церетелі, очільник Петросовєта – одного із головних центрів сили в Петрограді у період між лютневою революцією і жовтневим заколотом – подає у відставку, сподіваючись, що його прихильники відреагують відповідно, проголосують за продовження його повноваження і тим самим укріплять його позиції. Але несподівано вибори виграють більшовики на чолі із божевільно-фанатичним Леніним. І з цього моменту Петросовєт перестає бути центром сили, а стає центром майбутнього заколоту.

(До речі, не нагадує ситуація англійську, з ідеєю Брексіта? Мовляв, а давайте влаштуємо референдум – виграємо його і всіх заспокоїмо. Виграли? Заспокоїли?)

Ось Олександр Керенський, за допомогою кількох недолугих переговірників, довів ситуацію із верховним головнокомандувачем Лавром Корніловим до серпневого путчу останнього – і змушений був захищати молоду демократію (яку він дійсно намагався захистити) за допомогою більшовиків, які ще місяць тому були фактично знищені після розкриття заколоту.

(А тут вам Керенський не нагадує Ющенка, Корнілов – Тимошенко, а фактично знищені більшовики – Партію регіонів початку 2015-го року?)

І так далі, і так далі… Всі ці помилки, які, як було сказано у приведеній мною цитаті, зараз складаються у чудовий логічний пазл. Але коли проходиш історію заново – завжди у певні моменти хочеться закричати “Гей, куди ж ви, ну зверніть в інший бік!” Миколо ІІ, ну перестань божеволіти своїм немічним самодержавством, подивись на Британію, дозволь конституційну монархію. Керенський, домовся з Корніловим, не допусти повернення Леніна із небуття. Кричиш – і розумієш, що все уже зроблено. Все уже вирішено – і нічого повернути назад не можна.

…Все це я вам розказую не для того, аби просто похвалити книжку – хоча вона дійсно дуже цікава. Не без критичних зауважень, є відповідні статті в інтернеті, які висвітлюють ті чи інші проблеми в цьому творі. Важливо – для нас із вами – не це.

А те, що Україна по суті знаходиться у точно такій же ситуації, як Росія тоді. Коли ми йдемо уперед, але не усвідомлюємо свого майбутнього і того, що кожен крок може стати поворотом туди чи сюди – звідки уже почнеться зовсім інший шлях. Що той же “Рух Нових Сил”, з яких багато хто сміється, як з опереточних клоунів – завтра може виявитися такою силою, що протистояти їй не буде кому. До речі, саме так було і з більшовиками – проти яких виступили фактично усі ліві, навіть ті, хто проводив політику терору в царські часи. Меншовики і есери, споріднені начебто партії – вони, отримавши навесні 1917-го демократію, відмовилися від продовження революції на користь еволюційного, демократичного розвитку. І були готові миритися – і між собою, і з кадетами, і навіть з правішими політичними силами. Готові були йти до консенсусу – заради країни. А більшовики не збиралися цього робити. Взагалі коли читаєш цитати з Леніна того часу, то реакція така, як у деяких його навіть соратників – подив і шок. Він божевільний, цей ще вчора мало кому важливий політемігрант? Але його твердолобе божевілля, яке знищило ті молоді паростки демократії, і довело не просто цілу країну – а за великим рахунком світ до справжньої катастрофи.

Якщо ви думаєте, увесь цей текст був написаний для того, аби розкритикувати наших опозиціонерів-революціонерів і закликати тісніше згуртуватися навколо влади – ви глибоко помилилися. Тому що влада – та, царська, а потім демократична – зробила не менше, а, зважаючи на те, що вона таки керувала країною, ще й більше помилок. Наприклад, ви знаєте, як Ленін врятувався після липневого заколоту, коли Керенському пропонували перестріляти усю більшовицьку верхівку? (А він не пішов на це – бо він же будував демократію, а за царських часів був юристом, адвокатом, який навпаки, захищав від репресій.) А він утік до Фінляндії. А Фінляндія мала певну самостійність – у законах, поліції і такому іншому. А знаєте, чому фінни не видали Леніна Тимчасовому уряду? Бо ці борці за демократію перед цим розігнали фінські збори, які оголосили про автономію. І ті, аби помститися петроградській владі, покривали і навіть допомагали більшовикам.

(Фінляндія в кінці кінців не те що автономію – а й незалежність отримала. А Російська республіка? А її немає – ні з Фінляндією, ні без неї.)

Про помилки самого царя і його численних урядів і говорити годі. Тут їх просто вагон. І репресії, і фальсифікації виборів (а ви думали, то в СРСР почалося? Та куди там – вибори в третю Думу, після двох геть опозиційних, фальсифікували, аж фалди заверталися. І замість опозиційної Думи та разом з нею шляху до демократії, до конституційної монархії – отримали покірний парламент і як додаток вибухову ситуацію в країні. Ситуацію, яка врешті-решт цю країну і розірвала), і багато чого.

Тому головна думка, яка до кінця книжки у мене упевнено сформувалася – це те, що КОЖНА ПОМИЛКА, хоч влади, хоч опозиції, хоч начебто божевільних і нікому всерйоз не цікавих фанатиків, може стати тим поворотом, із якого країна уже не вибереться. І за КОЖНУ ПОМИЛКУ доведеться відповісти. Цілій країні. І неважливо, хто саме її зробить – Порошенко чи Тимошенко, Саакашвілі чи Садовий, Ляшко чи Бойко, Ярош чи Вакарчук. Відповідати будуть усі. Ми з вами.

І ще одна цитата, тепер із епілогу книжки. Вона, мабуть, найстрашніша із усього там написаного.

Поки я писав цю книгу, мене незмінно вражали спогади учасників подій. Сотні героїв написали докладні мемуари про те, що сталося, – і велика частина спогадів була написана після обох революцій 1917 року. Автори мемуарів вже знають, чим закінчилася їхня історія, і майже всі вони не поміняли своїх точок зору. Кожен впевнений у своїй правоті. Мало хто звинувачує себе в тому, що його історія закінчилася трагедією. Вони всі разом потопили свою Атлантиду, але кожен вважає, що винен не він, а всі інші. Жандарм вважає, що мав рацію, коли тиснув, – і шкодує тільки про те, що недотиснув. Революціонер впевнений, що мав рацію, коли підривав, і переживає, що мало підірвав. Кожен вважає, що рятував, – але, на жаль, не врятував.

Ось що найстрашніше. Що навіть після такої катастрофи планетарного масштабу – до якої всі вони спричинилися – вони не визнали своєї вини.

P.S. Лінк на повний текст цієї книжки – мовою оригіналу, звісно – тут:

Михаил Зыгарь  Империя должна умереть

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s