Читаю матеріал Мар’яни П’єцух на УПоротих – і розумію, що я з героями матеріалу живу в різних світах.
Як журналісту мені було цікаво і вкрай важливо побачити все своїми очима. До цього я постійно висвітлювала події в АТО і відчувала, як мені бракує погляду з з іншого боку.
З якого “того боку”? З боку ДНР? Ну, тобі може й бракує – а нам навіщо знати, що “сепаратістенфюрер” Захарченко чи його фанати думають про окупацію Донбасу?
“Інакше ми самі розділяємо людей на своїх і чужих, будуємо стіну між ними, мовляв, тут всі патріоти, а там всі зрадники. Але ж, насправді, не все так просто і однозначно”, — пояснює журналістка.
Ну-у-у, дорогая моя, аргумент “не все так однозначно” – це настільки тупо, що навіть слів немає. І за неакуратне пересмикування між “всі” і “більшість” – по руках треба бити. Це рівень першого курсу Бердянського інституту підприємництва, не вище.
завдання журналіста не лише боротися за сенсації та ексклюзиви, але і за уми тих людей, які там живуть. Вони нас дивляться в інтернеті, і коли бачать, що ми про них не забули, показуємо дійсно те, що в них відбувається, їхні проблеми, то це ламає їхні стереотипи, що українські ЗМІ все перекручують
Ще один образчик тупої спроби надурити читачів. Чи може ця журналістка думає, що у всіх така коротка пам’ять, як у неї? 10 років – з 2003-го (початок антиющенківської істерії на Донбасі) до 2013-го року у цих людей, жителів Донбасу, був доступ до всіх ЗМІ, ба більше – можливість вільно їздити по Україні і бачити все своїми очима. Що воно їм дало? Нічого. “Тимошенко хотіла обмотать Донбас колючой проволокой” – оце і все. Тому вірити у те, що хтось там буде шукати її репортажі – і що вони когось там переконають – це як мінімум ДУЖЕ наївно. Як мінімум.
За її спостереженням, частина тамтешнього населення вже не вірять ні російським, ні місцевим телеканали, які не показують усіх проблем: “А 80% людей взагалі байдужі, яка буде в них влада, аби тільки не було війни. Тому за уми людей треба боротися, а не відмовлятися від них
Вони все життя жили за таким принципом. І самі собі накликали війну. Про які уми взагалі мова? Де там уми?
Після чого з нею зв’язалися і повідомили, що звільнять хлопця за умови, що вона привезе з собою в Донецьк три знімальні групи українських каналів.
Гм. Тобто таке прохання зовсім-зовсім не здивувало і не насторожило? Ну-ну.
У результаті журналістам довелося на вимогу “денеерівців” ще й відвідати Донецьку лікарню та вислухати прояви люті від постраждалих від обстрілів донеччанин.
“Вони на нас кричали, проклинали, і потім це показували на місцевих каналах. Це важко було витримати” — пригадує Олена
Я не вірю в те, що людина з вищою освітою не може скласти 2+2 – і зрозуміти, навіщо її туди пускали, навіщо їй видавали акредитацію, навіщо взагалі ДНРівцям потрібні українські ЗМІ на своїй території. Не вірю. Це елементарна математика.
Якщо ми плануємо жити з ними в єдиній Україні, нам потрібно зрозуміти, що з ними відбувається, про що вони думають, як вони змінюються. А ще, щоб побачити і передати, “, — каже Леся
Це треба розуміти як “ляпнула не подумавши”? Чи як частину путінського плану “Заберіть Донбас назад – але автономією у складі конфедерації”? Я не знаю. Але дуже схоже.
“Те, що зникла цікавість — це симптоматично. Ми можемо скільки завгодно разів кричати “Донбас — це Україна”, писати великими літерами “Крим — це Україна”, але якщо нас там нема, якщо не цікавить, як вони там живуть, це свідчить про зворотні речі”
Дивіться, як чітко людина включає дурака. “Крим – це Україна” – це не “Кримчани – це українці”, правда ж? А вона швиденько поставила тут знак рівності і робить якісь свої висновки.
“Те, що там робиться, треба бачити всім. Я звідти повернулася пацифісткою. Чим більше людей це побачить, тим швидше закінчиться війна”, — переконана Ганжа
Тут рівно два варіанти. Або людина просто дурна і не розуміє, як діють всі ці механізми, і що ні від чийого бажання (крім людини в Кремлі) ця війна не закінчиться. Або це частина загального московитського плану “примирення”, який зараз відбувається – “Сніданок на кордоні” і так далі. Що реалістичніше – вибирайте самі.
Хіба українцям нецікаво, що там відбувається?
Це американський журналіст Джошуа Яффа, який приїхав на Донбас – правильно, з Москви. Чувак, да, нам нецікаво, що там відбувається. Ми і в дірку сільського сортиру не заглядаємо – бо нам теж нецікаво, що там з нашим гімном відбувається. А тут, крім гидливості, додається ще й біль – бо у багатьох українців там загинули чи зникли безвісти друзі, рідні, знайомі. Навіщо матері загиблого солдата знати, чим живе це ДНР?
” Проте для мене кращі репортажів з гарячих точок — це ті, які показують біду та потворність війни, а не визначають, чия сторона конфлікту більш права чи менш права. Тим більше, рідко так буває, що є абсолютно права і чиста одна сторона конфлікту. Навряд, чи війну можна показувати виключно у чорних і білих кольорах”, — вважає американець.
“Всі винні”. Фініта.
Знаєте шо, шановні українські і не тільки українські журналісти – ідіть нахуй. Мені, як жителю України – не потрібні новини з окупованих територій, я не цікавлюся життям людей на тих територій, мені не потрібна ваша робота там. Тому не треба посилатися на якусь там суспільну користь. Їздите туди за рейтингами і ефектною вивіскою – “Тільки у нас – репортаж ЗВІДТИ!” – їздіть. Тільки не треба плакатся, що тут вас ніхто не хоче розуміти.
