Якщо би мене хто спитав, за що я не люблю українську творчу інтелігенцію – то я показав би тій людині оці чотири вірші.
Раз.
Я біля серця ношу пісні,
В самому серці мого єстества –
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.
Слів не дали мені солов’ї,
Сонця в неволі не бачив я.
Партія – очі мої,
Партія – мова моя!
Я Україні несу пісні.
Що у житті мене зігріва?
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.
До комунізму стрімкі плаї
Йде Україна – зоря моя.
Партія – серце її,
Ум її – партія!
Два.
До зали суду, наче зв’язкова
З моєї сотні, піймана у Лючі,
Заходить Юля. А в судді брова
Підскакує, мов щиглик на колюччі,
І западає тиша гробова.
Втім Юля встала: «Слава Україні!»
І в залі встала воїнів чота:
«Героям слава!»… Прокурорів тіні
Розсипались, і блискавка крута
Просяяла в небесній височіні,
І стало ясно: це не суд, а мста!
Це мста за те, що та жона готова
На президентські вибори піти
І вдруге виграти! О будь здорова,
Відважна жінко з серцем сироти,
І хай хахлів дратує твоя мова,
Державна й неподо́лана, як ти!
Крик на Хрещатику. В законі во́ри.
Кричить держави нашої страма.
Кричать офшори, банківські контори,
Кричить хахол пащеками трьома,
Замкнені очі, ні, очей нема,
Є тільки горла отвори в потвори.
Той крик гуде в каштановім гіллі,
Будинки глухнуть, глухнуть тротуари.
Хахли й донецькі рідні москалі
Ревуть: «На нари – Юлію, на нари!»
Дрижання чути у віконнім склі,
І чути, як тремтять над світом хмари,
А під землею – мертвяки гнилі.
Крик на Хрещатику. Колона п’ята
Перекричати хоче цілий світ,
Що руку Юлі подає. Проклята
Америка, Європа і реб’ята
Кремлівські невдоволені. Привіт!
Відома курва рік цілий кричала:
«Замкніть же паню в білому! Замкніть!».
А нині в Шустера крізь плач сказала:
«Я б задушила того генерала,
Що Юлю наказав заперти в кліть».
А президент свої невинні руки,
Чистесенькі, вмиває мов Пилат.
А пан суддя – Закон з бичем принуки! –
Безликий, мов без стрілок циферблат,
Вже пише вирок: «Здерти білий плат
З підсудної, хай гине від розпуки,
Хай вирвуть з неї серце чорні круки
Печалі, – хай не вийде із-за ґрат».
А противсіхи, інтелектуали,
Що нареклися нації мечем,
І всі свої страждання оспівали,
І жінку в білому скаменували,
І віддали її на суд нікчем.
О, генії, позначені злобою
Чужого самолюбного ума,
Не бились ви з холерою й чумою,
Бо ви самі – холера і чума.
І я виходжу, наче з пекла, з суду,
Де вигоріла кров моя дотла,
Й не йду додому, там стояти буду,
Біля тюрми, мов птаха без крила;
Чекатиму на явище спасенне,
Стоятиму на смертнім хіднику,
Допоки Юля не пройде повз мене
На волю у терновому вінку.
Три.
Війна гримить, земля горить
На попелищах тліну.
Надія Савченко летить
З неволі в Україну.
Та не літак несе її,
А подих непокори —
Понад криваві ручаї,
Понад розриті гори.
Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!
Гримить війна, все йде на зруб,
А дух свободи лине,
І сяє золотий тризуб
З дівочої кофтини.
“Я Батьківщині присягла,
Відстаньте ж ви од мене!”
І тихне суддів кагала,
Єство Москви мерзенне.
Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!
Заговоріть, серця німі,
Та не ридайте, кволі!
Надія Савченко в тюрмі,
А дух її — на волі.
Хоч три імперії зберіть,
Все путінство собаче, —
Той дух зламає вашу кліть,
Не зрадить, не заплаче!
Погляньте, хлопці, в небеса:
До вас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!
Чотири.
…Приглянься сам до себе:
Вся наволоч назверхи вже стоїть.
Не допоможуть ні мольби, ні трепет –
Вона повзе катам своїм навстріч.
В нас президентів тридцять появилось.
Іди і вибирай – то все раби,
що грають патріотів, мертвий силос,
закинутий в московські жолоби.
Я бачу їх: вони стоять навзринці –
Юрба хахлів, зросійщених калік.
А я до тебе йду у мазепинці,
Народе мій, нескорений вовік.
Я йду до тебе в слуги, не в герої,
Здираю з себе всіх років кору,
Я йду туди ж, де був колись при зброї,
Де присягнув: за Україну вмру.
Горять на Сході крові кілометри.
Їх розтоптали миру прохачі.
А я тебе благаю, друже Петре,
Не бійсь, веди на путінські мечі!
На сміливих спадає божа манна,
Не згине той, хто завжди йде вперед.
Я був колись в Шухевича Романа
Стрільцем. Бери мене – я твій поет.
Впаде залізо люте многолезне.
Все подолає правда і любов.
І нація в огнях війни воскресне
Я йду з тобою, Петре, йду з тобов!
Ці чотири вірші написала одна й та ж людина. Видатний український письменник, член ЦК ЛКСМУ і НРУ, депутат Верховного Совєта УРСР та Верховної Ради України Дмитро Васильович Павличко.
vmylenko.com 