Я іноді кажу, що я тактильна людина – тобто для мене важливий дотик, важливо потримати в руках (чи за руку), аби зрозуміти, відчути, злитися з. Але це неправда. Для мене важливі усі людські чуття. Я люблю слухати музику і аудіокнижки, люблю читати і дивитися фільми з синами, люблю смакувати солоні огірки та смачну соковиту черешню. А от із п’ятим чуттям, із нюхом, у мене якось не дуже складалося усі ці роки. Можливо, тому, що я алергік – і закладений, нефункціонуючий ніс для мене це у певних ситуаціях (яких з роками та обставинами стає усе більше) не якийсь виняток, а звичайна ситуація. Та одного разу протягом одного дня я пережив три яскраві моменти, пов’язані саме із цим відчуттям. Відчуттям запаху.

…Кожного ранку я відводжу молодшого сина до дитсадка. За час цих щобуденних рейсів ми вже виробили цілий набір ритуалів, які прикрашають нашу недовгу дорогу. Це, скажімо, «три кнопки» – які треба натиснути, аби переміститися від дверей квартири на вулицю. Чи «вліво-вправо», рухи головою на пішохідному переході, які можуть врятувати життя.

Ще ми завжди слідкуємо за тим, чи приїхала до сусіднього магазинчика, повз який ми проходимо дорогою до садочка, машина з хлібом. Слідкуємо, робимо ставки, виходячи з під’їзду – ми будемо першими у тій точці, де перетинаються наші і машини шляхи, чи вона. І кожного разу, випередивши її, радіємо як малі діти. Тобто, звісно, я як мала дитина, підтримуючи цей щирий синів захват. А потім, повертаючись додому, я бачу цю автівку, запарковану двома колесами на тротуарі біля службового входу до крамниці – і увечері, забираючи сина із дитсадка, обов’язково йому доповідаю: «Таки випередили».

А одного приємно-прохолодного ранку, проходячи повз машину, у якої саме були відчинені ці бокові дверцята для вивантаження лотків з хлібом – я відчув запах, якого мій ніс не знав уже багато років. Запах свіжоспеченого хліба. Теплий, гарячий і ностальгійний. Я ніби перенісся у цей момент із галицького міста ХХІ століття у далеке – і географічно, і історично – наддніпрянське село першої половини 80-х, де я біля магазину разом з братом чи приятелями чекав на машину з хлібом.

Чекав, щоб якнайшвидше обміняти свої (мамині чи бабусині, звісна річ) копійки на ще теплу, таку пахучу хлібину – і по дорозі додому обгризти частину скоринки. Відчуваючи якийсь неймовірний кайф саме від такого поглинання банальної, здавалося б, їжі.

Я ніколи не вибирав собі цеглинку хліба. По-перше, я якось почув, якими словами жінки, що разом зі мною чекали на машину, коментували подібні дії однієї дуже вредної баби (яка, як я згодом з’ясував, була мені ще і якоюсь родичкою). А по-друге і головне – навіщо вибирати? Вони ж усі такі чудові, такі гарячі, такі ароматні. Це був якраз той випадок, коли вибір тільки затягував час до зустрічі смакових рецепторів мого язика із сухою і водночас м’якою хлібною «обкладинкою».

І мама з бабусею мене за це ніколи не лаяли (принаймні, я не згадаю жодного поганого слова, почутого після повернення із хлібних мандрів), бо було очевидно, що жодна дитина на світі не втримається від такої спокуси. І я був не виняток.

Взагалі я не прихильник ностальгійних зітхань за дитинством, як за найкращим часом у житті. Не найкраще воно, не найкраще, як ви його не крутіть – а особливо у наші часи (це «особливо» я пишу спеціально для молодших читачів, які уже не застали радянські реалії; старші і без уточнень зрозуміють, o co chodzi). Я не люблю це передпенсійне зітхання, а якби навіть з’явився якийсь чарівник і запропонував мені на вибір будь-який період життя, аби залишитися у ньому назавжди чи принаймні на стільки, наскільки я захочу (тут хтось зітхне, згадуючи бредберівський квітень 2000-го) – це точно було б не дитинство.

Та оцей от аромат теплого, свіжоспеченого хліба, цей смак скоринки, яка ще не знала целофанової упаковки  – як виявилося, дуже пам’ятні і важливі для мене. Хоч зараз цим знанням, цим відчуттям і не поділишся. Та й кому воно зараз потрібне, якщо є зручні нарізані ще в пекарні батони. Чомусь мені зараз подумалося, що нинішні діти розучаться не тільки писати ручкою на папері, а й різати хліб ножем. Бо ж непотрібно, незручно і якось взагалі старомодно. Та й аромату того в запринтованому пакеті все одно немає…

…В магазинчик той я регулярно ходжу за одним із тим же товаром. Ні, не за хлібом – його я зазвичай забуваю купити. Мій шлях – як верблюда в пустелі – пролягає до оази. До води. Я раз на тиждень приношу з крамниці упаковку мінеральної води. Я дуже люблю локальні мінералки – і завжди, коли буваю (так, звісно, бував) у нових місцях, обов’язково першим ділом шукаю тамтешню аквавіту, яку можна придбати лише там. А тут, прямісінько у мене під боком, вода з батьківщини Роксолани, вода, яку удома полюбляю лише я – чим нахабно і користуюся, витрачаючи часточку сімейного бюджету на власні захцянки.

