2021 рік, як я вже розповідав, став для мене новою вершиною. Того року побачили світ відразу дві мої книжки. Про попередню я уже розповідав, лінки на попередні серії цього текстового серіалу ви бачите перед цим текстом. А тепер – про другу книжку. Яка вийшла у дуже символічний день, 5 травня 2021 року.

Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”

Серія 2, “Все”

Серія 3, “Усі єврофінали”

Серія 4, “Як я забивав на “Камп Ноу”

Символічний він тому, що рівно за 60 років до того, 5 травня 1961-го, у космос відправився перший американський астронавт, Алан Шепард, здійснивши суборбітальний політ на космічному кораблі Mercury-Redstone 3. Шепард мав стати і першою людиною за межами Землі, але тут проти Сполучених Штатів Америки зіграла їхня відкритість і закритість головних, а точніше на довгі десятиліття єдиних антагоністів у пілотованому освоєнні космічного простору, СРСР. Тому Алан став лише першим американцем.

Саме з цього польоту і починається друга моя книжка формату «повної історії» – «Повна історія пілотованої астронавтики США». Точніше, перед початком розповіді про старт 5.05.1961 я розповідаю, як взагалі Штати прийшли до ідеї літати в космос, хто і звідки їм цю ідею привіз (спойлер – так-так, той самий Вернер фон Браун, який розробляв «вундеваффе» для Адольфа Гітлера), чому Союз випередив американців на початковому етапі космічної гонки. Ну, і що було далі.

Чому я раптом з футбольної тематики переключився на таку, м’яко кажучи, віддалену від неї історію? Як дуже часто буває – все упирається у власні уподобання. Я з дитинства цікавився космічною тематикою, зокрема, польотами в космос. Причому, так сталося, що цікавився не тільки радянською, а і американською космічною програмою. І в цьому винні самі совєти. Пояснюю.

В дитинстві мені потрапила в руки книжка якогось радянського автора про космос. Здається, «Дім на орбіті» Павла Клушанцева. І там так детально, з малюнками була описана американська станція «Скайлеб», такі цікаві моменти там описувалися (як ви розумієте, про радянські станції таких історій не було, та і про самі станції було менше інформації, бо, як стало відомо уже після розпаду СРСР, частина станцій «Салют» була зовсім не станціями «Салют», а військовими комплексами «Алмаз», які не показували, про які не розказували і т. ін.) – що я не міг не зацікавитися цією темою. Ну, і польоти на Місяць – як можна було пройти повз це. Так інтерес до американської астронавтики з’явився, формувався – і доріс до повноцінної книжки.

Формат книжки був уже обкатаний на «Ель Класіко». Це – розбивка по польотах, як у першій книжці була розбивка по матчах. Точніше, не тільки по польотах, а і по проєктах. А їх було немало. І усі їх я придумав розмістити у вигляді вкладок на обкладинці книжки. Так ми плавно переходимо до цієї теми, про яку я люблю говорити.

Бо саме обкладинку «Повної історії пілотованої астронавтики США» я вважаю найкращою із тих, до яких я мав безпосереднє відношення. Тобто йдеться про ті книжки, які я видавав за власний кошт і тому контролював увесь процес. Обкладинку цю робив уже неодноразово згаданий у моєму серіалі Тарас Чучман – і це була найкраща, найпродуктивніша робота. Бо усі мої ідеї Тарас вловлював буквально на ходу і втілював у життя навіть краще, ніж я це бачив.

Як от, наприклад, картинки для кожного розділу. Я сам до пуття не розумів, як це має виглядати – а Тарас з першого разу врубився і зробив. Можете побачити його роботи на картинках.

 

Крім того, сама обкладинка була складною. І мова не тільки про картинку з астронавтом на Місяці. Треба ж було придумати (я) і продумати (Тарас) задник. По-моєму, теж вийшло дуже непогано. Ну, а шрифт ми вирішили використати схожий на той, яким пишеться назва американського аерокосмічного агентства, NASA, яка і організовувала абсолютну більшість (але не всі!) проєктів, описаних у книжці.

