Так вже склалося, що я люблю подорожувати. В принципі, з цього і можна розпочати нову серію текстового серіалу “10 років книжок”.
Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”
Серія 4, ”Як я забивав на ”Камп Ноу”
Серія 5, ”Повна історія пілотованої астронавтики США”
Серія 6, “Три історії про данське футбольне диво”
Серія 7, “Сенна vs Прост. Велике десятиліття “Формули-1“
Серія 8, “2008/09. Головний сезон українського футболу“
А можна згадати, як я їхав десь році у 1992-му у Краматорськ до однієї ворожки, яка нібито мала вилікувати мою хворобу. (Звісно, ніхто нічого не вилікував, бо і не міг вилікувати, але це вже зовсім інша історія.) Саме ця поїздка – яку я не буду переказувати, вона повністю є в книжці – так врізалася мені в пам’ять, що через багато років я саме з неї почав писати новий проєкт.
Я люблю подорожувати. І, в принципі, немає значення, куди і навіщо. У моєму житті були такі дивні подорожі, що, скажімо, ми з кумом сіли в автобус і поїхали за 200 кілометрів, аби просто попити пива у одній маленькій, як зараз модно казати – крафтовій, пивоварні. Або ми з колегою під час відрядження заїхали в одне село винятково для того, аби придбати місцевого (на ще радянського формату заводі) пінного продукту, а дорогою наткнулися на фантастичний і неочікуваний в тих краях палац.
Або ми заїхали в поліські ліси, щоб побачити… Або ми опинилися на березі одного буджанського озера… Або доля занесла мене у одну, далеко не вугільну, але цілком натуральну і не менш глибоку шахту… Або я приїхав електричкою в ліси Сіверщини, щоб побачити там суперсучасну футбольну базу… Або на Рівненщині на нас очікував справжнісінький горор, причому двосерійний… Або у одному містечку на Кіровоградщині я бігав у пошуках аптеки, бо…
Словом, я багато подорожував у своєму житті. (Уявляєте, що для мене ці останні шість років, починаючи зі старту пандемії?) Так багато, що із усіх 27 українських регіонів – для тих, хто забув, у нас 24 області, 1 автономна республіка і 2 міста центрального підпорядкування – я побував у 26-ти. І всюди, під час усіх поїздок, була якась своя, особлива атмосфера, яка, як фотоплівка, фіксувала ті події, ті історії, ту пам’ять. До речі, атмосфера далеко не завжди була приємною, скажу чесно. Хоча навіть Донецьк я згадую з приємним відчуттям. Мабуть, тому, що востаннє я там був за місяць до початку Євромайдану.
(А в яких регіонах мені було неприємно – я не скажу, бо усе це є в книжці, можете прочитати там.)
Історія появи цієї книжки і хороша, і погана водночас. Хороша – зрозуміло, чому. Подорожі – це завжди цікаво, завжди щось нове, завжди якісь незнані раніше місця, локації, враження. Це різноманіття – що, по суті, як мені здається, і є смислом життя взагалі. Бо чого люди дуріють від одноманітного життя? Бо у них нічого не відбуваються. Вони втрачають це відчуття, що ти живеш. А коли у тебе регулярно якісь події, щось нове – ти завжди у русі, в дії, а потім, згадуючи ті подорожі, ніби забиваєш кілочки на пам’ять. І уже не скажеш – ой, так швидко життя пройшло, наче раз-два і все. Нічого не раз-два, он скільки усього сталося.
А погане тут те, що частина українських регіонів нам більше не доступна. (Вибачте, я не ідіот їздити в окупацію, тому з 2014 року я навіть і не думав про поїздки в Крим.) А навіть якби і була доступна – це уже зовсім не ті українські міста і села, які ми знали. Їх уже немає, навіть якщо формально вони і не зруйновані війною. Це, до речі, одна із причин того, що я почав писати цю книжку – і одна із причин появи її назви. Точніше, другої її частини – «Прощання з Україною».
Бо я справді прощався з Донбасом, який я знав, в якому я бував від північної, краматорсько-слов’янської агломерації до азовського півдня. З Кримом. Та навіть і з Генічеськом та Мелітополем. В Мелітополі, якщо ви читали попередні серії цього текстового серіалу, і народилася моя найперша книжка. А в Генічеську, де жила сестра моєї бабусі, я уперше побував на морі. А в Донецьку я побував на матчі чемпіонату Європи, а ще побачив наживо найкращого гравця в історії світового футболу (я увесь перший тайм того матчу слідкував тільки за ним – і захоплювався цим видовищем).
