Кілька днів тому побачив десь новину про те, що на окупованій території, у Бердянську, окупанти змушують дітей вчити бурятську мову.

Насправді, не зовсім все так, це типове пересмикування нинішніх часів соцмереж-і-безглуздості, йшлося там про якийсь показушний (бо який він іще може бути в Московії, яка вся по суті є показухою і обманом) проєкт типу вшанування мов народів імперії, таке-сяке. Але оскільки у нас особливим опудалом стали буряти – що, до речі, грає на руку московитам, які зможуть, не зараз, потім, але зможуть за потреби поскидати усі жахи війни на “нaцмeніу”, мовляв, то всьо он ті-во, а ми шо, нас просто змусили, а так ми ж вам братній народ – то, звісно, клікбейтерська “душа” автора новини не могла не використати цю тему.

Але я подумав, звісно, не про це. Мені взагалі нецікаво, що там коїться в Московії, в окупації, та навіть в якійсь європейській Угорщині, куди ми так типу прагнемо (не в Угорщину, звісно, туди хіба на етап “Формули-1”, бо найближче до нас, а у Європу). Бо що б там не коїлося, які б зміни там раптом не відбулися – он раптом Орбан візьме і програє вибори чи Хуйлуша копита відкине – ті, на кому стоять вищезгадані упирьки, нікуди не дінуться. Тож я подумав не про них, а про нас.

От люди обурюються, чому наших дітей змушують вчити якусь там бурятську мову. Хтось, хто копає глибше – висміює цю показушність московитську, де режим, насправді знищуючи (буквально чи фігурально, русифікуючи чи утилізуючи на війні) усі народи, робить вигляд, що шанує їх. Але давайте подивимося на нас.

Так, ми не багатонаціональна країна, як Московія – ну просто тому, що ми не імперія, а національна держава. (А маніпулятивні байки про те, що “в Україні живуть люди 100500 національностей” залиште маніпуляторам. Те, що тут живе кілька сотень чи тисяч представників якоїсь нації – це зовсім не те, що на твоїй території живе цілий народ.) Та як не згадати ту просту річ, яку багато хтось чомусь забуває.

Україна має таке поняття, як “корінний народ”. І їх у нас, якщо хтось забув, не один – а чотири. Ок, будемо чесними, два найменші практично непомітні (але я повернуся до них у кінці посту), але другий за чисельністю – це цілком собі сформований, помітний і відчутний. Недавно один із цієї спільноти навіть був членом українського уряду. Так, я про киримли, або кримських татарів.

От народ стібеться з того, що в окупації українських дітей змушують вчити бурятську мову, ну, чи принаймні, бурятські слова. А не в окупації, у вільній, демократичній Україні – багато у наших школах вчили кримськотатарську мову? Так, нехай навіть би і показушно. Багато ви знаєте таких прикладів?

А це, між іншим, корінний народ України. Так, не державотворчий, але частина України – це його земля. У нього – на відміну від угорців Закарпаття і євреїв Правобережжя, на відміну від румунів Буковини і болгар Буджака – немає іншої своєї землі. Вона тут, у нас, в Україні.

Точніше, зараз вона окупована, причому фактично вся – я не суто про Крим, а про Кримське ханство, тобто і про степи Таврії. Можна посперечатися про конкретні там кордони тієї держави, але якщо не придиратися до кожного міліметру, то треба визнати, що їхня земля окупована вся. Розумієте? Ми плачемося, що у нас 20 чи скільки там відсотків країни окуповано, але у нас залишається 80. І Україна продовжує жити і житиме на своїй землі. А земля киримли – в окупації. Вся.

І, вибачте за неприємну відвертість, за це відповідальні і ми теж. Бо їхня земля була і є частиною України. У них немає своєї держави, у них навіть автономії як такої не було, бо та АРК, яка існувала – це у деяких аспектах навіть не УРСР для українців.

Я жодного разу не чув від українців думку про те, що “а, може, і хай би був Крим незалежним, кримськотатарським”. Ні, що ви – “Крим це Україна”. Угу. Україна. Тільки це – невеличка частинка України, без якої Україна не помре. А для киримли – це увесь їхній світ. Це як одна квартира, яку зруйнував ворожий дрон. От ви читаєте новину про те, що, наприклад, на якесь Запоріжжя чи на Київ налетіло 45 дронів, 44 збили, один лише врізався у багатоповерхівку. І, звісно, усі подумають – ну, молодці ППОшники, чудово відпрацювали, практично без втрат. Дійсно, що таке одна квартира чи навіть, вибачте за цинізм, але це ж справді так, що там те одне життя на фоні такої кількості поранених і загиблих, які є зараз. Але для когось саме ця квартира – це усе їхнє життя. І та одна людина, яка загинула – це усе їхнє життя. І якщо для усіх нас наслідком цієї атаки є перш за все 44 із 45 дронів, які збиті, то для когось наслідок – це саме оця одна, їхня квартира. І оця одна, їхня людина. Розумієте, про що я?

