[Невеличка спроба художнього тексту]

Ми втекли від світу в Тбілісі на цілий тиждень. Втекли – залишивши сина дідусю й бабусі, роботу колегам, а золоту українську осінь проміняли на яскравий тбіліський жовтень. Жовтень, в якому було повно хурми і гранатів прямо на деревах.

Ми гуляли цим древнім містом, дивуючись усьому на світі. І шаленому вітру біля Цмінди Самеби, який, здавалося, ще трохи – і підніме нас у повітря, і понесе кудись на північ, у гори, де ми ніколи не були. І самій Цмінді, величній, суворій і в той же час теплій і добрій, як і вся Грузія – в нашій уяві. І красивій мові, яку приємно слухати і неможливо прочитати. Всі ці “Садґуріс моедані”, “Авлабарі”, “Марджанішвілі”, “Сололакі”, “Дідубе” своїм незнайомим звучанням створювали ілюзію якогось геть іншого світу. Іншого, але не чужого.

Марджанішвілі – на цій вулиці ми жили. У старому будинку, в кімнаті із картинами невідомого нам художника, зеленими мандаринами на тарелі і тихими вечорами. Вечорами, які ми проводили або удома, дегустуючи черговий місцевий смаколик, або на березі Мткварі – просто спостерігаючи за містом, за його вогнями, модерним скляним мостом та древньою фортецею Нарікала.

А вдень ми гуляли по Одесі. Сололакі – так називалася ця тбіліська Одеса. Старий, якийсь мовчазний і зовсім позбавлений пафосу історичних центрів столиць райончик. Ми виходили вранці, проїжджали на метро дві зупинки, піднімалися на поверхню біля Тавісуплебіс моедані, на виході повертали праворуч  і потім, пройшовши до кільця із монументом Свободи (тавісуплебіс – свобода грузинською, таке складне і чомусь негрузинське, нам здавалося, слово), ще раз повертали праворуч.

А далі просто занурювалися у минуле. Минуле, в якому навіть меморіальну табличку про існування газети із уже дикуватою для Тбілісі назвою “Комуніст” не змогли добити до кінця. Не змогли – чи не схотіли. Сололакі нікуди не поспішає, не женеться за часом. Він сам – час. Свій, власний, який починається раптово і закінчується, щойно ти виринув із пішохідної вулиці Табідзе до бурхливої центральної площі, на якій тільки святий Георгій, що все ніяк не може добити змія, нагадує про те, з якої сивої давнини ми щойно повернулися у час, вказаний на наших мобільних. Саме на вулиці Табідзе, в останній тбіліський день, ми й зустріли його.

Як часто буває в житті, особливо в житті мандрівників, нас звів докупи випадок. Шукаючи одне пам’ятне місце, я звернувся до перехожого, на ходу підбираючи комбінацію із англійських та вже вивчених грузинських слів. Фраза “Гамарджобат, кен ю хелп мі… будь ласка” могла б збентежити будь-кого – але він посміхнувся і сказав: “Можете говорити українською”.

Потім ми сиділи у чудовому ресторанчику, їли хінкалі і говорили. Точніше, говорили в основному ми – про Україну, події, новини, про наше місто, в якому він колись бував у відрядженні і досі пам’ятав, що на Хортицю колись їздив тролейбус. Ми говорили про щось своє, а хотілося спитати його. Правильна грузинська, майже досконале знання міста – він не міг бути простим туристом. Що привело його сюди, в Тбілісі, на інший берег Чорного моря? В ньому відчувалася якась загадка, загадка, якою він готовий був поділитися з нами. А, може, і хотів від самого початку нашого випадкового знайомства… І коли дружина спитала щось про його роботу – він заговорив.

– У мене сьогодні вихідний. Я кожного року в цей день беру вихідний і їду сюди. Сюди…

Він надпив вина і замовк. Мовчали і ми, збентежені, нічого не розуміючи. А потім він заговорив знову. Повільно, з паузами, втримуючи сльози, які все-таки пробивалися в тремтінні його голосу.

