Навесні 2023 року вийшла моя перша книжка у геть нових умовах. Умови виявилися цілком прийнятними, тож можна було продовжувати.
Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”
Серія 4, ”Як я забивав на ”Камп Ноу”
Серія 5, ”Повна історія пілотованої астронавтики США”
Серія 6, “Три історії про данське футбольне диво”
Можна і треба – бо довоєнні плани залишалися на порядку денному. Відразу скажу, що не усі – скажімо, перевидання «Повної історії Ель Класіко» досі лише у мріях. Можливо, «класичний» фінал Ліги чемпіонів стане тією вершиною, на якій і засяє моє перше творіння. Але інші плани, прив’язані до точок у календарі, почали поступово здійснюватись.
І першою такою точкою було 7 листопада 2023 року. Ні, жодних історій, пов’язаних із комуняцьким переворотом – ця історія зовсім інша. За 30 років до того, 7 листопада 1993 року, світовий автоспорт пережив найвеличніше прощання усіх часів. Тоді на міській трасі австралійської Аделаїди востаннє в кар’єрі, востаннє в житті стояли на одному стартовому полі етапу чемпіонату світу з кільцевих гонок у класі «Формула-1» два великі, можливо, головні гонщики в історії цього спорту – бразилець Айртон Сенна та француз Ален Прост. Прост прощався з «Формулою-1», прощався персонально з Сенною – і це було настільки красиво, настільки душевно і, вибачте на слові, кінематографічно, що у багатьох на очах тоді були сльози.
Як людина, яка не просто в 90-х захворіла «Формулою-1» (причому захворіла в буквальному смислі – я пам’ятаю, як хворів, не ходив до школи, лежав у ліжку і дивився телевізор, а на вихідних одного разу побачив там автогонки), а ще й була першим керівником відділу «Автоспорт» на сайті iSроrt.uа (які то були славні часи, який то був ще майже не засраний гігабайтами інформсміття інтернет…) – я не міг пройти повз цю дату.
До того ж, тут знову знайшовся той, хто підштовхнув мене до ідеї книжки. У 90-х, здається, в 1996-му році (лінь перевіряти, та і що змінить остання цифра у тому числі – 6 чи 7…), у «Спорт-Експресі» вийшла трисерійна стаття Ольги Лінде «Випробування на розрив». Стаття якраз про історію взаємин Проста і Сенни. Ті, хто читав тоді Секс, хто цікавився «Формулою-1» – не могли пройти повз неї. І це справді було дуже класно. Душевно, щемливо, якось так по-людськи, як я ніколи до того не бачив, тобто не читав. Самі по собі ці дві фігури не могли не привертати увагу (вибачте на слові, але 12 років вони поодинці чи навіть і разом вели боротьбу за чемпіонський титул, і це була саме боротьба, а не «сів і поїхав до титулу на самовозці від Едріана Ньюї»; так, я розумію, що це звучить трохи іронічно, зважаючи на те, на чиїй машині Прост здобув свій четвертий титул – але ви могли прочитати чи ще прочитаєте в книжці про той рік і наскільки він був для Алена «самовозним»), а тут ще й така красива розповідь про них.
Тому ще наприкінці 10-х років я собі запланував обов’язково написати книжку про цих двох великих, про цих двох таких різних, але однаково геніальних гонщиків. І, закінчивши із данськими футбольними дивами, засів за проєкт, який трохи пафосно назвав «Велике десятиліття «Формули-1». Хоча – воно ж і справді було великим, перш за все, звісно, завдяки ним двом, але не тільки.
І тут треба відзначити, що, логічно зробивши Сенну і Проста основою, хребтом, червоною лінією сюжету книжки – я відразу, ще до початку роботи над цим текстом, планував розповісти і про інших учасників тих сезонів. Бо розповісти було про кого. Але, витягнувши із цього періоду, 1984-1993, Алена і Айртона – як можна було написати про ті ж сезони, уже не спираючись на них, але при цьому неодмінно згадуючи їх?
Тому назва книжки складається із двох частин. Перша – «Сенна vs Прост» – це про головну дуель тих років, а друга – «Велике десятиліття «Формули-1» – про те, що там взагалі-то були й інші герої, про яких я вам теж розкажу.