Робота над обкладинкою почалася ще у січні – точніше, перші наші переписки з Тарасом почалися ще в грудні 2020-го, – а 5 травня 2021-го книжка поїхала до своїх перших читачів. Я пам’ятаю цей день дуже добре, бо саме тоді ми мали їхати сім’єю в Карпати на відпочинок – тому з самого ранку я прийшов відправляти покупцям десь відсотків 80 від усього накладу. І зробив це дуже і дуже швидко, бо тодішня керівниця одного із наближених до мене відділень просто майстерно і без жодного ниття (як це було потім, у виконанні пацанів на тому відділенні) виконала свою роботу.

А потім ми поїхали в гори – і там, у дерев’яному будиночку я записав відеопрезентацію цієї книжки. Це теж до певної міри документ епохи і пам’ять про те десятиліття, тому я викладаю і його, можете передивитися, якщо цікаво.

Цікавою є й історія продажу цієї книжки. З одного боку, Вона справді розлетілася досить швидко, майже як перший наклад «Ель Класіко» – хоч примірників і було трохи більше (120 проти 100). Тож я навіть додрукував ще один наклад, на 100 екземплярів, дописавши там кілька моментів, які відбулися у проміжку між першим і другим накладом. З іншого – магазин, який брав у мене невеличкий гурт на продаж (і який переріс згодом у видавництво «Раціо»), розповів, що із моїх книжок саме астронавтика чомусь продавалася найгірше. Тож навіть зараз, через майже 5 років цю книжку можна придбати у них на сайті, ось лінк, заходьте і купуйте.

(Це, до речі, не найдавніша моя книжка, яка продається. У продажу є ще кілька примірників поетичної збірки «Все».)

Таким чином, за п’ять років такої крафтової літературно-видавничої діяльності у мене в співпраці із мелітопольською друкарнею вийшло:

• «Повна історія Ель Класіко» – 200 (1 наклад) + 100 (2 наклад) примірників;
• «Все» – 100;
• «Усі єврофінали» – 100 (1 том) + 100 (2 том) + 150 (3 том);
• «Як я забивав на «Камп Ноу» – 100;
• «Повна історія пілотованої астронавтики США» – 220.

В сумі це вийшло 1070 примірників. Звісно, це мікроскопічна цифра у масштабах навіть відповідної ніші в українській нонфікшн-літературі – але, зважаючи на усі нюанси (і відсутність серйозних коштів, і скромний майданчик для продажу), я був задоволений таким результатом. До того ж, мене помітили і почали співпрацювати у процесі продажу книжок, принаймні, у невеличкому гурті.

Таким чином, першу п’ятирічку я однозначно записав собі у актив – і готувався до подальшої роботи, готував плани на 2022-24 роки. Зокрема, на 2022-й я планував видати третє видання «Повної історії Ель Класіко», бо саме того року набігало дві красиві цифри – 120 років з дня першого матчу і 250 офіційних матчів між «Барселоною» та «Реалом». (До речі, 250-та зустріч двох іспанських грандів таки сталася того року, восени 2022-го.)

На 2023-й я запланував першу книжку, присвячену історії головної автогоночної серії, «Формули-1», а 2024-го мала вийти друга книжка, присвячена історії Сполучених Штатів Америки. Та у мої плани втрутилася повномасштабна війна…

Про те, що і як змінило 24 лютого 2022 року, поговоримо у наступній серії цього текстового серіалу. Згадаємо, чим я займався того року, чому обкладинка «Пілотованої астронавтики» стала останньою, зробленою Тарасом, а сама книжка – останньою, виданою у друкарні, у співпраці з якою я і починав свою літературно-видавничу діяльність. Ну, і поговоримо про наступну книжку, як з’явилася ідея, хто допоміг мені з пошуком нового видавництва, і про що йдеться у тій книжці, чому взагалі я взявся за ту, хоч і футбольну, але зовсім несподівану тему. Бо і там є про що і про кого згадати. Я ніколи не приховую тих гігантів, на плечах яких стою, навпаки – вважаю, що цим якраз можна пишатися.

Отже, закінчуємо 2021 роком – і через пару днів чекаємо наступну серію!

А сюди я ще додам відео з рекламою моєї «Повної історії пілотованої астронавтики США». Були і такі моменти, про них теж варто згадати і показати вам.