Продовжуємо текстовий серіал про мою літературну діяльність – і натикаємося на ту саму дату, яка змінила життя усіх нас.
Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”
Серія 4, ”Як я забивав на ”Камп Ноу”
Серія 5, ”Повна історія пілотованої астронавтики США”
Буквально перед початком повномасштабного вторгнення я розпрощався з одним робочим місцем, на якому провів 6 років – а на новому, як виявилося невдовзі, мене уже не чекали. Хоч я, власне, і звільнявся, щоб туди перейти, а не в порожнечу. (Врешті через кілька місяців взяли, але дуже швидко я зрозумів, що знаки, вони таки бувають. І треба до них дослухатися. Але це інша історія, історія моєї роботи в ЗМІ, про яку колись іншим разом.)
А тут якраз школу, в якій тоді навчався старший син – а зараз навчається молодший, – перетворили на хаб / гуртожиток для першої «повномасштабної» хвилі переселенців. І керівництво попросило батьків поволонтерити по кілька днів. А позаяк я все одно сидів без роботи, то і став фактично там постійним волонтером. Це був цікавий і яскравий період – з раннього ранку до пізнього вечора в школі, приповзав додому, вечеряв, падав на підлогу (в буквальному смислі, бо у нас в той час жили ті чи інші знайомі-приятелі-друзі-родичі, які втікали від війни) і дрихнув. Потім день відпочинку – і наступного ранку знову шлях до школи по незвично тихому і порожньому місту.
Я тоді активно вів щоденник своїх волонтерських днів на Фейсбуці, є навіть думка зробити з нього книжку чи принаймні частину книжки (із щоденниками інших українців з інших воєн, які я зібрав на антикварних сайтах чи крамницях). Але це теж перспектива, про яку я зараз не думаю.
Літературну діяльність я, можна сказати, тоді геть закинув. Ні, писалися якісь вірші, один навіть перетворився зусиллями однієї волинської музикантки на пісню.
Писалися і стьобні тексти – наприклад, поема «Укроп». Але все це, звісна річ, було несерйозно і точно несистемно. Просто рефлексії на ті чи інші події з фронту, де ситуація розвивалася динамічно, якщо не сказати стрімко. Тоді ми ще не знали, що війна затягнеться і перетвориться на косплей Першої світової…
Звісна річ, про перевидання «Ель Класіко» можна було забути. І не тільки тому, що хто б у ті дні думав про книжки – тут невідомо було, що завтра, яка там вже література. Справа в тому, що (нагадаю – чи розкажу тим, хто не читав попередні серії) друкарня, з якою я співпрацював, розташовувалася у Мелітополі. Тобто у місті, яке дуже швидко виявилося окупованим. І було ясно, що про продовження співпраці не могло йтись в принципі.
Та і сама друкарня, наскільки я зміг дізнатися, припинила діяльність – і навряд чи відновила її, хіба що окупанти там якісь свої агітки друкують. А інших варіантів у мене не було. До того ж, пішов в армію мій добрий приятель (якого я в реальному житті ніколи не бачив, такий от парадокс цифрової епохи), автор трьох обкладинок моїх книжок Тарас Чучман. Пішов, потрапив на Донбас і, на жаль для усіх нас, загинув…
Словом, я відклав усі свої плани у шухляду і жив у форматі «День у школі – день відпочинку – день у школі – день…». Втім, десь із осені 2022-го, коли стало зрозуміло, що війна все-таки надовго, я і на роботу повернувся, уже туди, де працюю і зараз, і школа із гуртожитку знову стала навчальним закладом. І почали знову з’являтися думки про продовження письменницької діяльності. Щоправда, тепер треба було вирішити питання з місцем, де друкуватимуть мої книжки.
І тут на допомогу мені прийшов давній друг Сергій Никифорчин із Кам’янця-Подільського. Який розповів, що у його коледжу, який він тоді (і зараз) очолював, орендує приміщення видавництво «Абетка». Так він зконтактував мене із керівництвом цього видавництва, яке погодилося видавати мою писанину.
Щоправда, було дві проблеми. По-перше, стандартним тоді для мене накладом у 100 примірників вписатися у цю співпрацю було неможливо. Довелося вимушено збільшувати наклад до 200 примірників, за меншу кількість «Абетка» просто не бралася. А по-друге, зросли ціни на папір і роботу (перш за все на папір). Тож, відповідно, мені потрібно було більше грошей для того, аби оплатити наклад. А на наклад такої книжки, як доповнена «Повна історія Ель Класіко», у мене просто не було грошей. І через те, що близько пів року сидів без роботи, теж. (Дружина саме тоді пішла працювати – і не може зупинитися досі, стрибаючи з однієї кар’єрної сходинки на іншу.)
