Розвіюємо невеличкий міф.

У Івана Малковича є добрий і ніжний вірш про “крихітну свічечку букви «ї»” та “місячний серпик букви «є»”. Натяк на унікальність нашої мови через унікальність деяких її букв.

А, між тим, нічого унікального в наших буквах немає. Тобто жодна із трьох букв української абетки, які претендують на унікальність – такою не є.

Ґ – крім української мови, використовується в тарашкевиці (класичному правописі білоруської мови) та в циганській абетці діалекту російських циган.

Є – крім мертво-релігійної церковнослов’янської, яку ми всерйоз не враховуємо, входить до абетки мови хантської.

Ї – тут ситуація складніша. Можна згадати русинську мову та її алфавіт – хоча це на любителя. Але в цілому в кирилиці такої букви немає. Зате є точна копія цієї букви у кількох латинках – французької мови, нідерландської, каталанської, галісійської, валлійської, південносаамської та африкаанс. І у ряді слів в англійській.

Ну, а всі інші букви зустрічаються в багатьох мовах.

До речі, в українській мові є три звуки, які з незрозумілих причин не мають власних букв. По-перше, це нескладова У – власне, аналог білоруської Ў (по ситуації позначається У чи В). По-друге, звуки [d͡z], [d͡ʒ], які зараз на письмі позначаються буквосполученнями ДЖ та ДЗ відповідно.