Чортові цуцики

Батько розказує – а я записую. Це слухати треба, ну та що ж, читайте поки що так, а там щось придумаю.

Жив у нас в селі такий собі Касян Якович Козачок. Жив, як усі нормальні люди, хазяйнував, «індусом» був – це ще в кінці 20-х років минулого століття відбувалося. І, звісно, платив відповідні податки. Податки, яких добрій радянській владі завжди було мало…

І от приїжджають до Касяна Яковича на бєдці два представника цієї самої доброї влади. Історія зберегла їх прізвища – Слюсар і Колодій. Десь їхні нащадки зараз живуть і, скоріш за все, не знають про подвиги своїх пращурів у ті суворі роки… Приїжджають, вилазять з бєдки, стук-стук до хати – Касян Якович, з тебе ще скількись там пудів зерна. Так я ж все вже відвіз – відповідає Касян Якович. Нічого не знаємо – кажуть добрі люди. Ось у нас припис.

Ах, припис? А у Касяна Яковича п’ятеро синів – і всі уже вбилися в пір’я. Вони як вискочили з хати з дрючками, як наздогнали, як дали мемеля цим героям. Довго ті лікувалися після цього візиту. А Касяну Яковичу – суд. І – депортація. За межі області.

Тут треба зазначити, що наше село знаходилося якраз на межі двох областей – Дніпропетровської та Запорізької. Зараз теж – тільки тепер кордон проходить з іншого боку села, ми із дніпропетровців стали запорожцями. А тоді прямо за останньою хатою із західного боку – посадка, яка і була кордоном. Кордоном, за який Касяна Яковича і виселили.

Так що він, сукин син, зробив. Пішов у посадку, з боку Запоріжжя вирив землянку, поклав пару речей і повернувся додому. А як приїхали НКВДшники перевіряти – «А я до жінки в гості прийшов. Що, не можна? А живу я о-о-он там, ходімте, покажу».

Так і пройшло все. (У нас режим був все-таки не найстрашніший по Україні, і Голодомор не випалив село дощенту, про людоїдство та інші страшні випадки старі люди не розказували.) Повернувся Касян Якович додому, жив з жінкою, постарів – та й ходив собі зранку на балку (це так у нас в кінці городу називається така смужка, де тече струмок чи очерети ростуть. Вона ж, бАлка, і городи однієї вулиці від іншої відділяє), а увечері назад. Старий вже був, ледве ходив. А у Козачків до самої балки сад ріс такий, що усі хлопці в селі тільки й думали, як би туди залізти за сливами.

І мій батько не виняток. Колись, каже, зранку гайнув, нарвав, коли чую від хати – «Бачу-ба-а-ачу!» – і човгання. Я, каже, як рвонув з дерева через балку – половину слив загубив. А Касян Якович ще й досі на тому кінці городу – своїм «Бачу-бачу» дітвору відлякує.

Швидко його військову хитрість розкусили, довелося міняти тактику. Дав Касян Якович завдання сину – перекопати землю під деревам и і грабельками акуратно обвести. Як на кордоні контрольну смугу зробив. Задумалися хлопці – що робить. Вихід придумав його сусід, друг мого батька, шибайголова, яких навіть за сільськими мірками було мало, Сірьога Шупик. (Його колись батько навіть цепом прикував до хати, йдучи на роботу. Думаєте, сидів? Ага. Прийшов Сашко Миленко – батько мій, – взялися за інструменти, розкували і гулять до обіду. А потім назад закували перед приходом батька, та й по всьому. Сашко потім, уже в дорослому віці, казав дядьку Толі Шупику: «А ми ж Сірьогу тоді розкуали». «Та я бачив», – махнув Толя рукою, – «що не моєю рукою заковано. Та шо вже йому казати».)

Значить, Серьога розбувся, підібгав пальці на руках і ногах – і так на чотирьох через ту «прикордонну смугу». На дерево стриб – і давай сливами пазуху набивати. А тут раптом – Касян Якович. Позапланово вирішив навідатися на об’єкт. Сірьога на дереві причаївся, не дихає. А наш місцевий карацупа шкутильгає навколо дерев і бурчить: «От чортові цуцики, побігали тут, загрібай за ними тепер».

Дожив Касян Якович, нащадок запорізьких козаків, своє життя спокійно. А от одному із синів його, Григорію Касяновичу, не пощастило. Син у нього був – жорстка людина, до того ж любитель перехилити чарчину. От і ганяв батька – щоб кожного дня на столі півлітра стояло. А як ні, то й руку міг підняти на стариганя…

Не витримав Григорій Касянович – піду, каже, на залізницю (у них за селом проходила гілка Пологи-Чаплине; на моїй пам’яті там, на тихій галявинці наша футбольна команда після матчів любила застілля влаштовувати), ляжу на рельсу, та й усно. Пішов. Сину хоч би що – очі б залить. Вечір. Приходить Григорій Касянович. «А шо таке, па, чого вернулись?» Він у відповідь (спробуйте уявити такий тоненький протяжний, трохи ниючий голос0: «Та, така рельса холодна, що і ангіну заробить можна».

Пройшов час, знов допік син батька, знов той зібрався на залізницю. Вечір. Вертається Григорій Касянович. Що цього разу трапилося? «Ліг, лежу. Коли дивлюсь – такий пульман (так старі люди вагони називали) іде, розчавуче, і хоронить нічого».

Скільки жив Григорій Касянович, стільки й згадували йому того «пульмана». Не зло, а так, по-доброму, жаліючи діда. В ті роки якось не дуже в селі пиячили. Принаймні, менше, ніж у 80-90-х. Хоча різного бувало – і під трактор потрапляли, і замерзали в снігу. Один такий герой руки втратив, потім – односельці розказували – хлопцям молодим у лікарні торочив, що «на війні, синочки, на війні руки оставив».

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s