Тож я завис у цій напівпозиції – і навіть дивно, що сам не додумався до ідеї, яку подав мені Серже. А ідея була проста – написати щось невелике і спробувати свої сили в нових умовах із цим невеликим. А потім уже і за масштабніші (за обсягом і, відповідно, фінансами) проєкти братися.
Залишалася дрібниця – придумати це «щось невелике». І тут я згадав тему, яка багато років крутилася у мене в голові.
Це була стаття в газеті «Спорт-Експрес» ще якогось 1996-го, здається, року. Присвячувалася вона легендарній події – дебютному матчу національної збірної Фарерських островів на офіційному рівні. Тоді фарерські аматори – справжнісінькі, а не такі, як були в СРСР – взяли і обіграли буквально учорашніх учасників ЧС-1990, Австрію. Стаття була цікава, але, як ви розумієте, газетні обмеження не дозволили розкрити тему. Та мою цікавість цією темою розворушили. От у той момент, у другій половині 2022 року, я згадав саме про історію фарерської футбольної Попелюшки. І вирішив…
І вирішив, що однієї цієї історії, навіть на невелику книжку, буде малувато. Але ідея уже розкручувалася в моїй голові, на щастя, було чому розкручуватися. Бо, по-перше, сенсаційна перемога збірної Данії на Євро-1992 лежала буквально на поверхні (а Фарерські острови – це частина Данії, як і облюбована одним всесвітнім божевільним Гренландія). А по-друге, під час роботи ще на fооtbаll.uа я створив і розвивав такий персональний проєкт «Ретро-футбол». І один із матеріалів був присвячений «диву в Мадриді». Це коли у Кубку УЄФА більш скромний данський «Оденсе» обіграв мадридський «Реал». Причому на його полі. Причому програвши перший матч удома, тобто треба було не просто перемогти, а мінімум у два голи. І це – сталося. Причому другий, вирішальний гол данці забили на останніх хвилинах, якщо не сказати секундах, матчу.
І от так склалася ідея, яка отримала назву «Три історії про данське футбольне диво». Дивіться самі:
Історія 1. 1990 рік, «диво в Ландскруні» – матч Фарери-Австрія
Історія 2. 1992 рік, «диво у Швеції» – перемога Данії на чемпіонаті Європи, причому останній гол забив гравець, донька якого в той самий час помирала на батьківщині від страшної хвороби (це окрема сюжетна лінія цієї частини).
Історія 3. 1994 рік, «диво у Мадриді» – перемога «Оденсе» над «Реалом» на «Сантьяго Бернабеу».
І, звісно, в цих історіях переплелися різні біографії – тренерів, гравців. Біографії такі, що про декого можна фільм зняти. І я навіть здивований, що про того ж таки Ларса Ельструпа досі не зняли щось на кшталт треш-комедії абсурду. Якщо ви не знаєте його історії, то я в книжці детально описав усі перипетії.
А про перемогу Фарерських островів над австріяками цілком реально зняти справжній такий спортивно-геройський фільм. Там і історія з народженням доньки головного героя матчу красиво впишеться в футбольну сюжетну лінію, і робочі місця усіх фарерських учасників поєдинку (я уже бачу початок цього фільму, як камера знімає звичайних людей, то на рибзаводі, то ще десь, а потім вони після роботи перевдягаються і йдуть на тренування; і десь в іншому світі, паралельно, тренується одна із найстаріших збірних Європи).
От про Данію-1992 і персонально про Кіма Вілфорта та його доньку Ліне – фільм зняли. І досить непоганий. До речі, на IMDb рейтинг у Sommeren ’92 (думаю, без перекладу зрозумієте, особливо ті, хто, як і я, вивчав німецьку в школі) досить непоганий – 6,8. Але є в ньому деякі художні перебільшення, які я в книжці, звісна річ, розвінчав.
Словом, як ви уже зрозуміли – ця данська (дансько-фарерська) п’ятирічка стала для мене справжньою знахідкою. Тож невеличка така книжка, трохи менше 100 сторінок, написалася легко і весело. І у травні 2023 року я презентував свою першу книжку в нових умовах. Книжку, яка відкрила мені нові горизонти – і дозволила продовжити письменницьку роботу.
Ось так я презентував цю книжку.
А ідея взятися за європейський футбол детальніше – через деякий час втілилася у непритаманний для мене формат, відеорозповіді. Це була така разова спроба під назвою «Євросезон-1987/88».
Подальшого розвитку ця тема поки що не отримала. Хоча б тому, що такі речі треба робити уже не самостійно, а у певній команді – для якісного монтажу відео і такого іншого. Та і я все-таки письменник, тобто людина, яка пише, а не знімає.
Тому я, успішно написавши і видавши «Три історії», продовжив роботу у цьому напрямку. Зокрема, над книжкою, яку анонсував ще до повномасштабної війни. Про неї – у наступній серії мого текстового серіалу.
vmylenko.com 