Колись давно я придумав собі, який має бути день, коли я помиратиму.

По-перше, це буде осінь. Обов’язково осінь – бо восени все помирає. Ну як можна помирати навесні, коли світ навпаки, тільки починає жити, весь буяє, квітне, живе. А ти лежиш і як дурак помираєш. Ні, навесні помирати просто злочинно.

Влітку тупо – сезон відпусток, моря, ніхто не прийде на похорон. А взимку непрактично – попробуйте яму викопати, коли на вулиці -20. Та навіть -2. Ні, однозначно, це має бути осінь.

І обов’язково неділя. Вихідний день – і без вітру. Щоб було тихо-тихо. Анішелесь, так би мовити. Щоб світ завмер, ніби прощаючись з тобою.

А найголовніша умова – це я зрозумів сьогодні – щоб світило сонце. Бо коли немає сонця, то ти наче і не жив на світі. От як зараз, в цей день. Холодно, дощ, хмари, ще й ліфт не працює. Виходиш з під’їзду – і потрапляєш в якийсь безкінечно депресивний світ, в якому навіть померти не хочеться. Настільки противно.

До речі. Якби я був режисером – я б зняв якийсь трилер чи фільм жахів. Неважливо, про що. Важливо, який початок би був у цьому фільмі. А початок би був такий…

Осінь. Вечоріє. Головний герой після кінця робочого дня стоїть на порозі супермаркету з сумкою продуктів і літрушкою пива. Перед ним – не стіна дощу, але такий, нічогенький дощик іде. Перед ним, куди можна кинути оком – булгаківське таке, майстерімаргаритівське небо. Чорне і безпросвітне. А прямо над ним – невеличкий просвіток, ні, не сонця, а такого, хмарного, але світлого неба. І його прямо на очах у героя з’їдають чорні хмари. Так, знаєте, в 3D прямо. Не поясню, це треба (було) бачити.

І от герой стоїть, дивиться на все це. Потім не витримує і під дощем йде додому. Вже зовсім темно, загоряються ліхтарі – але не так весело і, знаєте, задорно, а похмуро і унило, бо їх ледве видно за дощем. Герой доходить до свого під’їзду, заходить в нього. Бачить, що ліфт не працює. Починає підніматися на свій якийсь 25-й поверх (останній і щоб повище). Постійно зупиняється на порожніх похмурих сходових клітинах, прикладається до пива.

Нарешті заходить до себе в квартиру, з останніх сил замикає двері, падає, буквально падає від утоми на них спиною і лізе до сумки за залишками пива із думкою “Ну нарешті все скінчилося”. І тут якраз все тільки починається!

Ото таке. Одним словом, краще мороз -20, але з сонцем – бо розумієш, що живеш. А коли сонця немає цілий день – то це не життя. Так, існування…