Як відомо, тезу “какая разніца, на каком язикє” просуває в Україні через московитомовних громадян сусідня країна. Але при цьому у себе вдома Московія цю “разніцу” дуже  тонко відчуває.

Ось, наприклад, відкрив я результати перепису населення Московії 2002-го року. Титульною нацією цієї країни, як відомо, є московити (вони самі себе – і поки що ми їх – з 18-го століття називають “русскіє”). До московитів під час перепису записали і такі етнічні групи, як:

“затундренные крестьяне, индигирщики/русскоустьинцы, каменщики, карымы, кержаки, колымские/колымчане/походчане, ленские старожилы/якутяне, мезенцы, обские старожилы, семейские, ямские; казаки, поморы”

Я спеціально виділив жирним одну етнічну групу. “Ну, казаки і казаки”, – скажете ви. Але справа в тому, що це ще не вся історія. Йдемо далі. Третім за кількістю народом Московії були (і є) українці. Дивимось, які етнічні групи були записані під час перепису 2002-го:

“буковинцы, верховинцы, гуцулы, казаки с языком украинским“

Оп-па. Ті ж “казаки” – але “с языком украинским”. І уже не московити.

Та і це ще не все. Дивіться, які ще етнічні групи різних народів виявилися під час того перепису:

казаки с языком башкирським

казаки с языком бурятским

казаки с языком калмыцким

“Казаки” і “казаки”. Але – залежно від мови, ці етнічні групи вважаються частиною того чи іншого народу. Тобто першочерговою є мовна диференціація. Навіть в такій малозначимій етнічній складовій 150-мільйонної країни.

А нам уперто намагаються впарити мантру про “неважнонакаком”. Щоб потім, під час перепису виявилося, що у нас власне “українців” максимум половина, а всі інші – “русские, включая украинцев с языком русским”? І раптово маємо дві титульні нації – із усіма відповідними наслідками.