Чому Гран-прі Маямі-2024 був особливий.

Ну, звісно ж, через перемогу Ландо Норріса – скажете ви. А я розгорну цю правильну, в принципі, відповідь.

Знаєте, я, коли писав “Велике десятиліття “Формули-1” – то спеціально вирішив не зосереджуватися тільки на боротьбі Айртона Сенни і Алена Проста. Тобто ясно що ця пара, їхня боротьба, ті легендарні три з половиною сезони – це фактично головна подія тих років. Але – крім них, крім французького “Професора” та бразильського “Чарівника” (як точно, до речі, були виписані їм ці прізвиська), у тій “Формулі-1” було багато яскравих людей, про яких хотілося розповісти.

Скажімо, Великий Найдж, Big Moustache “Формули-1” Найджел Менселл. Людина, яка своїм програшем чемпіонату (я про 1986-й, звісно) увійшла в історію значно більше, ніж чемпіонським титулом. Гонщик, який практично боготворив Коліна Чепмена, якого (останнім в житті) вибрав до своєї червоної стайні Коммендаторе Енцо Феррарі. Пілот, який настільки заслужив перемогу в чемпіонаті, що навіть те, як він її завоював 1992-го року – взагалі не псує враження про кар’єру британця.

Або французький італієць (чи італійський француз) Жан Алезі. Я спеціально багато уваги приділив його дебюту в “Тірреллі”, як він на цій скромній машині боровся з Сенною, як він на “Тірреллі” приїздив на подіум – на другому причому місці. І як він довго-довго, шість років намагався піднятися на верхню сходинку подіуму. І піднявся лише раз, та й то через схід обох “Вільямсів”, обох “Макларенів”, другого пілота “Бенеттона” і партнера по Скудерії Гергарда Бергера. До речі, у Менселла після фантастичної Аделаїди-86 до чемпіонського титулу пройшло теж шість років.

Але, Боже мій, хто скаже, що Жан не заслужив ту перемогу. Як і те, що Найджел не заслужив той титул. Саме так – як би не сталися ті дві події, і Алезі, і Менселл їх заслужили. Ну, а те, що обійшлося без голівудських спецефектів – так, вибачте, і Жан гонки, і Найджел чемпіонати з такими спецефектами програвали, що можна знімати косплей “Роккі” на тему “Формули-1”.

І от – Норріс. Так, Ферстаппен наїхав на стовпчик і, ймовірно, щось там пошкодив на боліді – тому і не міг наздогнати Ландо. Так, Магнуссен зіпсував, імовірно, останню гонку Сардженту – і викликав на трасу сефеті-кар, чим допоміг лідеру “Макларена”. Але.

Мало хто може сказати, що Норріс не заслужив цю перемогу. От саме “заслужив”. Заслужив тим, що прийшов у велику стайню з Вокінга у той момент, 2018-го (тест-драйвером), коли вони у попередньому сезоні фінішували на кошмарній дев’ятій позиції, випередивши тільки ніякий “Заубер”. Заслужив, бо пахав на команду – хто б не був поруч.

А поруч були багато хто. Спочатку Карліто – який пішов у “Феррарі” й виграв свою першу гонку ще у липні 2022-го, і де, на Сільверстоуні, одній із культових трас. Потім Денчик – який у свій час урив самого Феттеля (чотириразового і чинного на той момент чемпіона світу, на секундочку), вигравши три гонки (Себ – нуль) і фінішувавши у чемпіонаті третім (Себ – п’ятим). А потім, уже в “Макларен”, саме Рік’ярдо був першим у переможному дублі на Храмі швидкості, Монці, 2022-го.

Ви пам’ятаєте, скільки йому тоді програв Норріс? 1,747. Як думаєте, міг Ландо поборотися за перемогу? Та звісно ж міг. Як Жиль Вільньов на тій же Монці 1979 року, коли він, будемо називати речі своїми іменами, віддав ту перемогу – і, по суті, чемпіонський титул – Джоді Шектеру. Віддав, бо розумів, що саме Джоді сьогодні – головний. А він, Жиль, ще матиме шанси потім, у нього усе ж іще попереду…

От і Норріс – у тій єдиній з 2012 року переможній для “Макларенів” гонці залишився другим. У нього ж, на відміну від Рік’ярдо, попереду була ще ціла кар’єра. Тим паче, уже в наступному етапі, на Гран-прі Московії, він міг і мав вигравати. Якби не дощ. Скільки разів Алезі МАВ вигравати, якби не двигун. А як Менселл МАВ перемагати у чемпіонаті, якби не гума…

А потім, 2023-го, Норріс став лідером команди. Лідером, який шість разів фінішував другим – тоді як його молодший партнер, Оскар Піастрі, лише раз. Але – Оскар переміг у катарському спринті. Так собі перемога – та все ж перемога. У Норріса не було і такої. І тут вже, коли ти перший номер команди, а тебе випереджає, який би не був перспективний і талановитий, та все ж дебютант – уже починають гризти сумніви. Ще й той дурний рекорд “найбільше подіумів без перемог”…

Головним підсумком Гран-прі Маямі була навіть не сама перемога Норріса. А те, як на неї відреагував пелотон. Як до Ландо підходили і обіймали усі чи майже усі. І Алонсо, цей справжній “дядько”, який пережив усе, що міг пережити, і тепер щиро радіє за молодь. І Гемілтон, ще один ветеран. І Рік’ярдо, колишній партнер по команді. І Расселл, попередній британський переможець Гран-прі, який 2018-го саме у Ландо виграв сезон “Формули-2” – Жорик тоді взяв титул, а другим фінішував його земляк. 

І навіть Вассьор, який прийшов на святкування до чужої команди, вдягнув помаранчеву кепку і обливав шампанським тріумфатора з коцаним носом. Може, якраз Вассьор, цей веселий і живий дядько, який, здається знайшов, як реанімувати нещасну “Феррарі”, може, саме його цей жест – найбільше символізує оце тепле (мало не написав “тепле лампове”), людське ставлення до перемоги Ландо. Коли практично усі були раді за Норріса, бо він – заслужив. Як Алезі в Канаді-1995. Чи Менселл в Угорщині-1992. Де нагороди воістину знайшли своїх героїв. Нехай і без зайвої епічності. Епосу у них вистачало в попередні роки.

А у Норріса усе найцікавіше, хочеться вірити, ще попереду. Просто тому, що є такі гонщики, дивлячись на яких, саме хочеться вірити. Навіть попри проблеми і негаразди. Бо у кого ж, як не у них. Правда?