Як відомо, в Україні знаходиться 96% світового запасу Зради. Тож не дивно, що і такий довгоочікуваний прихід до Києва та Львова головного лоукостера Європи, Ryanair, викликав в тому числі й негативну реакцію. Але один коментар я виділю окремо.

Значить, звучав він так (не цитата, бо я його вже не знайду у безкрайньому цукерберговому морі): “Ну і чого ви радієте? Ну да, квитки по 10 євро. Ну да, більше українців за кордон з’їздить. А скільки із них там і залишиться?”

Це – типовий приклад совкового мислення. Мислення категоріями “заборонити, обмежити, урізати, закрити, перекрити”. Ага, люди отримають можливість дешево літати за кордон, надивляться там на життя – і залишаться. Значить, нічого їм туди задешево літати!

По-перше, хто захоче – і задорого полетить. І за можливість навіть на нелегальному становищі залишитися заплатить немалі гроші. Це я знаю із перших рук, так би мовити. Ціна тут людину не зупинить.

По-друге, захоче залишитися, так. І що в цьому поганого? Ні, не так – правильніше буде сказати “І що в цьому ненормального”? Завжди і всюди люди намагаються знайти собі краще, комфортніше, успішніше і багатше місце для життя. Із Новомиколаївського району їдуть до Запоріжжя, із Запоріжжя до Києва. Із наддніпрянських земель їхали в Сибір і на Далекий Схід, де було повно вільної землі. А з Галичини їхали за тим самим на Далекий Захід, в Канаду чи Бразилію. І тоді не було ніяких лоукостерів, і за добу на тому березі Атлантики не можна було опинитися. Але їхали.

І зараз їдуть. Поляки, наприклад, у Британію. Не знаю, як зараз, після Брексіта – а раніше аж бігом. Бо там просто краще. І є можливість цього краще досягнути. Ось вам цікава статистика:

• До 2004 року, коли для поляків відкрився європейський ринок праці, за кордоном перебували майже 800 тисяч громадян Польщі. За даними Головного статистичного управління, у 2013 році поза межами Польщі проживали 2,2 мільйона поляків.

Майже 1,5 мільйони поляків. І це за той період, коли Польща досягла чи не найбільшого свого розквіту після відновлення незалежності. Але – їдуть. І будуть їхати.

Це нормальне явище, тим паче, для глобалізованого світу. І в тому, що українці їдуть на заробітки в Європу – нічого нового і дивного. Але є одна проблема.

Проблема ця називається “совок головного мозку”. Це коли люди звикли жити не за законами традиційної капіталістичної економіки, а за ефемерними совковими приписами. Звикли жити у світі, де приїхати навіть до столиці своєї країни було уже неабияким досягненням. А потрапити за кордон – це був уже подвиг. Де все вирішувалося заборонами, обмеженнями та іншим. Мало продуктів? Обмежимо постачання в регіони (а столиці не можна, бо то еліта.) Не хочуть люди жити в соціалістичному раї? Закриємо кордони. Ось, до речі, чудова цитат із Суворова, про НДР і совкове мислення.

У Берліні є найцікавіший в світі музей – музей Берлінської стіни, музей втеч через стіну. Господи! Це музей геніальних винаходів. Чого тільки люди не вигадали, щоб втекти із суспільства, в якому держава втручалася у їхнє життя. Це музей смертельного ризику. Це музей надії і віри: людина здатна втекти!

І люди бігли. Бігли з усіх соціалістичних країн. Максимальною кількістю республік у складі Радянського Союзу було шістнадцять. А потім їх стало менше – п’ятнадцять. Населення однієї з республік – Карело-Фінської – в більшості своїй потихеньку злиняло в сусідню Фінляндію. Людей тримали, ловили, лякали, але земля залишилася, а населення на цілу республіку ніяк не набирається…

Згадаймо, як, власне, сталася аварія комунізму в Східній Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині… Угорщина відкрила кордони з Австрією. і раптом сотні тисяч людей в сусідніх комуністичних країнах зайнялись бажанням подорожувати. Влітку 1989-го всі дороги Східної Європи були забиті туристами, які подорожували в одному напрямку без наміру повертатися. Економічне життя одночасно в декількох країнах було паралізоване: люди хапали те, що могли винести, і мчали до кордону, туди, де відкрилася маленька дірочка. І весь світ був свідком ефекту повітряної кулі: величезну червону кулю з круглими боками ткнули голочкою. І вона лопнула.

