Про два майже ідентичних продукти, один з яких – вітчизняного виробництва, а інший – імпорт із Франції.

На свята випадково натрапив на один із українських фільмів 2018 року, “Скажене весілля”. Почитав про нього у Вікіпедії, здивувався цифрам (кошторис – 11 мільйонів, каса – 55 мільйонів; чи не найуспішніший фільм в історії укркінематографу, нє?), вирішив подивитися. І от що я вам скажу.

Мені фільм – сподобався. Звісно, це ніякий не шедевр, взагалі, в жанрі “романтична комедія” шукати шедеври – справа не дуже вдячна. Можете подивитися список оскароносних фільмів і визначити серед переможців у головній номінації відсоток романтичних комедій за останні 10, 20 років. Він однозначно буде скромним.

Але романтичні комедії – це саме той жанр, який легко сприймає широкий глядач, яким можна легко заповнити порожнечу в кінематографі. Як матюки і жаргонізми у мовленні – низький жанр, але без нього не обходиться ніхто. Саме тому цей жанр і є важливим для становлення кінематографа – ним можна банально заробити грошей (див. інформацію в дужках у першому абзаці) і привчити дивитися своє, вітчизняне. Люди ж все одно більше дивитимуться такі фільми, ніж творчість Девіда Лінча.

Що мені сподобалося у цьому фільмі, крім оцієї його практичної корисності (нехай краще “Скажене весілля” дивляться, ніж такої ж, а то й гіршої якості московитське лайно)? Ну, наприклад, поява Вінника – і, меншою мірою, Монатіка – у кадрі. Автори фільму взагалі правильно зробили, натягавши в сценарій усіляких сучасних реалій… точніше, навіть так скажу – що зробили фільм не про якісь (псевдо)історичні речі, а на банальну сучасну тематику. Українська мова, та все, пов’язане з українством, страждало і подекуди страждає саме через свою несучасність. А тут хопа – і головна героїня у Франції, і розмовляє по скайпу із мамою. Тобто в житті усе це давно і є, але ви в українському кіно багато цього бачили?

Олег Винник – це головна удача фільму, як на мене. Розумієте, Винник давно вийшов за рамки музичного явища. Це явище соціальне, якщо хочте. Це наш український мем. Можливо, перший такий із світу шоу-бізу. Мем, яким ми, як стіною, відгороджуємося від запорєбріка. От уявіть собі ситуацію – дивляться цей фільм українець і московит (припустимо, фільм іде з московитськими субтитрами). З’являється у кадрі Винник (точніше, спочатку його фото). Якою буде реакція московита? Ніякою. Для нього це нічого не скаже. А у українця уже геть інша реакція. І все, московит уже випадає із контексту, він уже не розуміє, чого всі навколо пруться. А це, дорогенькі мої, перший крок до скасування цієї дурної формули “Та в Кієвє всьо как у нас”. Не всьо, товаріщі окупанти, не всьо, тут своя атмосфера. Звикайте до цього. (Хоча ні, не звикайте. Сидіть у себе за порєбріком краще.)

І ще одне. От уявіть собі, якби “Скажене весілля” знімали не Film.ua, а ряшинське Star media чи “Квартал-95”. Хто був би у цій ролі на місці Винника? Правильно, якийсь там Бєлан чи хто у Московії нині популярний. Бо це ж так зручно – он “рок-ідол і кумір маладьожи”, його всюди знають (і при нагоді можна фільм за порєбрік продати – якщо це взагалі не під запорєбрік знімалося, як зеленськівські “Свати”). А те, що у нас тут і свої є – так перетопчетесь, селюки. А от і ні. Не перетопталися.

Одним словом, “Скажене весілля” – фільм потрібний і корисний. І чим більше буде таких вітчизняних фільмів, тим швидше із голів українського лохторату повимиваються всі оті прікрасні няні чи що там зараз у Московії популярне. Це наша культурна стіна, наш власний кіносвіт.

А тепер – про іще одну романтичну комедію. З якої творці “Скаженого весілля” і здерли ідею. Називається цей фільм Qu’est-ce qu’on a fait au Bon Dieu?, себто “Чим ми всі прогнівили Бога?”, хоча в міжнародному прокаті (у нас так точно) відомий під назвою “Божевільне весілля”.

Як ви, можливо, здогадалися – фабула тут схожа, але ширша (чотири доньки, і чоловіки у всіх, м’яко кажучи, не зовсім французи).

По суті своїй фільми майже однакові – батько незадоволений чорношкірим зятем, але потім, з тих чи інших причин, примиряється із цим. Але фільми серйозно відрізняються. Я не кіноексперт, тому розписувати всі ці відмінності не буду – в тому числі й тому, що не аж настільки розуміюся на них. Моя реакція – це скорше відчуття, тобто на рівні емоційної сфери, а не якийсь детальний аналіз.

Так от, ці два “…весілля” – вони відрізняються рівно тим, чим відрізняються українські та французькі товари, чим взагалі відрізняється Україна і Франція. Якістю. Французька комедія зроблена акуратно, красиво, з логічними сценарними ходами – а українська це досить примітивно склепана копія. “Рено” і “Славуту” бачили? І те, і те – автомобілі. Але різницю помітно неозброєним оком. Ну от і тут приблизно так само.

Починаючи з самої теми фільму – для французів це справді актуально, тоді як в Україні проблему міжрасових шлюбів аж такою актуальною назвати не можна. (Хоч вони були ще і за часів совка, у нас в сусідньому селі дівчина, поїхавши на навчання, одружилася із африканцем – і, до речі, реакція батьків була зовсім не такою, як у головних героїв обох фільмів.) От у “Дзідзьо Контрабас” тема як мінімум для частини суспільства є актуальною, а у “Скаженому весіллі”… Ну ви багато бачили у нас міжрасових шлюбів, щоб це аж стало предметом якихось обговорень, дискусій, скандалів і такого іншого? От і я ні. А в цьому теж якість фільму – коли ти йому віриш, його реалістичності, або не віриш, бо це все притягнуте за вуха.

Тому правильніше буде сказати, що фільм “Скажене весілля” мені сподобався деякими ідеями, а не як готовий цілісний твір. Роботи тут іще й роботи, але тенденція мені подобається. На відміну від отого слугонародського лайна, яким не так давно – до появи чуток про балотування “Голобородька” в реальному світі – народ активно захоплювався (а я просто, без “захо”, плювався).