Посилочку не відправите, або Як міфи живуть своїм окремим життям

Історія про те, як роки ідуть, а міф продовжує жити.

Давно, в середині минулого десятиліття, працював я в запорізькій філії однієї компанії. Називалась вона “Міст Експрес”, а спеціалізувалась на посилках від наших гастарбайтерів, що по буржуїстанах ошивались, сюди. Конторка весела була і звісно дещо абарзєвша (чи то може лише до нас, східняків – бо головний офіс, наскільки я розумію, у Львові, і розмовляли з нами переважно в зверхньому тоні, чи то мені так здалося, хтозна), про нашу роботу і стосунки з конторою можна окремий пост писати, як буде настрій, накатаю. Там і про те, як ми санкційні продукти знищували, коли це ще не було мейнстрімом, і як мене на роботу працевлаштовували, і скільки посад одночасно я міг займати, і скільки тон самостійно міг розвантажити…

Тут проходили мої подвиги логістичного Геракла

Але зараз не про це. А ось про що. Стосунки нашої філії з головним офісом були якісь дивні, принаймні, для мене. Наприклад, зв’язку корпоративного у нас не було ніякого. Тому ми використовували свої телефони. Ну, шеф – свій робочий CDMA (у нього була локальна служба доставки всякої макулатури по місту, він з нею і намагався вписатись в “Міст Експрес”, але, наскільки я знаю, нічого в нього не вийшло), а я свій власний мобільний.

Що, як виявилося, було помилкою. Бо навесні 2006-го я звідти пішов – а мій телефон до того часу десь хтось на якихось сайтах (причому не тільки і не стільки самого цього “Міст Експресу”, а якихось буржуїстансько-гастарбайтерських, я пробивав по інету) вже завісили. І от мені періодично – спочатку частіше, потім рідше – дзвонили клієнти, які бажали відправити посилки. Або туди, в США якесь чи Португалію, або звідти своїм розіжравшимся на гастарбайтерських грошах родичам.

Спочатку мене це злило, а потім я навіть почав забавлятися. Правда, не дуже сильно, бо люди ж не винні, що на сайтах телефони не міняють. Чому я не змінив номер? В принципі, я ним майже не користуюсь, забув вже, коли на нього і дзвонили. Але він у мене з 20 грудня 2003-го, тобто ще з університетських часів – то нехай буде, раптом хто із тих сивочолих часів захоче набрати. Та і їсти він не просить, закинув раз на рік грошей, та й по всьому.

І от ішли роки, я переїхав до Києва (2007), потім повернувся до Запоріжжя (2010) – а дзвінки від гастарбайтерів та їх родичів все продовжувались і продовжувались. Я навіть взяв моду запам’ятовувати, скільки ж часу пройшло від мого звільнення до крайнього дзвінка з проханням “посилачьку атправіть в Амєріку”. Останній раз дзвонили восени 2015-го – тобто 9 років вже пройшло, як я не працював в цій благословенній конторі. Я на пошті якраз був, виходив з відділення – і тут “альоу”. Я навіть зрадів 🙂

То до чого я оце все веду. Бачте – роки минають, а з телефоном ніхто навіть не почухається поміняти. Так він уже як міф там завис собі… А сьогодні я згадав про інший міф. Міф про Парасюка, який налякав і вигнав Януковича. Чому згадав? А ось на натрапив на пост, в якому йшлося про те, що “хорошо, что тогда нашелся простой парень, который озвучил требования общества. И их услышали“.

І я для себе автоматично зафіксував – майже 2 роки минуло, а міф ще живий. Цікаво, скільки він ще буде жити?

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s