У четвертій серії цього текстового серіалу «10 років літературної діяльності» ми повертаємося до мого альтер его.
Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”
Тобто до літературного псевдоніму Олесь Дзиґа. Бо наступна книжка – це не нонфікшн, а художній текст. Хоч і, як це завжди відбувається, має ті чи інші зв’язки із реальним світом та подіями, які у ньому відбувалися.
У своєму серіалі я уже неодноразово згадував Юрія Андруховича. Настав час головної згадки. Однією із моїх улюблених книжок Патріарха Бу-Ба-Бу є його мемуарний роман «Таємниця». Я зачитувався ним, не раз перечитував. Причин тут було кілька – і сам стиль автора, який мені імпонував і імпонує (зараз під час своїх щоденних моціонів шкільних стадіонів я слухаю аудіоваріант його «Московіади», начитаний, до речі, автором – і це окремий вид насолоди творчістю свого улюбленого сучасного українського автора), і ідея тексту. Саме ідея мене і захопила. Бо я побачив, що так – можна. Можна побудувати цілий великий текст навколо себе, свого життя. Так поступово народжувалася в мені ідея, як я її назвав, «майже-біографічної повісті».
А суть тексту – це футбол в житті людини. І тут, до речі, теж треба згадати Андруховича. Причому не стільки його участь у проєкті «Письменники про футбол», скільки ось це:
… і невблаганний м’яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті…
…Літає м’яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
Така вже гра…
Цей вірш пана Юрія називається – «Футбол на монастирському подвір’ї». (Уже переїхавши до міста, де народився і живе живий класик, я якось виявив у одній базі даних, що принаймні кількадесят років тому він жив зовсім неподалік від одного монастиря. І на території цього релігійного закладу справді є футбольне поле. Приємно думати, що я, можливо, знайшов ту точку, з якої і виріс текст великого – без жодних іронічних сумнівів – митця.)
Так я побачив, що про таку банальну і зовсім не літературну начебто річ, як футбол – можна писати художні тексти. І це стало для мене справжньою знахідкою – бо усе моє життя так чи інакше пов’язане з футболом. Тут я маю визнати очевидне – попри те, що я не ототожнюю головного героя книжки із собою на усі сто, було б тупо не визнавати, що його історія так чи інакше більшою мірою пов’язана із моїм життям. Хоч є, звісно, і різні моменти, чи то літературно прикрашені (як епізод із пробою сил у футбольній школі), чи то позичені з чужих історій (як звістка про загибель друга головного героя).
Головний герой живе футболом, живе у футболі, виконуючи у цьому велетенському і безкінечному театрі різні ролі. Ось він – маленький хлопчик, який приміряє на себе маски своїх тодішніх кумирів. Ось – сам футболіст, нехай і на рівні шкільних команд, але яка різниця, принаймні, для нього, грає він за школу у відбірковому турнірі чемпіонату району, чи за національну збірну України у стикових матчах до мундіалю. Різниця є для тих, хто дивиться ці матчі – а для самих гравців, для безпосередніх учасників будь-який футбольний матч є однаково важливим, однаково принциповим і найголовнішим у житті. Це одна із ідей книжки – показати, що справжній футбол це коли для тебе грає роль лише сама гра, сам момент перебування на полі, боротьби з м’ячем і суперником. А усе інше – не більше ніж антураж, красива чи не дуже картинка, ефектні чи не дуже, але все ж декорація.
Окрема тема – це назва книжки. Мені здається, це взагалі найскладніше, що може бути у художньому тексті. Особливо коли автор має у цьому моменті повну свободу волі для творчості (все-таки деякі жанрові книжки, їхні заголовки підкоряються тим чи іншим законам жанрів – які неможливо ігнорувати). Я цю свободу мав – але, разом з нею, мав і головний біль із назвою.
Не пам’ятаю вже, як мені дійшло, що свій перший і єдиний матч, повністю організований мною (і зіграний також, звісна річ), я провів у селі під назвою, яка у перекладі на каталонську мову означала назву стадіону, на якому виступала моя улюблена тоді команда, якраз із Каталонії. Тобто вийшло так – звісна річ, із натяжкою, чи то літературною умовністю – що я зіграв матч і навіть забив кілька голів у місці, яке цілком можна засоціювати із найбільшим футбольним стадіоном Європи. Так і з’явилася на світ назва «Як я забивав на «Камп Ноу», яка була, з одного боку, цілком собі клікбейтною (якщо так можна говорити про офлайн-творчість – клікати ж тут нікуди, хіба що на повідомлення автору з бажанням придбати книжку), а з іншого, це була певна гра, гра із реальністю, зі світом, який може бути зовсім іншим, ніж здається на перший, практичний погляд. Власне, сам мій псевдонім – це ж теж своєрідна гра, гра в маску. Як і перетворення села із звичайною українською назвою «Нове Поле» на близнюка легендарної арени Camp Nou.
