Втіливши в життя один проєкт «до дати», я зайнявся іншим. Чим воістину відкрив скриньку Пандори.
Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”
Серія 4, ”Як я забивав на ”Камп Ноу”
Серія 5, ”Повна історія пілотованої астронавтики США”
Серія 6, “Три історії про данське футбольне диво”
Серія 7, “Сенна vs Прост. Велике десятиліття “Формули-1“
Як ви можете бачити з усіх попередніх серій, моя «миленківська», тобто документальна, спортивно-космічна частина творчості була присвячена винятково явищам, подіям, які мали місце за межами України. Хіба що частину третього тому «Усіх єврофіналів» можна умовно зарахувати до української тематики, бо там все-таки три фінали українських команд. У всьому іншому ж я оминав тему українського спорту.
Оминав не випадково. А тому, що я в футбольній журналістиці працюю з 2003 року. І за увесь цей час дещо побачив, дещо дізнався, дещо зрозумів. Наприклад, те, які темні, а то і відверто чорні сторінки є у вітчизняному спорті. Яка мутна тут водичка. Така мутна, що про неї навряд чи захочуть всерйоз говорити. Чи можна навіть і на судовий позов нарватися. Хоча – не буду сперечатися з тими, хто скаже, що тут все одно багато цікавого, багато того, про що можна і треба поговорити. Звісно, цікавого багато. Але, скажіть на милість, хто, наприклад, захоче розказати про таке явище, як «телефонне тренерство»? Точно не один із безпосередніх об’єктів цього процесу (який ще й, за чутками, погрожував журналісту, що насмілився якось там краєчком згадати про нього, те «тренерство», у своєму матеріалі).
До того ж я не є любителем скандалів. Так, я розумію, що скандали – це чудова, може, найліпша і точно найпростіша реклама. Але мені цікавіше детально заритися в якусь тему, розкрити якісь моменти, розвінчати якісь міфи – а не створити якийсь скандал. Я хочу, аби мої книжки читали тому, що читачам цікава тема, а не тому, що вона нашуміла і треба ж глянути, що там такого скандального.
Усе це мене довгий час і відштовхувало від українського спорту. Власне, футболу – бо увесь інший спорт в Україні, будемо чесними, не має більш-менш широкого кола зацікавлень, тож про нього можна писати лише за спонсорські гроші, а я так не працюю.
Та рано чи пізно це мало статися. І от в 2023-му я замислився над тим, що наступного року футбольна Україна матиме який-не-який, а напівювілей. 15 років з дня першого і єдиного успішного фіналу єврокубків українською командою. Але, чесно кажучи, самого цього факту було малувато. Ні, якби це був клубний проєкт, проєкт, розрахований винятково на фанатів «Шахтаря», тоді – йой, най буде. Але мені такий вузькоспрямований проєкт не був цікавий. На щастя, вихід у цій ситуації був. Вихід, який створила сама історія.
Для тих, хто бачив – нагадаю, а усім іншим розкажу, що той сезон, 2008/09, знаменний не тільки перемогою «Шахтаря» у Кубку УЄФА. (До речі, останньому розіграші турніру під такою назвою, бо з 2009-го на світ з’явилася «Ліга Європи».) Тобто це, звісна річ, та сама родзинка на торті, яка робить історію закінченою, це той фінал – у нашому випадку один із фіналів, – який надає усій драматургії сюжету красиве, ефектне завершення, «заради якого усе й писалося». Але справа не тільки в ній, цій родзинці.
Бо, перш за все, тут треба сказати, що перемога «Шахтаря» у фіналі Кубка УЄФА логічно сталася наприкінці сезону. А на початку сезону, буквально на самісінькому старті – майбутній євротріумфатор програв абсолютним дебютантам української Прем’єр-ліги, ФК «Львів» (тому, який зараз, після переїзду, відомий як рівненський «Верес»). Причому той «Львів» був командою молодих навіть не те що українців, а галичан. Такий, знаєте, «Селтік»-67 з поправкою на наші умови і реалії. (Для тих, хто не знає – той «Селтік» виграв Кубок чемпіонів, а усі його гравці, як говорить історія, народилися в колі щось там кільканадцять кілометрів від клубного стадіону. Не знаю, не перевіряв, але така історія є. Можете перевірити самостійно. Йдеться ж тут про таку локальну команду, що досягла великого успіху.)
І от уявіть собі – новачок, укомплектований місцевими молодими пацанами (і дядьком Владиславом Ващуком, який до того ж є вихованцем не аби кого, а «Динамо», головного суперника «Шахтаря»), у першому ж своєму матчі на найвищому рівні виграє у чинного чемпіона країни. Чим розпочинає найпровальнішу для цього чемпіона стартову серію мало не за усю історію часів незалежності. (Точні дані ви можете прочитати в книжці, вона ще продається.) А наприкінці того ж сезону обидва учасники того сенсаційного матчу грають воістину матчі свого життя – одні б’ються за єврокубок, перший і поки останній в своїй історії, другі борються за виживання, причому у дербі з досвідченими і умілими земляками.
Уже вимальовується якийсь сюжет, правда? А тепер згадуємо наступний факт. Що у тому єврокубковому сезоні у так звану «футбольну євровесну», тобто у плейофф (Кубка УЄФА) вийшли відразу три наші команди. Причому вийшли не для того, щоб відбувати там номер і відразу вилетіти від першого ж суперника, як це частенько бувало раніше. Зовсім ні, історія там викрутилася неймовірним чином. По-перше, уже під час жеребкування стало відомо, що у другому раунді плейофф дві українські команди перетнуться між собою – у випадку успіху в раунді першому. Для нинішніх часів, коли просто сам факт виходу двох команд з України у «євровесну» є недосяжним фактом – про зустріч між собою можна тільки мріяти. Та і до весни 2009-го теж. І тут на тобі – «Динамо» і «Металіст», чинні віцечемпіон та бронзовий призер ЧУ, можуть зустрітися між собою! Перше українське дербі в міжнародній історії!