Я ніс цю упаковку, уже перейшовши вулицю і наближаючись до свого двору, коли повз мене пройшов… чи пройшла… знаєте, я навіть не запам’ятав хто це був. Бо людей завжди навколо тебе ходить багато. А аромат від цигарки цієї людини був якийсь унікальний. Здається, я після студентських років так більше ніколи його і не відчував. А тут, вдихнувши цю маленьку, непомітну оку хмаринку нікотинового диму – я вмить згадав ті часи.

Часи, коли я – ніде правди діти – трохи покурював. Нечасто і в основному не в затяжку, але було. Я вже й не згадаю, з чого усе почалося – хоча, як це зазвичай буває, від любовних переживань. Перше доросле кохання, воно обертається і не такими вибриками. А, наприклад, опіками від недопалків, які назавжди залишилися на руці мого університетського приятеля Толі Ковальського. Це вражало, та повторювати його досвід не хотілося. Хотілося якоїсь менш екстремальної студентської романтики.

Яку давав приємний тютюновий смак, приємний легким запамороченням голови і якоюсь фіксованістю цих жестів із цигаркою. Нещодавно я побачив фото, звісно ж, із минулих часів, фото жінки з цигаркою. І трохи пошкодував, що популярність цигарок все-таки відходить у минуле. Ні, все зрозуміло, курці кінчають раком, фото просякнутих тютюном легень мене самого вразило (і це була одна із причин завершення нашого досить короткочасного роману з цим ароматом), але… але…

Ніщо інше в житті не дає тобі такої можливості – просто зупинитися, видихнути, ефектним жестом відкрити некопійчану запальничку і запалити маленький заманливий вогник. Погодьтеся, якось тупо влаштовувати такий chill out з шаурмою чи пляшкою пива. А людей з бокалом вина на вулиці я якось і не спостерігав ніколи.

Цей аромат, тонкий і, чорт забирай, приємний аромат тютюну – назавжди законсервувався в мені згадкою про студентські часи. Згадкою про ті часи, коли я познайомився з найголовнішим своїм другом, своїм майбутнім кумом. І як ми разом із ним, переживаючи мої чи його проблеми, витягали чергову цигарку із пачки. А потім, уже пізніше, в густо дорослому житті – я вигадав ритуал із люлькою. Ми весь час жили у різних містах, рідко перетиналися – і одного разу я придбав на трапку дерев’яну люлечку, потім знайшов тютюн до неї, і на черговий кумів візит у мене вже був готовий ще один, після чарки з холодною горілкою, обов’язковий елемент зустрічі.

Та люлька десь загубилася в літах та переїздах. А минуло річ у Яремчі я придбав новеньку. Вона досі лежить і чекає свого часу. Часу, коли кум нарешті залишить темну і непривітну планету під назвою Окупація – і, як завжди, із квітами для куми, набере номер нашої квартири на домофоні. А я в цей час набиватиму люльку і пригадуватиму нашу легендарну «врем’янку», де ми читали у ролях п’єси Подерв’янського (просто тому, що послухати їх нам не було на чому). І де так приємно пахло нібито банальним, та водночас якимось своїм, смачним і трошки щемливим тютюновим димом…

…Того дня у мого молодшого сина були заняття на підготовчих курсах. А це значило, що із садочка його забирала бабуся, яка увечері ж привозила онука додому. «А що, мені все одно ж робити нічого, проїдуся тролейбусом». Та й нам менше клопоту, чого вже там. Втім, цього разу я мав час і натхнення, тож вирішив прогулятися на батьківський район. Де, підходячи до їхнього будинку, відчув аромат, який ви усі добре знаєте, хоч і сприймаєте зовсім не так, як я. Аромат скошеної і вже добряче висхлої трави.

В часи мого дитинства говорити про свою хворобу було якось соромно. Приблизно так, як зараз – бо обов’язково ж нарвешся на натяк, що це ти, мовляв, так своє ухилянтство від війни виправдовуєш. Насправді, цих натяків, може, й немає, але ти все одно підсвідомо сприймаєш навіть невинні фрази саме в такому контексті. А просто тому, що щось подібне ти уже пережив раніше. Ще у дитинстві. Причому не просто пережив – а одна із родичок навіть плюнула мені в обличчя, вважаючи, що я відмовився від якоїсь, зараз вже не згадаю, якої, але точно пов’язаної із моїми вірними супутниками-алергенами роботи просто від природної ліні. Якої, буду чесним, вистачало, та то був якраз не той випадок.

