Історія про те, як роки ідуть, а міф продовжує жити.
Давно, в середині минулого десятиліття, працював я в запорізькій філії однієї компанії. Називалась вона “Міст Експрес”, а спеціалізувалась на посилках від наших гастарбайтерів, що по буржуїстанах ошивались, сюди. Конторка весела була і звісно дещо абарзєвша (чи то може лише до нас, східняків – бо головний офіс, наскільки я розумію, у Львові, і розмовляли з нами переважно в зверхньому тоні, чи то мені так здалося, хтозна), про нашу роботу і стосунки з конторою можна окремий пост писати, як буде настрій, накатаю. Там і про те, як ми санкційні продукти знищували, коли це ще не було мейнстрімом, і як мене на роботу працевлаштовували, і скільки посад одночасно я міг займати, і скільки тон самостійно міг розвантажити…
Тут проходили мої подвиги логістичного Геракла
Але зараз не про це. А ось про що. Стосунки нашої філії з головним офісом були якісь дивні, принаймні, для мене. Наприклад, зв’язку корпоративного у нас не було ніякого. Тому ми використовували свої телефони. Ну, шеф – свій робочий CDMA (у нього була локальна служба доставки всякої макулатури по місту, він з нею і намагався вписатись в “Міст Експрес”, але, наскільки я знаю, нічого в нього не вийшло), а я свій власний мобільний.
Що, як виявилося, було помилкою. Бо навесні 2006-го я звідти пішов – а мій телефон до того часу десь хтось на якихось сайтах (причому не тільки і не стільки самого цього “Міст Експресу”, а якихось буржуїстансько-гастарбайтерських, я пробивав по інету) вже завісили. І от мені періодично – спочатку частіше, потім рідше – дзвонили клієнти, які бажали відправити посилки. Або туди, в США якесь чи Португалію, або звідти своїм розіжравшимся на гастарбайтерських грошах родичам.
Спочатку мене це злило, а потім я навіть почав забавлятися. Правда, не дуже сильно, бо люди ж не винні, що на сайтах телефони не міняють. Чому я не змінив номер? В принципі, я ним майже не користуюсь, забув вже, коли на нього і дзвонили. Але він у мене з 20 грудня 2003-го, тобто ще з університетських часів – то нехай буде, раптом хто із тих сивочолих часів захоче набрати. Та і їсти він не просить, закинув раз на рік грошей, та й по всьому.
І от ішли роки, я переїхав до Києва (2007), потім повернувся до Запоріжжя (2010) – а дзвінки від гастарбайтерів та їх родичів все продовжувались і продовжувались. Я навіть взяв моду запам’ятовувати, скільки ж часу пройшло від мого звільнення до крайнього дзвінка з проханням “посилачьку атправіть в Амєріку”. Останній раз дзвонили восени 2015-го – тобто 9 років вже пройшло, як я не працював в цій благословенній конторі. Я на пошті якраз був, виходив з відділення – і тут “альоу”. Я навіть зрадів 🙂
То до чого я оце все веду. Бачте – роки минають, а з телефоном ніхто навіть не почухається поміняти. Так він уже як міф там завис собі… А сьогодні я згадав про інший міф. Міф про Парасюка, який налякав і вигнав Януковича. Чому згадав? А ось на натрапив на пост, в якому йшлося про те, що “хорошо, что тогда нашелся простой парень, который озвучил требования общества. И их услышали“.
І я для себе автоматично зафіксував – майже 2 роки минуло, а міф ще живий. Цікаво, скільки він ще буде жити?
