Взагалі-то говорити тут немає про що, але є один дуже суперечливий нюанс.

Десь на Адріатичному узбережжі загинула Ірина Бережна. Регіоналка, колишня нардепка, боротьбістка проти перейменування київських вулиць і так далі, і таке інше. Загинула і загинула, ні зітхати, ні сміятися особисто у мене нема ніякого бажання. Якби вона була якоюсь серйозною персоною – не такою, як Хуйло, звісно, але другого-третього ешелону, щось всерйоз вирішувала, на щось всерйоз впливала, – тоді можна було б радіти, що одним ворогом менше. А так…

Тому про смерть Бережної – жодного слова. І навіть про тупоголовість її соратниці Лєнкі-бондарєнкі, яка пафосно пише “Ірочка на нєбєсах” і при цьому напевно ж ходить в російську православну церкву, в якій досить чітко розписано про “небеса” і все інше, що відбувається з душею після смерті (це до того, якого рівня їх “православнутість” і релігійність взагалі) – не хочеться говорити. Але є один дуже суперечливий момент, про який я хочу поговорити. Він стосується дочки Бережної, яка залишилася жива.

Вже довелося побачити в коментах, що “цій гадині так і треба, а от дочку шкода, без мами залишилася” бла-бла-бла. То я от що подумав.

Україна вже 26 років існує як незалежна посткомуністична, капіталістична держава. (Якщо згадати СРСР, то вже до 30-ки доходить, в кінці перестройки Союз був по факту капіталістичною країною, про що комуноїди чомусь забувають.) За цей час виросло вже не одне покоління людей. Тобто у тих, хто на старті незалежності був, ну, 35-45-річним і мав малих дітей – ці діти сформувалися, виросли і самі стали активними членами суспільства.

Звідси питання. А ви багато знаєте випадків, коли у всяких мразєй і падлюк (якою, на думку великої проукраїнської частини суспільства, безперечно була Бережна – і, до речі, цілком заслужено) – виростали нормальні, порядні діти?

Я навскидку можу назвати лише один. Це “герой Стокгольма” Юрій Вітренко. Так-так, син тієї самої Наталі Михайлівни, яку називають “Конотопською відьмою”.

Втім, цей приклад є таким собі слабеньким аргументом – знаєте, чому? Відповідає Вікіпедія: “З 1991 року, після розлучення батьків, Юрій залишився жити з батьком”. Тобто Юрій Юрійович з 15 років не виховувався матір’ю (по факту, підозрюю, і раніше – згадуючи приклад одного френда з такою ж комуношизоїдною матір’ю).

А більше нічого і не пригадаю. Олександра Шуфрича пригадую. Олександра і Віктора Януковичів пригадую. Інші не такі яскраві (принаймні, для мене; я ж все-таки маю відношення до футбольної журналістики, тому з молодшим Шуфричем довелося поспілкуватися) приклади – знаю. Протилежних – не знаю.

Це я не до того, що треба зараз жаліти, що і дитина не загинула. Взагалі нічиїм смертям – крім вищезгаданих категорій хуйлів і хуйлят – радіти не варто. Але.

Можливо, і дитину жаліти теж не має особливого сенсу? Бо хто б із неї виріс з такою мамою? І – хто із неї виросте з такою бабусею?

Так, до певної міри я відмовляю їй у шансі на порядне життя. Але – не на порожньому місці, правда?

Я не буду стверджувати, що моя позиція є однозначно правильною. Ба більше, я не знаю, чи є тут взагалі правильна позиція. Тому – що думаєте з цього питання ви? А у суперечці, як відомо, народжується істина.

(Фото з ФБ-сторінки Бережної.)