Так що дозволити людям вільно йти комуністи не могли. Той, хто це допустив, став мимовільним могильником Великої Ідеї. І лопнула Ідея мильною бульбашкою.

На практиці усуспільнення господарства завжди супроводжується масовим виходом людей. І борцям за народне щастя завжди і всюди треба свято берегти те, що товариш Сталін назвав терміном “кордон на замку”.

Але навіть “кордон на замку” не міг стримати напору. І влада повинна була робити щось більш серйозне і радикальне. От і запитайте будь-якого на вулиці, що ж робити, якщо люди біжать мільйонами?

І ваш співрозмовник пропонує все нові й нові заходи:

– відправити в сусідні країни таємних агентів, щоб виловлювати і повертати втікачів;

– втікачів вбивати, щоб іншим не кортіло;

– вишукувати серед жителів потенційних зрадників;

– брати заручників – ти побіг, а ми твоїх близьких постріляємо;

– дохідливо розповісти населенню, що за кордоном життя погане, що там негрів б’ють.

І багато ще дадуть порад.

А ви заперечуйте: цього мало. Цим втікачів не зупинити.

І тоді самий проникливий з ваших співрозмовників запропонує зовнішнє рішення для внутрішніх проблем: ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ НІКУДИ БУЛО БІГТИ.

От ця цитата дуже точно передає психологію, філософію і анатомію таких людей. Для них світ – це система заборон. Від побутових до глобальних. Ось є доріжка, ти маєш по ній іти. А звертати нікуди не можна. Заборонено. У нас в селі в 60-х роках посадили приїжджого хлопця, студента-шабашника за зґвалтування. Зґвалтування, якого не було. Він просто зустрічався із місцевою дівчиною, ну і, використавши момент, коли усі “дорослі” (в тому числі і її батьки) почвалали до клубу на черговий сеанс індійського кіна, втекли до ставка і там зайнялися сексом. І все б нічого – але якась язиката баба, яких в селі трохи менше, ніж повністю (українське село – це взагалі такий величезний згусток ненависті, заздрості і підлості), взяла і на все село роздзвонила, що “ага-а-а, а он що ваша Танька….”. А це ж табу, гріх, заборона, сором. От батьки і змусили дівчину написати заяву до міліції. Що потім сталося із тим хлопцем – не знаю, але, зважаючи на порядки у радянських тюрмах, точно нічого доброго із такою статтею. А дівчина та так ніколи і не знайшла свого сімейного щастя.

Але це начебто дрібниці. (Хоча – як подивитися, дві долі зламані.) А люди точно такими ж категоріями заборон мислять і у масштабах цілої країни. Люди їдуть? Треба, щоб не їхали. А як зробити? А хай квитки будуть дорогі. А далі… Далі виїзні візи, як в СРСР, і таке інше.

Вільний світ – він на те і вільний, що людина сама вирішує, де їй жити, в якій країні, з ким спати, ким працювати та інше. А велика кількість українців досі живе в СРСР, де все має вирішувати держава. І вирішувати, звісно ж, репресивними методами – бо як інакше, питається. Люди все одно їхатимуть. Значить, треба зупинити.

А ви кажете – Ryanair. Проблема не в тому, літають до нас лоукости чи ні. Проблема у людях, які досі живуть у минулому. Навіть користуючись смартфонами, фейсбуком і 3G-інтернетом. Власне, що дивуватися – все це давно є і в сусідній, за порєбріком, країні, а там совок розцвів просто-таки буйним цвітом. Правда, у них це напряму культивує держава, у нас же поки що обходиться, хоча й не без окремих ідіотизмів.

Але невтручання держави мало. Люди – істоти в принципі інертні, а наші люди інертні в квадраті, бо народилися і сформувалися в совку (чи постсовку, який багато в чому той совок скопіював, хіба що без ідеологічної складової. Що тоді, що зараз людям давай “стабільну роботу” і “получку” – це, до речі, прямо риторика Ляшка і Ко, який теж на повну експлуатує цю тему. Ви хоч раз чули від лідера РПЛ щось про розвиток економіки? А про “стабільну зарплату” – мало не щодня. Але стабільна зарплата може бути лише у совковій країні, де все регулюється державою, де вона вирішує, кому і скільки, і не на рік, а на десятиліття. І, звісно ж, вирішує, що ніякі дешеві авіаквитки до Європи людям не потрібні. Бо рано чи пізно з’явиться питання – а може ну її нафіг, ту стабільність?