Як ви розумієте (навіть не знаючи тієї історії), вони таки зустрілися. І зустріч та вийшла неймовірно драматичною. Завершившись просто кульмінацією драматизму. Але на цьому історія ж не завершилася. Бо у півфіналі, за крок до фінального матчу, знову перетнулися доріжки двох українських клубів. Причому тут уже ми мали не просто українську дуель, ні-і-і – це було Класичне, головне українське дербі «Динамо»-«Шахтар», уперше на єврокубковому рівні. І на кону стояла путівка у фінал Кубка УЄФА.
Ті, хто пам’ятають 2009 рік – не дадуть збрехати, яка напруга тоді була в українському футболі. Класичне (назва, яку придумав мій колишній керівник, головред «Футболу» Артем Франков) на кінець нульових уже стало справжньою футбольною війною незалежно від рангу і значення матчу. Бували і скандали, і бійки, і «браво, Федерація» (гугніть, якщо не застали – це ще одна яскрава сторінка), і чого тільки не було. А тут переможець Класичного отримує не Кубок України, не золоті медалі доморощеного чемпіонату – а місце у фіналі міжнародного турніру. Битва була воістину не життя, а на смерть.
І тут ми згадуємо ще два моменти. По-перше, що «Динамо» одну битву у «Шахтаря» на той момент уже виграло – битву за чемпіонський титул (і, відповідну, пряму путівку у Лігу чемпіонів; так, Україна колись була настільки крута у європейському футболі, що входила в топ-10 чемпіонатів). А по-друге – що усього цього могло не статися, бо ще влітку 2008-го кияни мало не вилетіли у кваліфікації від більш ніж скромного клубу з Ірландії. Причому там була така драматургія, що ми ще кілька днів охали і ахали.
А після ірландців, яких «Динамо» пройшло воістину дивом – жереб витягнув киянам головного ворога ще радянських часів, московський «Спартак». І це була окрема історія, історія, якої багато хто, може, і не боявся, але ставився насторожено – та завершилася вона справжньою фантастикою. Тож у «Динамо» в тому сезоні було стільки приводів для переживання емоцій, що годі й говорити.
Ми пережили півфінал Кубка УЄФА, пережили тріумф «Шахтаря» у єврокубку – але на цьому історія ж не завершилася. Бо попереду був ще один фінал. Ні, не Суперкубка УЄФА, це сталося уже в наступному сезоні. Попереду був фінал Кубка України. Де донеччани уперше в історії грали у статусі євротріумфатора. А проти них, вийшовши у свій перший взагалі в історії фінал – вийшла полтавська «Ворскла».
Тут треба додати, що після двох перемог одеського «Чорноморця», з сезону-1994/95, тобто на той момент уже майже 14 років – Кубок України вигравали лише гранди, «Динамо» і «Шахтар». (Про чемпіонат годі й говорити.) І тут – «Ворскла», проти, можливо, найсильнішого «Шахтаря» в історії. Найуспішнішого точно. «Ворскла», яка взяла і перемогла. Причому не аби де, а у Дніпропетровську, на першому новому українському стадіоні, «Дніпро-Арені». Просто якась біло-зелена казка!
(Додам сюди, що наступний Кубок України став ще казковішим – бо там фінал взагалі обійшовся без грандів, а виграла його сімферопольська «Таврія» у донецького «Металурга». Обидва клуби на цей час уже не існують.)
Отакі от події переживала футбольна Україна у сезоні-2008/09. Який, до речі, розпочався саме на стадіоні «Ворскли» – матчем за Суперкубок України. І це я ще не згадав про драму «Металіста», який боровся за три титули одночасно – і врешті-решт надірвався за крок до двох українських. У чемпіонаті поступившись другим місцем і путівкою в кваліфікацію Ліги чемпіонів «Шахтарю», а у Кубку України – у півфіналі саме «Ворсклі». Причому того року був унікальний регламент, який у полтавсько-харківській дуелі надав велику перевагу саме «Металісту», а той нею не скористався…
Отакі от історії, а я ще не згадав про блискучий старт донецького «Металурга», про скандал навколо київського «Арсенала» – склали такий фантастичний навіть на той момент сезон (що вже говорити про нинішні часи), який я взяв на себе сміливість назвати головним в нашій незалежній футбольній історії.
Саме так і народилася уже звична для мене двоскладова назва – «2008/09. Головний сезон українського футболу». Так і з’явилася на світ моя перша – але, як виявилося, далеко не остання – книжка, присвячена українському футболу. Так і з’ясувалося, що про український футбол можна і треба писати, і це буде (хочеться вірити, але це краще знати вам, читачам) цікаво.
Але тут є ще одна історія, яка не має жодного відношення до того сезону, але має відношення до цієї книжки. Справа в тому, що паралельно над роботою Володимира Миленка над цим проєктом, Олесь Дзиґа (моє альтер-его) працював над зо-о-овсім іншою книжкою. І так сталося – ми, тобто я так і задумав насправді, – що ці обидві книжки вийшли одночасно. Це було уперше в моєму житті.
А що то була за книжка, я розкажу в наступній серії. Чекайте! А цю книжку, «2008/09. Головний сезон українського футболу» ви можете придбати у мене, я вам із задоволенням її підпишу. Коштує вона усього 300 гривень. За нинішніми цінами це справді – «усього». Тож чекаю ваших повідомлень в особистих 😉
vmylenko.com 