А ще – розумієте, що це не киримли не захистили свою землю, а ми, Україна і українці? Бо у них не було і не могло бути своєї армії. А у нас була. І влада, і армія. Які – це вже інша справа, але були. І ми не захистили тих, хто фактично віддав нам свою землю в управління (хоч, може, і мріяв про власну державу, ми ж не знаємо, ми навіть цим не цікавилися ніколи, правда?).

І – війна війною, але ми і до війни нічого не зробили для них. Навіть у вигляді тих же кількох уроків кримськотатарської мови, літератури, культури. Щоб діти знали, що Крим – це не тільки курорт, гори і сепаратизм, а це ще і ціла цивілізація, яка колись була цілком собі серйозною державою. А ви поцікавтеся при нагоді у своїх чи не своїх дітей, що вони знають про киримли. Ну, хоча б оцю назву, “киримли”, вони знають? Думаю, абсолютна більшість, може, навіть не знає про їхнє існування.

Отак от – ми сміємося, стібемося, обурюємося з цинічної московитської показушності, а самі навіть такого не спромоглися зробити для народу, який багато в чому завдяки нам втратив свою батьківщину, тільки-тільки почавши її повертати.

Знаєте, у мене є друг Міша, він сам з Криму. І часто до 2014 року їздив із Мелітополя до батьків у Джанкойський район. І розказував якось, як їхав із сім’єю киримли. Молода ще пара перевозила звідкись, мабуть, із середньоазійської примусової еміграції стареньких батьків. І як вони, ці молоді, почали співати своїх пісень, переїхавши міст у Чонгарі. А ця старенька пара сиділа і плакала, повертаючись додому…

А ще, знаєте, до переїзду із берегів Дніпра у передгір’я Карпат ми щороку їздили відпочивати на Арабатську стрілку. І там, знайшовши одного разу, постійно ходили у кримськотатарську кафешку. Звісна річ, через їхню смачну кухню (ми і в Запоріжжі так само знайшли кримськотатарський ресторанчик, і в Києві я і сам ходив, як приїжджав, і куми колись мене возили, у кримськотатарські заклади). Але я от сидів і думав – як цим людям, в ситуації, коли їхня земля окупована, і вони не можуть туди поїхати. Тобто формально можуть, але ви ж розумієте… Важкі це були думки.

Цікаво, чи багато українців замислювалися хоч раз, що ми таки відповідальні перед киримли? Чи, скажи їм (нам) це – тільки розсміються, а то ще й в табло зарядять за такі пред’яви?

Та киримли – це все-таки немаленький народ. І навіть після окупації їхньої землі вони, думаю, так чи інакше збережуться. А є, наприклад, ще один корінний народ України. Караїми. І тут мова не тільки про Крим. Якщо ви не знали, то вони жили в Галичі, за однією із версії, із 13-го аж століття. Це, між іншим, не набагато менше, ніж угорці на своїх нинішніх землях, де у них держава. (Це до можливого “ну понаїхали, так що ж тепер”.)

А зараз… Знаєте, у мене є друг, він на якусь там частину своїх предків караїм. І от я його до великої війни возив у Галич, в музей тамтешньої караїмської громади. І от він ходив по музею, спілкувався із працівницею, а я дивився і думав – як це, мабуть, жутко, коли від твого народу залишився тільки один будиночок-музей (так, навіть кенаси не залишилося, уже в середині 80-х комуноїди знесли, бо треба було там багатоповерхівку втулити, як без цього, та і з траси її видно було, нехарашо, раптом би якийсь Щербицький їхав на горби зі Львова і побачив).

Так це до війни було. Зараз же, наскільки мені відомо, навіть цей музей закрили – немає грошей, понімаєте. На телемарафони, на безкінечні “єБачки” є – а якісь кількадесят, ну, може, сто тисяч гривень на музей цілого світу, який тільки в цій будівлі і зберігся – немає.

Зате ми обурюємося тим “дням бурятської культури” в окупації. А самі навіть такого не спромоглися зробити. Я пам’ятаю, як писав у першій школі старшого сина (школі, яка пафосно позиціонувала себе – і це правда, між іншим – як єдина україномовна у місті в радянські часи) заяву про відмову від вивчення московитської мови. Тоді директорка, зітхаючи з розумінням (а це було уже після 2014 року) і підписуючи мою заяву, бо куди їй було діватися – все ж намагалася мене так м’яко вмовити, мовляв, “скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина”. А я і не проти. Я не проти, аби мій молодший син в школі вивчив хоча б якісь ази кримськотатарської мови. Чи ця логіка, про кількість мов – вона тільки на одну розповсюджується, ту, яка (мені) вже остогидла в наших широтах? А мова якихось киримли – та нафіг вона треба, придумав таке, еге?

Не треба дивитися на московитів. Дивіться на себе. І думайте про себе. І про тих, за кого ми відповідальні. Хоча – для початку хоч би за самих себе навчіться відповідати, принаймні, на виборчій дільниці. Бо для багатьох навіть цей елементарний крок досі недоступний… Що вже говорити про повагу до якихось там корінних народів. Четвертий, до речі, якого, мабуть, уже і малого сліду не лишилося – абсолютна більшість українців, підозрюю, і не згадає. Це так, просто, до слова.