Це не був мій перший американський кіноконтент, звісно ж. Ми усі дивилися наприкінці 80-х “Рембо”, “Хижака”, Брюса Лі та усе те, що ви – якщо ви застали ті часи – пам’ятаєте. Тож якимось аж таким культурним шоком “Твін Пікс” не став. Він став…

Він став значно більшим. Це була ціла енциклопедія американського життя. Мене цікавило усе – від взаємин школярів (а я тоді був у віці трохи молодшому за головних героїв серіалу) до якихось побутових деталей, від природи до технічної складової, тобто автівок і такого іншого.

Це був цілий світ. Такий окремий світ, який ти проживав разом із його жителями. Разом з ними відкривав ті темні сторони, яких не було видно у практично пасторальній картині Твін Пікса.

І, звісно ж, таємниця – що, мабуть, найбільше цікавило. Таємниці, загадки – у цьому Лінч був справжній майстер. Від банальної смерті школярки через продавців наркотиків до справді страшного потойбіччя Чорного вігваму.

Це вже значно пізніше я дізнався, що другий сезон (ну, я взагалі дізнався, що серіал був поділений на два сезони, у нас їх показували разом) був розтягнутий, затягнутий і викручений так, що це обурювало самого Лінча, який відходив від проєкту і повернувся назад, аби у своєму стилі завершити його. А тоді мені все було органічно і природньо. І, скажу більш, навіть зараз мені другий сезон – органічний і природній. Як реальне життя, яке не завжди є ідеально складеним, у якому є проблеми, неточності, слабкі місця – але при цьому це життя виглядає неймовірно цілісним. Так і з “Твін Піксом”.

Безглуздо говорити про якісь улюблені моменти – їх неймовірно багато. Я відзначу лише два, які говорять, мабуть, не стільки про серіал, скільки про мене – раз я їх виділив. Перший момент – це зізнання агента Розенфельда шерифу Трумену.

Другий – коли Бен Горн прийшов до тями після своєї “перемоги” у “Громадянській війні”. Я досі їх покадрово і побуквенно пам’ятаю.

Втім, пам’ятаю ще і тому, що передивлявся “Твін Пікс” регулярно. Раз на рік точно. От фільм “Вогонь, іди зі мною” – ні. Це вже трохи інша історія. Це жорсткий фільм, фільм лякаючий і сюрреалістичніший, ніж серіал. Але це все одно був Твін Пікс, навіть на початку, де йшлося про зовсім іншу локацію. Це був той самий світ, та уже без прелюдій – так, як, мабуть, і любив Лінч.

І, звісно ж, я, як і усі фанати ТП, чекав на третій сезон. Сезон, який я досі до кінця не зрозумів. І навряд чи колись зрозумію. Та буду намагатися це зробити. Бо світ Девіда Лінча – він такий і є. Це світ, який не має однозначної відповіді на усі питання, що виникають під час його проживання.

Є фільми, серіали – на один перегляд. Є – на подумати. А “Твін Пікс” – це на усе життя.

Шкода тільки, що четвертого сезону уже не буде. Шкода…

Але я пам’ятаю головне: сови – не ті, ким здаються на перший погляд. Віндом Ерл міг би це підтвердити. А про усе інше колись ще скаже своє слово поліно. Обов’язково скаже.

Спи спокійно, дідо Девід. У Білому вігвамі для тебе знайдеться почесне місце. Поруч із сіньором Анджело, звісна річ.

I love you, sheriff Truman.

I love you, mister Lynch.

I love you, Twin Peaks.