Десятий випуск оновленого проекту “РУФ. Ідіотизми українського футболу”.

Сьогодні ми трохи відступимо від звичного формату 5 ідіотизмів і поговоримо про 2, але трохи більше, ніж завжди.

1. Козловський і півмільйона. Саме на стільки гривень оштрафували скандального власника/президента львівського “Руха” Григорія Козловського за те, що він назвав суддю кубкового матчу його команди із “Маріуполем” підарасом.

Ну, як назвав. Козловський зіграв у ту ж гру, що й колись Микола Павлов – “просто” погодився із уболівальниками, які назвали суддю “підарасом”. Правда, Козловський від невеликого ума не просто погодився, а ще й додав від себе (Павлов виявився трохи хитрішим, чи просто досвідченішим).

Так от, Павлова тоді за ті слова дискваліфікували на рік. (А потім він сам собі продовжив “дискваліфікацію”, взявши відпустку і повернувшись тільки 2007-го.) Козловський отримав лише штраф, немаленький, але й тільки. Так, ще є умовне триочкове покарання для команди – але, думаю, тут вже навіть такий персонаж, як Козловський, зуміє втриматися і не довести до реального покарання. Тож – лише 500 тисяч гривень. 20 тисяч долярів.

Так, звісно, дискваліфікувати президента – це трохи не те, що дискваліфікувати тренера. Ну сидітиме він собі в своєму барі, дивитиметься гру на екрані, а не з ВІП-ложі. На клуб це навряд чи вплинуло б. Тому начебто і логічно – вдарити покаранням по кишені бізнесмена. З одного боку.

З іншого – 20 тисяч долярів. Що це для Козловського? Ну, не дві копійки, але і не шось аж настільки критичне, аби рвати на собі волосся чи замислюватися про неприпустимвість подібних заяв у майбутньому. Тож, якщо розібратися, по суті його не покарали ніяк.

І це при тому, шо він уже не раз і не два був учасником гранд-скандалів у ПФЛ. Не буду зараз їх перераховувати, суть не в історичній довідці. А у тому, що футбольна влада по суті пробачила одного із найодіозніших персонажів нашого футболу. (З яких причин – мене не цікавить, можете навіть не старатися писати в коментарях про якісь його зв’язки із Павелком і т. ін. Мені це, повторюся, зовсім неважливо, як неважлива мотивація такого “покарання”, Є факт, його ми і обговорюємо.)

Залишається лише побажати, щоб “Рух” цього сезону вийшов до УПЛ. Тобто щоб Козловський почав чудити на вищому, найвищому тобто рівні. РУФ, браття, РУФ.

2. Як дехто вже здогадався, мова піде про призначення журналіста Кирила Крижановського головредом клубного сайту “Динамо”. Отже, обіцяне пояснення мого посту.

Тільки давайте відразу домовимося – я терпіти не можу слово “інсайд”, тому принципово оперую лише відкритими джерелами і власними умовиводами. А хто любить інсайди, тому пряма дорога за контентом на інші проекти, не буду їх називати, аби не створювати додаткову рекламу.

Отже. Дивіться, що відбулося. Абстрагуємося від прізвища “Крижановський” і проаналізуємо ситуацію в цілому. Вважайте, що це рівняння, в якому ми не знаємо значення Х.

Значить, є журналіст. Який працював у футбольному клубі. Досить одіозному і замшілому, але одному із найбагатших в країні. Одному із двозх топ-клубів країни. Країни, у якій “топ” означає не просто рівень, як у Шотландії – а взагалі наявність грошей. (Якщо ви не знали, розкажу вам, що тільки ці топ-клуби, наприклад, виділяють гроші на свої школи/академії так, як це і мало б бути, у всіх чи майже всіх інших все функціонує у першу чергу за гроші батьків юних футболістів.)

У свій час цей журналіст залишив клуб. Не від великого щастя залишив. Що, до речі, в мінус клубу – бо журналіст толковий, що й показала його подальша кар’єра. Кар’єра журналіста була різна, останнім часом він зайнявся майже тим, чим займався у клубі – сайтом, присвяченим саме цьому клубу. Але за власний та/чи інвесторський кошт.