Взагалі це дивне відчуття – коли у одній і тій же ситуації, на одній і тій же локації ти і ті, хто поруч із тобою, дихають зовсім інакше. Вони усі не відчувають жодних проблем, а для тебе кожен вдих – як маленька перемога. От ви колись збирали посеред літньої сільської днини сіно? Ну так, спека, колеться і усе інше, що супроводжує цей процес. А у мене до всього цього додається ще й відчуття, що зараз просто задихнешся. І найобразливіше в цій ситуації було навіть не це дискримінаційне відчуття, а те, що сіно я любив. Любив спати на ньому, любив згрібати і складати, трохи згодом навчився косити траву – причому жодного разу не порізавши ні ногу, ні руку. (А великий палець а правій руці розпанахав тоді, коли мантачив, а молодший брат навіщось потягнув за кісся.)

Та цей процес збирання уже сухого – і страшно запилюженого – сіна для мене був справжнім пеклом. На щастя, коли лікарі пояснили причину мого задихання, я був звільнений від цієї процедури. До речі, досі пам’ятаю той момент, коли ми з мамою вийшли з обласної лікарні із цим вироком від алерголога і розповіли тату, який нетерпляче чекав у машині. Досі пам’ятаю його реакцію на переказ слів лікаря – «це з ним на усе життя». Тато мій, попри свою показну різкість, дуже добра і м’яка людина, мама значно сильніша і жорсткіша, а він так сильно сприйняв цю інформацію, що виглядав гірше за мене.

Цей аромат біля будинку, де тато з мамою живуть, якраз і нагадав мені про усю мою підліткову історію хвороби. Про перше потрапляння до лікарні, про вояжі до санаторіїв Криму та Закарпаття (солоне феодосійське повітря зараз недоступне моїм хворим бронхам через війну, а закарпатська шахта, де ми спали прямісінько у вирубаних в солі палатах, давно затоплена). І про той плювок теж. Неприємний спогад, але нікуди від нього не дінешся, як від необхідності подзвонити лікарці та попросити новий рецепт на інгалятор. І про сіно, сухе, колюче і таке ядуче – для мене, яке ми збирали у цьому віковічному, хоч в останні десятиліття уже й відмираючому ритуалі. До речі, проїдьтесь по селах моєї малої батьківщини – і ви побачите, як змінилося там життя на землі. Люди вже не садять такі городи, як тоді, коли збирання картоплі було справжньою каторгою – і водночас святом, бо приїжджали родичі, а один із них, навіть і не родич, а так, сьома вода на киселі, дуже цікаво розповідав про своє життя і запросто ліз із нами купатися у копанку, вириту на балці за нашим городом.

І копанка пересохла. І родич цей помер десь у Криму ще на початку століття. І сіно ми вже давно не косимо і не збираємо, бо ні для кого, та й ніде. А цей приємно-вбивчий аромат (може, саме тому і приємний, що вбивчий? Ніколи не замислювався) залишився. Як і запах свіжоспеченої хлібної скоринки, вивантаженої із старенького фургона. Як і тоненький димок від цигарки вже не пам’ятаю якої марки…

…Я ніколи не дружив усерйоз із цим п’ятим чуттям. Не мав якоїсь особливої потреби. А тут за один день пережив таку розмаїту, розбурхану, розкидану шкалою часу гаму відчуттів. Можливо, це якийсь знак. Чи просто збіг обставин – вийди на хвилину раніше чи пізніше з дому у садочок, за водою, і нічого б цього не було. Не знаю. Але знаю точно, що смачнішого хліба від того, який я доносив до хати з обгризеною скоринкою, я не їв ніколи. І що яремчанську люльку я рано чи пізно наб’ю тютюном. А сіно…

Сіно – це літо. Це тепло і комфорт, це абрикоси, у сік від яких перемазуєшся від пупа і до чуприни, це можливість ходити у шортах і капцях, а то й босоніж. Це життя, навіть коли гроза заганяє тебе у хату, і ти з острахом дивишся через уже не зовсім і прозове вікно на блискавку, що розрубує одну із твоїх рідних тополь практично навпіл. Це життя – таке, як є, і з яким тобі бути аж до самісінького кінця. Тож чого на нього нарікати, на це колюче і пухке ліжко в клуні, куди ти хоч ненадовго, та й залізеш. А залізеш обов’язково, бо як співав класик, pain is so close to pleasure. І це – найсправжнісінька правда. Правдивіша за усі аромати світу.