Сололакі. Жовтень

[Невеличка спроба художнього тексту]

Ми втекли від світу в Тбілісі на цілий тиждень. Втекли – залишивши сина дідусю й бабусі, роботу колегам, а золоту українську осінь проміняли на яскравий тбіліський жовтень. Жовтень, в якому було повно хурми і гранатів прямо на деревах.

Ми гуляли цим древнім містом, дивуючись усьому на світі. І шаленому вітру біля Цмінди Самеби, який, здавалося, ще трохи – і підніме нас у повітря, і понесе кудись на північ, у гори, де ми ніколи не були. І самій Цмінді, величній, суворій і в той же час теплій і добрій, як і вся Грузія – в нашій уяві. І красивій мові, яку приємно слухати і неможливо прочитати. Всі ці “Садґуріс моедані”, “Авлабарі”, “Марджанішвілі”, “Сололакі”, “Дідубе” своїм незнайомим звучанням створювали ілюзію якогось геть іншого світу. Іншого, але не чужого.

Марджанішвілі – на цій вулиці ми жили. У старому будинку, в кімнаті із картинами невідомого нам художника, зеленими мандаринами на тарелі і тихими вечорами. Вечорами, які ми проводили або удома, дегустуючи черговий місцевий смаколик, або на березі Мткварі – просто спостерігаючи за містом, за його вогнями, модерним скляним мостом та древньою фортецею Нарікала.

А вдень ми гуляли по Одесі. Сололакі – так називалася ця тбіліська Одеса. Старий, якийсь мовчазний і зовсім позбавлений пафосу історичних центрів столиць райончик. Ми виходили вранці, проїжджали на метро дві зупинки, піднімалися на поверхню біля Тавісуплебіс моедані, на виході повертали праворуч  і потім, пройшовши до кільця із монументом Свободи (тавісуплебіс – свобода грузинською, таке складне і чомусь негрузинське, нам здавалося, слово), ще раз повертали праворуч.

А далі просто занурювалися у минуле. Минуле, в якому навіть меморіальну табличку про існування газети із уже дикуватою для Тбілісі назвою “Комуніст” не змогли добити до кінця. Не змогли – чи не схотіли. Сололакі нікуди не поспішає, не женеться за часом. Він сам – час. Свій, власний, який починається раптово і закінчується, щойно ти виринув із пішохідної вулиці Табідзе до бурхливої центральної площі, на якій тільки святий Георгій, що все ніяк не може добити змія, нагадує про те, з якої сивої давнини ми щойно повернулися у час, вказаний на наших мобільних. Саме на вулиці Табідзе, в останній тбіліський день, ми й зустріли його.

Як часто буває в житті, особливо в житті мандрівників, нас звів докупи випадок. Шукаючи одне пам’ятне місце, я звернувся до перехожого, на ходу підбираючи комбінацію із англійських та вже вивчених грузинських слів. Фраза “Гамарджобат, кен ю хелп мі… будь ласка” могла б збентежити будь-кого – але він посміхнувся і сказав: “Можете говорити українською”.

Потім ми сиділи у чудовому ресторанчику, їли хінкалі і говорили. Точніше, говорили в основному ми – про Україну, події, новини, про наше місто, в якому він колись бував у відрядженні і досі пам’ятав, що на Хортицю колись їздив тролейбус. Ми говорили про щось своє, а хотілося спитати його. Правильна грузинська, майже досконале знання міста – він не міг бути простим туристом. Що привело його сюди, в Тбілісі, на інший берег Чорного моря? В ньому відчувалася якась загадка, загадка, якою він готовий був поділитися з нами. А, може, і хотів від самого початку нашого випадкового знайомства… І коли дружина спитала щось про його роботу – він заговорив.

У мене сьогодні вихідний. Я кожного року в цей день беру вихідний і їду сюди. Сюди…

Він надпив вина і замовк. Мовчали і ми, збентежені, нічого не розуміючи. А потім він заговорив знову. Повільно, з паузами, втримуючи сльози, які все-таки пробивалися в тремтінні його голосу.

