Цікава історія сталася 2017 року в чемпіонаті Узбекистану.

Був, значить, такий клуб “Обод” в місті Ташкент, столиці Узбекистану. З’явився на світ 2013 року, тоді ж стартував у другій лізі чемпіонату (це третій за рангом дивізіон). Стартував успішно, вигравши усі 4 матчі і вийшовши в першу лігу. (Ну, такий формат у них був, скромний.)

Там теж не загубився, спочатку фінішувавши прямо під парою щасливців, які кваліфікувалися у вищу лігу, а за рік, 2015-го, і сам виграв дивізіон – 98 голів у 30 матчах, непоганий результат!

2016-го новачок топ-дивізіону провів у боротьбі за виживання – і вижив, зайнявши 14-е місце. А в березні 2017-го цю команду очолив спеціаліст із України. Ба більше – із мого рідного Запоріжжя. Легенда запорізького, московського і особливо амстердамського футболу, володар Суперкубку УЄФА Андрій Демченко.

Очолив – і непогано стартував: після 4 турів із 5-ма очками “Обод” ішов на 9-му місці (серед 16-ти команд). Але далі пішла вода в погріб. За весь наступний чемпіонат “Обод” виграв лише один поєдинок – і, як Демченко не розповідав на прес-конференціях про те, що “Обод” на правильному шляху” чи “наша команда зростає у грі”, результату не було.

Але це було іще не все. Грім грянув після 23-го туру. На засіданні виконкому ПФЛ “Обод” звинуватили у двох договірняках – у 20-му турі скатали нічию 2:2 із “Согдіаною”, а у 22-му влетіли 0:6 “Насафу”.

Крім того, клубу пред’явили ще дві претензії. По-перше, борг перед ПФЛ – 120 мільйонів сумів. Не така вже й велика, вибачте за тавтологію, сума – близько 15 тисяч долярів, та все ж. А ще у “Обода” не було ліцензії, і він відмовлявся подавати документи, які б прояснили ситуацію із фінансуванням клубу. Все це укупі – борги, мутні інвестори і договірні матчі – привело до того, що 5 жовтня “Обод” відправили у країну вічної зими, інакше кажучи, виключили із чемпіонату (у якому він і так ішов на упевненому останньому місці).

На цьому самостійна тренерська кар’єра пана Демченка завершилася, він повернувся до України – де днями, за неофіційною інформацією, став одним із тренерів “Вереса”. До речі, цікаво, що у новинах про прихід Демченка до Львова чомусь не згадується про його узбецький вояж. Хоча воно й справді – немає там чим пишатися…