Люди, які залишаються. Світ, який зникає

А давайте забудемо про бурхливе сьогодення – і повернемося у минуле, років на сто назад.

Ось вам три дівчини з різних країн. Ліворуч – українка з села під Путивлем, посередині німкеня, праворуч московитка з села Нижня Топорня на Вологодщині. Крайні фото зробив Сергій Прокудін-Горський, центральне – Адольф Міте. Фотографіям цим років по 100-110.

І що, скажете – дуже вони від нас відрізняються? Перевдягніть їх в сучасний одяг – просто не відрізнити буде. У мене є знайома – ну просто одне лице із путивльською жіночкою.

Ці кольорові фото Міте та Прокудіна-Горського – прямо як машина часу. Можна заглянути і переконатися, що люди які були, такі і є – змінилися тільки одяг і прикраси.

А ось іще кілька фото. Пані зі сливами (А.Міте):

Златоустівська династія Калганових (С. Прокудін-Горський):

Незнайомка (А.Міте):

Ну чим ці обличчя відрізняються від облич наших сучасників? І це розуміння, що ми – такі ж як вони, якось наближує минуле, дозволяє відчути його глибше і детальніше, не відокремлюючи себе від нього. Леонід Парфьонов, що зняв прекрасний фільм “Цвет нации“, помилився – це держави різні, а люди залишилися ті самі. Хоч і з дуже важким, подекуди страшним багажем ХХ-го століття. Подумайте, що довелося пережити усім цим людям з 1915-го по 1950-й роки.

В фільмі Парфьонов, демонструючи фото панянки із суницею, прогулюється її селом і сумно зауважує, що немає в ньому таких старожилів – мовляв, і надії на те, що ця дівчинка, тобто вже старенька бабуся, ще жива, також катма. А чи багато в неї було шансів вижити – після двох війн і десятиліть червоного терору? Та й героїням фотографій Міте не краще – Перша світова, економічний крах, нацизм, Друга світова…

А от що дійсно змінилося – це світ навколо них і нас. В прямому смислі. Ось фото Прокудіна-Горського. Це Путивль, річка Сейм і на задньому плані Мовчанський монастир.

А  тепер подивіться з точки зйомки Прокудіна-Горського у сьогоднішній день.

Отак і заростають міста і села. Як ось, дєрєвня Дрянново в Курганській області Московії. Ні мосту, ні села…

Та всюди насправді, на всьому пострадянському просторі. Були б хоча б чорно-білі фотографії, хоча б із 60-х років минулого століття – я б вам на прикладі своєї сільради точно таке ж продемонстрував. Насправді те, що гордовито називають “місто (село) зеленіє” – це не життя його, а умирання. Це ж як Ангкор-Ват, який був залишений людьми, заріс джунглями і на чотири століття зник із цивілізації. Може, і нашим селам, особливо на Поліссі чи в безлюдному придніпровському степу, уготована така доля?..

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s