26 років тому. Як це було…

Що таке для мене 1991-й рік?

Це журнал “Однокласник”, де з’являється все більше і більше матеріалів на тему історії України. Тему, про яку ми майже нічого і не знали. Ті підручники, які почали з’являтися після 24.08 – були для нас, тодішніх школярів, зовсім невідомими – і від того ще цікавішими.

Це ранок 19 серпня, коли я, прокинувшись і увімкнувши телевізор, побачив там “Лебедине озеро”. І сказав мамі й бабусі, які сиділи біля мене – щось сталося. А далі стало зрозуміло – що.

Це подія, яка сталася саме у цей день. Тут і говорити нічого. Це було щось нове, схвильоване, щось таке, чого торкаєшся уперше в житті.

Це оцей от випуск газети “Голос України”.

Це осінь, коли було незрозуміло – як далі. Втім, принаймні, піонерські галстуки остаточно пішли гуляти. Як і вся інша комуністична лабуда, якою нас у школі травили аж до червня того року.

Це мої розмови з батьками про те, за кого і за що голосувати 1 грудня. І вони, і я були – і є – на одній хвилі. Я пам’ятаю, як батько казав потім про одного із знайомих – ну ладно за Кравчука голосувати (батьки голосували за Чорновола, звісно ж), але проти незалежності… До речі, той чувак топив (мабуть, і топить досі) за Януковича, підтримував Путіна і Росію (уже зараз, після початку війни). Власне, люди особливо і не змінилися – хто тоді був упевнено за незалежність, так само думає і зараз. І з того боку порєбріка теж.

Це відчуття СВОЄЇ країни – яке по факту виявилося дещо бутафорським і показушним, але воно було уже тоді. Було, так. Нехай це була лише перейменована і перефарбована УРСР, як я зараз розумію – але для мене Україна почалася саме тоді. Не 2004-го на запорізькому помаранчевореволюційному Майдані, не 2014-го після початку війни – а тоді, в серпні 1991-го. Після проголошення незалежності. Незалежності нашої країни. На-шо-ї.

З днем народження, Україно. Будемо жити.