Мало того – зовсім недавно цей журналіст дав інтерв’ю, де добряче розкритикував клубні структури, топ-менеджмент і т.н. футбольного клубу, в якому він працював. Розкритикував, прямо скажемо, за діло – кожен, хто хоч трохи стикався із цим клубом, розуміє чи навіть знає, що журналіст говорив правильні, правдиві речі.

І от. Після усього цього. Раптом. Цей журналіст повертається на роботу в цей футбольний клуб. Клуб, у якому все той же президент (якого, до речі, журналіст у інтерв’ю не критикував, а навіть обережно – у стилі всім відомого Артема Франкова – похвалив), все той же топ-менеджмент, все ті ж люди на тих же ключових посадах. Тож звідси питання. Що це все має означати?

Перше, шо спадає на думку – клуб змінився. Тобто, в умовах українського футбольного абсолютизму – змінився власник. Не в сенсі “прийшов інший”, звісно. Але! І тут ми із абстрактних розмірковувань повертаємося до конкретних реалій. Чи є підстави думати про те, шо Ігор Суркіс змінився? Немає. Про це свідчить, наприклад, недавнє призначення головного тренера. Суркіс продовжує ходити по граблях “динамівських сердець”, тільки увімкнувши додаткову опцію “виправлення помилок”. Він же визнав, шо звільнення Михайличенка після поразки від “Трабзонспора” було його помилкою. От він її і виправив – не виходячи за рамки цього замкненого кола.

Це, вибачте за такий ліричний відступ, нагадує Горбачова. Який теж намагався щось змінити – але так і не вийшов за межі замкненого кола “соціалізма із чєловєчєскім ліцом”. За що і поплатився, до речі. (Хоч і не до кінця – бо за події у Тбілісі, Вільнюсі та Ризі його б мали судити, попри усі ті байки, що “прєзідєнт нє в курсє, прєзідєнт спал”.)

Саме тому, я і написав на Фейсбуку про головну подію року для всього футболу, а не тільки для журналістики. Бо цей кейс, на мою думку, означає, що Суркіс замість реальних змін увімкнув режим їхньої імітації. З одного боку, це ніби і непогано – навіть імітація змін краще за повний застій. З іншого…

До речі, хочу зазначити, що мене не цікавить, на яких саме умовах Крижановський домовився із Суркісом чи із, так би мовити, посередниками. Це його персональна справа, в якому ми влізати не будемо – саме тому, що вона персональна і стосується одного конкретного випадку, а тому є непоказовою і, відповідно, нецікавою. (Цікавою хіба що любителям гівноінсайдів а-ля Соня Кошкіна, але проект “Кошкіна” – це одне, а проект “РУФ” це зовсім інше.)

А от про значення для української футбольної журналістики можемо поговорити. На мою думку, ця історія є свідченням того, що в українському футболі актуальною так і залишається ситуація “двох кишень”, у які кожен із журналістів тією чи іншою мірою намагається залізти. І все чи майже все в українській футбольній журналістиці, в серйозній, підкреслюю, журналістиці, а не у якихось авторських проектах (хоча і у них теж), по суті своїй підпорядковано цій меті – залізти до однієї із цих двох кишень і шось звідти взяти до своєї кишені. До речі, це не аж така погана мета, але є одне “але”, про яке напишу через абзац.

Так от, хтось намагається залізти туди “на контракті”, як Крижанівський, хтось в форматі “оренди”, як інший згаданий у випуску журналіст. Хтось це робить відкрито, хтось приховано. Хтось естетично вміло, хтось кострубато (можливо, навмисно, бо цього вимагає ЦА; ану назвіть мені ЗМІ, яке я зараз мав на увазі?). Але мета, повторюся, одна.

Підсумовуючи, скажу таке. Я не бачу нічого поганого у цьому призначенні. Взагалі. Крім одного маленького нюансу, про який я обіцяв написати вище. Якщо журналіст іде працювати у клуб – незалежно від мети та свого ставлення до клубу, – він перестає бути журналістом. “Я так думаю”. Насправді, підстав для “перестає” є значно більше, і багато хто в українській футбольній журналістиці ці червоні лінії перетнув, навіть не замислюючись, ЩО і коли саме він зробив. Але ця червона лінія цілком очевидна і помітна усім. Хто хоче дивитися і бачити.

Ось такий у нас вийшов трохи неформатний випуск. РУФ, браття, РУФ!