Це і легендарна команда Williams-Honda – джентльмен Найджел Менселл, противний, але такий успішний Нельсон Піке, керівник команди, який саме тоді, в 80-х, опинився у інвалідному кріслі. Цей от епізод, до речі, і став одним із тих, які змусили мене писати розширену версію дуелі Сенни і Проста. Ні, я не саму аварію Френка Вільямса – а про перемогу Найджела Менселла у тому, 1986 році на англійському ж Сільверстоуні. То була перша домашня перемога Williams після чемпіонського (Алана Джонса) 1980-го. А за командним кубком на подіум піднялася Вірджинія – дружина Френка, яка і витягла його фактично з того світу, а потім і з повністю горизонтального положення, змусивши принаймні сидіти у інвалідному візку. Цей момент, коли Вірджинія Вільямс, закусивши губу (очевидно, щоб не розплакатися), піднімає кубок на подіумі Сільверстоуна – взагалі один із найнай в історії Королівських перегонів.
А ще були «останній джентльмен Ф1» (до Деймона Хілла, скажу я від себе; «останнього джентльмена» придумав, якщо що, не я), Еліо де Анджеліс, який у Lotus конкурував із самим Сенною. Гонщик Ferrari Мікеле Альборето, останній до сьогодні є останнім із італійців – лідером чемпіонату (не після першої гонки, а уже під час сезону; вибач, Джанкарло Фізікелла). А пізніше, уже на початку 90-х – Едді Джордан зі своєю безшабашною й іноді відверто придуркуватою бандою, який, між тим, витягнув у «Формулу-1» не тільки майбутнього віцечемпіона світу Едді Ірвайна, а і самого Міхаеля Шумахера. І ця історія, історія появи «Червоного барона» у Ф1 – яка жоднісіньким чином не пов’язана із Сенною і Простом – як я міг пройти повз неї? Та і взагалі не згадати про команду Jordan, яку, можливо, кожен з нас трошечки та й любив. А особливо у 1999-му, коли її пілот несподівано, якщо не сказати сенсаційно втрутився у боротьбу за чемпіонський титул…
Словом, книжка ця – вона, звісно, перш за все про Проста і Сенну. Але, разом з тим, про кількадесят інших героїв, героїв воістину героїчного часу, першої турбоери, коли машини були неймовірними монстрами (понад півтори тисячі конячок – жодна наступна епоха не могла зрівнятися з цими двигунами за потужністю!), а керувати ними було зна-а-ачно важче, ніж зараз, навіть попри усі нинішні складнощі, то з КЕРСами, то з ДРСами, то з батарейками.
Добре, що за той період збереглися відеозаписи усіх гонок. Бо я якраз і хотів зробити акцент на тому, як саме вони відбувалися. У Лінде про це все-таки було сказано небагато – зі зрозумілих причин, обсяг навіть трисерійної статті не дозволяв викласти усе і про усе. А я міг собі це дозволити. А ще – як завжди, намагався докопатися до суті й розвінчати деякі легенди.
Наприклад, історію фіналу сезону-1986, який на пострадянському спортпросторі перетворився на цілий шпигунський детектив із шинами. Що насправді було трошки не так, хоч від цього сама історія із втраченим Менселлом (першим) титулом не стала, між іншим, менш драматичною. Не скажу, що я відразу запідозрив у тих матеріалах якесь казкове перебільшення, але після історії зі «збірною Данії на пляжі» привчився ставитися до подібних історій з подвійною увагою – і недаремно.
Крім того, в інтернеті є підшивки деяких поважних британських і не тільки автоспортивних видань, є тематичні, наприклад, французькі, сайти – словом, було де поритися, у чому покопатися і розібратися. Розібратися і тому, а що ж там справді було із тими свинцевими кульками у баках «Тіррелла» в 1984-му. Чи у тому, а чи й справді Рон Денніс і Ален Прост із Кеке Росбергом розвели «Вільямс» у Аделаїді-1986. Чи у тому, хотів Сенна виперти із «Лотуса» де Анджеліса, ненавмисне, але все ж скерувавши його шлях у «Бребем» і, як наслідок, загибель на тестах? Чи у тому, як же у «Джордані»-1991 відкрилося завдяки одній бійці на вулиці Лондона вікно для Шумахера – і як воно так швидко закрилося для самого Едді Джордана?