Ми прилетіли сюди через три з половиною місяці після весілля. Весільної подорожі у нас не було – у мене робота, у неї дисертація. Вирішили відкласти на осінь. Тбіліська осінь – це щось особливе. Ви ж теж прилетіли сюди за цим відчуттям, правда? От і ми. 17 років тому…

В останній день ми гуляли по Сололакі. Вона була… була одеситкою, для неї всі ці будинки, двори відразу стали рідними. А я просто насолоджувався – і містом, і нею. Мені було все одно, де гуляти – хоч по станціях метро, аби тримати її за руку.

І знову пауза. Ми вже просто сиділи і слухати цього дивного чоловіка, не виражаючи ніяких емоцій. Було зрозуміло, що йому не це потрібно від нас – а просто можливість виговоритися, до того ж, виговоритися землякам, ніби протягнути ниточку з цього ресторанчика на вулиці Табідзе кудись туди, в Україну.

Це був прекрасний день. Увечері ми сіли в літак, поклявшись одне одному, що кожного року, саме в жовтні, повертатимемося сюди на кілька днів. А через пару годин ми приземлилися вдома. Приземлилися. Приземлився…

Нам оголосили, що у літака якісь проблеми із шасі, тому посадка буде аварійною. Стюардеса заспокоювала всіх, а ми були спокійні і упевнені в тому, що все обійдеться. Ми тоді були упевнені у всьому.

Нас було 182 пасажири. Цю цифру я чомусь запам’ятав на все життя. 182. А загинуло всього чотири. І четвертою була вона. Її намагалися врятувати, я силкувався допомогти лікарям, більше їм заважаючи. А вона відкрила очі, широко-широко, побачила мене поруч, схлипнула і… І все.

Через рік, у жовтні, я прилетів сюди один. Я не міг не прилетіти! Ми ж дали одне одному обіцянку. Клятву. І я повернувся. Я йшов по нашому маршруту і плакав. Двічі до мене підходили люди, запитували, чи не потрібна допомога. Я їх не чув, лише здогадувався, що вони хотіли. Я йшов і плакав. А потім, сидячи у цьому ресторанчику – ми з нею сиділи тут за кілька годин до відльоту – я несподівано для себе самого вирішив залишитися тут. Тут, в Тбілісі.

Ні, я живу звичайним життям – робота, друзі. Але раз на рік, у жовтні, беру відпустку на один день – і гуляю тут, в Сололакі. А потім заходжу сюди і розмовляю з нею. Розмовляю про те, що сталося за рік, як живуть її батьки – я дзвоню їм періодично, розпитую про справи. Щоб потім розказати їй.

– Вона похована тут? – перервала чергову паузу дружина.

Ні. Там, у себе на батьківщині, в Одесі. А я більше ніколи не був на її могилі після того, як вирішив переїхати сюди. Розумієте, вона жива. А як у живої людини може бути могила? У мене і сім’ї немає. Колись, років через п’ять після… Була одна жінка. Але я в якийсь момент відчув – це зрада. Так не можна. І просто пішов, нічого не пояснюючи. Бо вона для мене жива. Тут. І сьогодні. А завтра і на цілий рік я знову залишусь один.

Він замовк. Ми зрозуміли, що його мимовільне одкровення завершилося. Ми заважали йому – він же ішов сюди, щоб поговорити з нею.

Тихенько вставши з-за столу, підійшли до офіціантки, розрахувалися. А він сидів і дивився у вікно. Дивився так, як сліпі повертають своє обличчя до сонця, не бачачи, але відчуваючи його тепло. Йому не потрібен був зір – ту, на кого він чекав, можна було побачити лише серцем.

Ми мовчали усю дорогу – на метро додому, на таксі до аеропорту. Під час злету я узяв її за руку, а вона повернулася до мене і сказала:

– А він щасливий. Щасливий. Особливо сьогодні.

Стиснула мою руку і замовкла. Як десь там, на вузенькій вуличці Табідзе, біля самої межі жовтневого Сололакі мовчали двоє людей.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s