– Ми прилетіли сюди через три з половиною місяці після весілля. Весільної подорожі у нас не було – у мене робота, у неї дисертація. Вирішили відкласти на осінь. Тбіліська осінь – це щось особливе. Ви ж теж прилетіли сюди за цим відчуттям, правда? От і ми. 17 років тому…

В останній день ми гуляли по Сололакі. Вона була… була одеситкою, для неї всі ці будинки, двори відразу стали рідними. А я просто насолоджувався – і містом, і нею. Мені було все одно, де гуляти – хоч по станціях метро, аби тримати її за руку.

І знову пауза. Ми вже просто сиділи і слухати цього дивного чоловіка, не виражаючи ніяких емоцій. Було зрозуміло, що йому не це потрібно від нас – а просто можливість виговоритися, до того ж, виговоритися землякам, ніби протягнути ниточку з цього ресторанчика на вулиці Табідзе кудись туди, в Україну.

– Це був прекрасний день. Увечері ми сіли в літак, поклявшись одне одному, що кожного року, саме в жовтні, повертатимемося сюди на кілька днів. А через пару годин ми приземлилися вдома. Приземлилися. Приземлився…

Нам оголосили, що у літака якісь проблеми із шасі, тому посадка буде аварійною. Стюардеса заспокоювала всіх, а ми були спокійні і упевнені в тому, що все обійдеться. Ми тоді були упевнені у всьому.

Нас було 182 пасажири. Цю цифру я чомусь запам’ятав на все життя. 182. А загинуло всього чотири. І четвертою була вона. Її намагалися врятувати, я силкувався допомогти лікарям, більше їм заважаючи. А вона відкрила очі, широко-широко, побачила мене поруч, схлипнула і… І все.

Через рік, у жовтні, я прилетів сюди один. Я не міг не прилетіти! Ми ж дали одне одному обіцянку. Клятву. І я повернувся. Я йшов по нашому маршруту і плакав. Двічі до мене підходили люди, запитували, чи не потрібна допомога. Я їх не чув, лише здогадувався, що вони хотіли. Я йшов і плакав. А потім, сидячи у цьому ресторанчику – ми з нею сиділи тут за кілька годин до відльоту – я несподівано для себе самого вирішив залишитися тут. Тут, в Тбілісі.

Ні, я живу звичайним життям – робота, друзі. Але раз на рік, у жовтні, беру відпустку на один день – і гуляю тут, в Сололакі. А потім заходжу сюди і розмовляю з нею. Розмовляю про те, що сталося за рік, як живуть її батьки – я дзвоню їм періодично, розпитую про справи. Щоб потім розказати їй.

– Вона похована тут? – перервала чергову паузу дружина.

– Ні. Там, у себе на батьківщині, в Одесі. А я більше ніколи не був на її могилі після того, як вирішив переїхати сюди. Розумієте, вона жива. А як у живої людини може бути могила? У мене і сім’ї немає. Колись, років через п’ять після… Була одна жінка. Але я в якийсь момент відчув – це зрада. Так не можна. І просто пішов, нічого не пояснюючи. Бо вона для мене жива. Тут. І сьогодні. А завтра і на цілий рік я знову залишусь один.

Він замовк. Ми зрозуміли, що його мимовільне одкровення завершилося. Ми заважали йому – він же ішов сюди, щоб поговорити з нею.

Тихенько вставши з-за столу, підійшли до офіціантки, розрахувалися. А він сидів і дивився у вікно. Дивився так, як сліпі повертають своє обличчя до сонця, не бачачи, але відчуваючи його тепло. Йому не потрібен був зір – ту, на кого він чекав, можна було побачити лише серцем.

Ми мовчали усю дорогу – на метро додому, на таксі до аеропорту. Під час злету я узяв її за руку, а вона повернулася до мене і сказала:

– А він щасливий. Щасливий. Особливо сьогодні.

Стиснула мою руку і замовкла. Як десь там, на вузенькій вуличці Табідзе, біля самої межі жовтневого Сололакі мовчали двоє людей.