Зарубка на дереві життя. На пам’ять.

– А ти пам’ятаєш свій перший робочий день? – спитала мене увечері дружина. Звісна річ, що я цього не пам’ятав. Я взагалі мало що пам’ятаю аж настільки детально. От перший секс із нею я пам’ятаю (і то, як недавно виявилося, не зовсім точно), але ж то перший секс – а це усього лиш перший робочий день.

Хоча свою першу роботу я чудово пам’ятаю. А особливо – оце відчуття, коли ти сам починаєш заробляти гроші. Цей момент дорослішання, момент відповідальності за самого себе (і за неї теж, так) – у всіх уже смислах, зокрема, і фінансовому. От цей момент, на емоційному, а не фактологічному рівні – я відчуваю і досі.

А згадав я його просто тому, що учора у мого старшого сина був перший робочий день. Тиждень тому у нього почалися канікули, вони з другом знайшли цю роботу – і учора уперше відпрацювали робочу зміну. Отримавши за цей день гроші.

Він купив на перші зароблені гроші квіти. Бабусі й мамі. Мені нічого не купив, але це і не потрібно. Бо він зробив, сам того не розуміючи, важливіший подарунок – подзвонив мені порадитися щодо того, які квіти придбати мамі. Оцей подарунок – те, що він радиться зі мною – для батька найбільший, найважливіший. Це подарунок на усе життя.

А увечері, коли він вже був удома, а я після вечірньої пробіжки-проходки сидів на лавочці, пив воду і малював на екрані смартфона ієрогліфи, закінчуючи черговий урок японської, він подзвонив мені ще раз. Звісна річ, повідомити, що Єгипет, який вигравав у Аргентини 2:0 (чому ми обидва зраділи), уже пропустив два голи (що нас обох засмутило). А ще – поділитися емоціями. Емоціями від того, що «який же це кайф – зайти у квіткову крамницю і вибирати квіти, не дивлячись на ціну!» Бо – це уже я додав про себе, не озвучуючи думку вслух, бо і так все ясно – ти вибираєш і купуєш за в буквальному смислі власноруч зароблені кошти.

Бути батьком хлопця – це неймовірна машина часу. Просто тому, що він переживає усе те, що пережив раніше і ти. І ти, бачачи й чуючи все це – згадуєш себе, свій досвід, свої юні роки. Згадуєш – і воленс-ноленс порівнюєш.

Ці порівняння, на жаль, не на його користь. І справа не в ньому. Просто тоді, коли на цьому етапі життєвого шляху був я – у нашої країни ще було майбутнє. І я знав, відчував і розумів, що розвиваюся не тільки я, а і усе навколо. Що я через кілька років закінчу університет, знайду постійну, серйозну роботу, що буде якийсь розвиток, прогрес – і так само буде відбуватися усе навколо.

Зараз цього відчуття, розуміння немає. Можливо, з 2008 року. Можливо, з 2019-го. Тут як кому зручніше. Але конкретна точка не має значення. Значення має майбутнє – є воно чи немає. Зараз його немає. Нашого глобального майбутнього.

Але я про це, звісна річ, сину не казатиму. (А він не прочитає, його покоління не сидить в Facebook. І я б не сидів, якби був альтернативний варіант.) Хай живе і радіє тут і зараз. Навіщо псувати йому цей момент. Люди ще зіпсують йому не один момент, як псували до цього. І нічого з цим не зробити. Тільки жити. Пам’ятаючи отакі моменти.