Історій там насправді багато, я намагався згадати про усіх більш-менш помітних персонажів того часу. Чи тих, хто став помітним уже в наступні епохи. Хоча – хіба не проявив себе той же Едріан Ньюї? І я навіть не про «Вільямс» 1993 року, який зробив уже він. Ні, я про його роботу в «Лейтон Хаус Марчі», де Іван Капеллі та Маурісіо Гужельмін (вам ці імена навряд чи щось скажуть, і це показово; не для вас, а для них) час від часу прямо давали бій двом головним героям книжки. Чи про Флавіо Бріаторе і його «Бенеттон», який саме після завершення Великого десятиліття злетів до звільненої найдраматичнішим, якщо не сказати найтрагічнішим, способом вершини. Та і той же «Джордан» пережив свій найкращий період у другій половині 90-х. Що не завадило мені про нього розповісти, може, і більше, ніж він реально займав місця на початку того десятиліття.
Трохи про структуру книжки. Тут все було у звичному, апробованому уже на двох великих проектах форматі «Повної історії». Розбивка не просто по сезонах, а і по кожному з етапів, в яких брали участь обидва головні герої. Звісно, про 1992 рік, коли Прост, викинутий із «Феррарі», вимушено відпочивав, я теж розповідаю, але вже не так структуровано і значно менше – хоча як не розповісти про видатне, просто фантастичне дітище Ньюї Williams FW14B? У якого, при цьому Сенна і його тодішній партнер по «Макларену» Гергард Бергер виграли 5 гонок (і юний Міхаель Шумахер ще одну).
Тож, повторюся, головний акцент був зроблений саме на трасах. На безпосередній дуелі гонщиків. Хоча перипетії цього протистояння були такі, що доводилося не раз і не два виходити за межі автодромів. А почалося усе ще 1984-го, коли Прост на автомобілі підвозив Сенну з аеропорту на легендарний, хоч і кастрований уже тоді Нюрбургринг – на так звану «Гонку чемпіонів». В якій поул здобув один із них, а гонку виграв інший. До речі, ганялися вони тоді на серійних автівках (трошки тільки підлампічених саме під гоночний формат), які досі продаються – тож я, наприклад, маю мрію купити собі таку машину і поїздити за таким же кермом, за яким сиділи Ален і Айртон (і ще купа чемпіонів світу). Якби не війна, уже б купив і рассєкав, аякже.
Треба визнати, що «Велике десятиліття», несподівано для мене самого, стало чи не найуспішнішою моєю книжкою воєнних часів. Принаймні, магазин, який уже постійно брав у мене невеличкі партії книжок – неодноразово робив додаткові замовлення. Таким великим було зацікавлення читачів. А потім, коли цей проєкт розрісся до видавництва «Раціо», я отримав ще одну пропозицію – перевидати книжку (наклад якої на той момент саме закінчився). І тут переді мною постало ще одне питання.
Ні, не те, що «погоджуватися чи ні», тут якраз все було зрозуміло. Питання було в іншому – як перевидавати. Звісно, треба було чимось доповнити, але це ж не «Повна історія Ель Класіко», яке триває і триватиме, доки існує футбол. Ця історія ж завершилася 30 років тому. Але доповнення знайшлися, які саме – я повністю розкривати карти не буду, скажу лише, що завдяки можливостям «Раціо» в книжці з’явиться стільки фотографій, скільки навіть я не очікував. І про героїв того десятиліття ви зможете не тільки прочитати – а й побачити їх. А інші оновлення ви побачите уже в книжці.
До речі, вона якраз зараз готується – і, сподіваюся, до кінця весни вийде друком. З новою обкладинкою (хоча ту, першу, з якою ви могли придбати цю книжку, у видавництві і похвалили; ідея знову була моя, а втілювала її у життя Ірина Балдіна), з доповненнями і додатками, ну, і з моїм текстом, який починається з розповіді про дві чемпіонські битви головних героїв (але ще не між собою і навіть у різних чемпіонатах), а закінчується великою – і, на мою думку, підходящою – цитатою із обожнюваної мною «Планети людей» Антуана де Сент-Екзюпері. Скажу чесно – ще задовго до початку роботи над «Великим десятиліттям» я знав, що саме нею, цією цитатою, я і завершуватиму книжку. Бо, як сказав класик французької, та і усієї світової літератури, «їх вестиме ненависть, чи, може, любов». І точніше про цю велику битву сказати було просто неможливо.
А у наступних серіях текстового серіалу «10 років книжок» йтиметься про 2024-й, рік, який став ще продуктивнішим і успішнішим для мене. Успішнішим з кількох причин, одна з яких відкрила нову дорогу моїм прагненням. Тож залишайтесь на лінії, далі буде не менш цікаво!
vmylenko.com 