Та навіть ті регіони, яких напряму не зачепила війна – вони ж теж змінилися. Наприклад, Львів. Там більше не зустрінеш тихим, сонним першосічневим ранком у одній із книгарень в центрі міста Романа Віктюка. Книгарня є, Віктюка, на жаль, уже немає. А у Івано-Франківську, підозрюю, уже немає на площі біля ратуші кіоска, а якщо і є, то навряд чи там продаються газети і карта міста. А це була окрема, маленька, але така яскрава історія з мого життя…
Україна змінилася. Через війну і не тільки через неї. Змінилася назавжди. І я вирішив зібрати докупи усі свої спогади, розказавши про те, якими я побачив її регіони, що мене там спіткало, які історії трапилися, яких людей я побачив (чи почув). Це було смішно і сумно, це лякало і надихало, це стало поверненням у забуте минуле чи відкриттям нового, несподіваного майбутнього.
У нас насправді велика країна. Настільки велика, що мені, чесно кажучи, було дивно, що люди нею не подорожують. Ну от якщо чесно – хіба ви не знаєте людей, для яких подорожі Україною (крім візитів до родичів на село) це з Києва в Одесу на море та до Львова в історичний центр? Та повно таких. А тут такі масштаби і такі цікавинки, що можна усе життя мандрувати, не виїжджаючи за кордон. І буде на що подивитися, буде що відчути. Тобто, на жаль, уже не все – скажімо, ті соляні шахти, де я бував, давно затоплені, а інші, в протилежному кінці країни, захоплені окупантами. І тепер ні в Солотвиному на Закарпатті, ні в Соледарі на Донбасі, не можна опуститися під землю і опинитися у загадковому, таємничому, але такому цікавому світі.
Але є озеро Світязь. Є Камінне Село. Є острів Хортиця. Є місто Ніжин і колишнє місто Прип’ять. Є, точніше, були Бакота, Новогеоргіївськ і Кічкас. (Ні, це не той Кічкас, про який ви, ті, хто знають Запоріжжя, подумали – той називається Павло-Кічкас, а справжній, менонітський Кічкас, як і згадані вище населені пункти, під водою.) Є остання столиця УНР Кам’янець-Подільський, де, повірте, не тільки фортеця. Є столиця Гуцульської республіки Ясіня і столиця Олевської республіки, власне місто Олевськ. Є найстаріше місто на території нашої країни, Білгород-Дністровський, і наймолодше, Славутич.
В Славутичі, до речі, я ніколи не бував, хоча звідти родом хрещена мама нашого старшого сина. Але дичину з тамтешніх лісів їсти довелося. Причому де – у протилежному кінці країни, неподалік від найбільшої атомної електростанції Європи. Отака от подорож готової страви з півночі на південь. А от де я побував, так це у єдиному уламку Холмської землі, який залишається частиною України. І там нібито нічого особливого – маленьке село, кілька вулиць, кільканадцять хат. Але оце от відчуття – що ти стоїш на історичній землі, якої більше немає, від якої нам залишився лише оцей маленький шматочок, а уже отам за лісом чи прямо у самому лісі кордон, який назавжди відібрав у нас одну із найславетніших сторінок… Оце відчуття, повірте, значить більше, ніж усі архітектурні та скульптурні прикраси якогось великого міста.
І про це я теж хотів написати. Про ту Україну, яку більшість з нас просто не помічає, проскакуючи її, ігноруючи, взагалі не знаючи. Спитайте у людей про Запоріжжя – про Хортицю вам скажуть усі, а чи багато знає про Верхню Хортицю, про цей дивний, загадковий менонітський світ? А він, на відміну від Кічкаса, не затоплений, він стоїть, його можна побачити, відчути, до нього можна в буквальному смислі доторкнутися рукою.
Принаймні, поки що. Бо от до 700-літнього дуба, який ріс там же, уже не можна. Хіба що до його мертвих залишків. А колись, коли там зовсім поруч (однойменну з райончиком вузеньку річечку перейти) жила студенткою моя мама – він був зелений, величний і живий. Був…
Багато про що можна сказати – «був». І для того також, або зберегти усе те, що, може, скоро зникне – я написав цю книжку.
А ще – для того, аби поділитися своїми враженнями. Тож це не етнографічний посібник, не розповідь про мандри, хоч і про це теж. Це така собі суміш тревел-блогу і філософських роздумів. У розділі, присвяченому Рівненській області, ви відчуєте це особливо сильно. І, сподіваюся, не будете цим розділом розчаровані.
Люди, їздіть Україною. (Потім, після війни. Хоча, якщо виходить – то і зараз.) Вона велика, красива, різноманітна і багата не тільки на instagram places, а і на місця, які зроблять вас багатшими і щасливішими. Навіть там, де це, здавалося б, не дуже очікувано.
А я саме для того і написав «The Map. Прощання з Україною», аби вас на це надихнути. Якщо ще не маєте такої книжки – пишіть мені в особисті повідомлення і готуйте 330 гривень.
Отже, ці дві книжки, «2008/09» та «The Map», вийшли одночасно, навесні 2024-го. А далі був ще один «датний» проєкт, тобто книжка до дати. І з нею сталася несподівана для мене, але така приємна історія. Але про це – у наступній серії. А поки що – подивіться, як я придумав презентувати дві перші книжки 2024-го. Нічого так вийшло, правда?
vmylenko.com 