6 років тому, перед народженням Богдана майбутній його хрещений батько, мій дорогий кум, запропонував таку просту, але цікаву ідею – купити газети в день його народження. Цікаво ж буде через багато років почитати, що відбувалося тоді, коли він з’явився на світ.

Газети я купив, лежать десь в сімейному архіві. Що там в них було написано, я вже зараз і не пригадаю. Крім одного екземпляру. Здається, це “Факти” були (ну бо хто іще). Там на першій шпальті був анонс інтерв’ю матері, яка втратила сина чи то десь в гарячій точці (де там наші військові тоді були), чи то просто в армії (“просто”, ага…).

Я навіть з якимось забобонним заскоком не хотів ту газету купувати – ну його к бісу, буде очі мозолити, проектувати, так би мовити, життя дитини своєю новиною. Хоча, з іншого боку, подумав я – 21-е століття, цивілізація навколо, інтернет, мобільний зв’язок, супермаркети, лоукости літають. Ну яка війна? Ми що, в Афганістані живемо?..

Сьогодні забирав Богдана з садочка. Востаннє в 2015-му році. Прийшов, дивлюся – він сидить і традиційно в режимі післяобіднього очікування малює. (Хоча вчора несподівано взяв крейду і робив розбори слів на дошці.) Обернувся, побачив мене. Домалював чергову машинку. Зібрав речі. Підійшов до виховательки, щось їй тихенько прошепотів і пішов до мене, вдягатися на вулицю.

Йдемо додому. Питаю потихеньку – а що ж ти там виховательці говорив таке секретне? “Привітав її з Новим Роком”, – серйозно відповідає Богдан. – “Побажав, щоб завжди був мир, і щоб ніколи не було війни”.

P.S. Проходимо повз кущ, повен горобців. Кажу жартома – “О, треба і їх привітати”. І пішов далі. Чую позаду – “…щоб вам був мир… і щоб ви могли знайти багато їжі”. За горобців спокійний. Богдан нічого даремно не каже.