Саме цю ідею я втілив і у обкладинці. Ні, малював її, звісно ж, не я – таких талантів у мене немає і близько. Створила її мені, як і обкладинку збірки «Все», Natali Petrus, але, як і у випадку із «Все» – в основі були мої ідеї. Власне, тут вона дуже чітко і точно втілила цю ідею – маленького хлопчика на сільському футбольному полі, який відчуває себе так, ніби він вийшов на поле величезного, стотисячного стадіону. Що теж – натяк на сказане мною вище, на те, що для футболу як гри не має значення увесь антураж, усі декорації. Грає роль лише сама гра. У якій ти можеш відчути себе суперчемпіоном навіть на вигоні, де штангами слугують шкільні портфелі чи скинуті куртки.
Тож обкладинка – це окремий елемент книжки, можливо, і найкращий. Мені, принаймні, дуже сподобалося, як пані Наталя втілила мою задумку у життя. Із книжок, які я видавав самостійно, тобто брав участь не тільки у написанні тексту, а і у розробці обкладинок – ця для мене на другому місці серед усіх. Поступаючись першій – зовсім іншій за суттю і виглядом – зовсім трохи. Але це таке, мої суб’єктивні враження, у когось можуть бути свої думки з цього приводу, і я з ними сперечатися не стану.
Краще розкажу про те, як я писав цю книжку. Бо тут є один важливий нюанс, який я уже відчув на своїй власній шкурі. Коли ти пишеш «Повну історію Ель Класіко» чи «Усі єврофінали» – це одні умови. По-перше, ти працюєш над тим матеріалом, який уже є у тебе в руках – поєдинки, інтерв’ю, газетні підшивки. За великим рахунком, тобі не потрібно нічого вигадувати. Ще і тому не потрібно, що є по-друге – це обраний мною формат. Формат цієї от дискретності, поділу усього тексту на шматки (по матчах чи, як у наступній книжці, по польотах). Усе це дозволяє в будь-який момент зупинитися – якщо, скажімо, діти удома шумлять і уже відверто відволікають від роботи – і повернутися до праці без втрати якості (принаймні, мені хочеться так думати, що втрати якості не було). Та і написати один-два матчі це не дуже складно, як за часом, так і за внутрішнім напруженням.
Художня книжка – це зовсім інше. Нехай вона і базується великою мірою на тому матеріалі, який я знаю досконально (моєму житті). Тут потрібне повне занурення у тему, у роботу, у світ, який я намагався створити. До того ж, на відміну від, скажімо, останньої на сьогодні виданої моєї книжки, яка стала просто літописом певного періоду в історії українського футболу (тобто там неважливі були різні відгалуження від головної теми, бо її як такої і немає – хіба що назвати цією темою саме існування футболу незалежної України), у цій художній книжці треба було вималювати цю генеральну лінію і триматися її, не зриваючись убік, чи принаймні зриваючись так, щоб це виглядало цілком логічно і обґрунтовано.
У звичайних домашніх умовах я не міг собі організувати таке занурення. І тут у нагоді стала моя теща. Точніше, той факт, що вона на той момент, коли писалася книжка – а це був січень-лютий 2021 року, – ще не переїхала до нас у місто. Та попри те, що вона ще не переїхала, її квартиру там ми вже продали і придбали їй житло тут. Житло, яке стояло порожнім, чекаючи свою постійну господиню. І саме цю порожню квартиру я використав для роботи.
Кожну суботу, починаючи з найпершої у тому році, я зранку брав ноутбук і якийсь перекус, йшов туди, закривався – і увесь день, до вечора писав. На наступну суботу усе повторювалося. Таких субот вийшло п’ять чи шість. А у перервах між ними – я крутив у голові продовження, ті думки, ідеї, ті шматки тексту, які готувався написати у свій черговий «літературний день». Тому формально вийшло, що усю книжку я написав за ці п’ять днів – за перший написав більше чверті усього тексту, це за 50 тисяч знаків. Але, ви ж розумієте, це тільки формально, бо фактично я жив книжкою увесь час, просто шість днів із семи вона крутилася у мене в мізках, а потім, уже в більш-менш сформованому вигляді чергова частина наклацювалася на клавішах ноутбуку.
Власне, я і у студентські часи працював у такому ж форматі. Найпоказовішим стала курсова на четвертому курсі, яку формально я писав 28 годин – з 12:00 неділі до 15:50 понеділка. (З невеличкою, півгодинною перервою – ні, не на сон, а на допомогу родичці дружини, якій треба було трошки під шаманити якийсь її текст для училища.) А о 16:05 у мене почалася пара, на якій я і захищав курсову. Отримав тоді, до речі, четвірку. Але, ви ж розумієте, це я тільки пальцями по клавішах бив ці 28 годин, а насправді працював із джерелами, крутив майбутній текст у голові – не один тиждень. Хоч для того, аби справити ефектне враження, звісно ж, розповідав про те, як за добу написав курсову. (Дипломну роботу, до речі, писав довше – десь тиждень.)
Отак я написав свою першу художню прозову книжку. Про яку хочеться згадати ще два моменти. Перший – це слова свого давнього вже друга і колишнього колеги по «Футболу» Олексія Іванова. Він тоді написав мені таке: «Тепер ти став справжнім письменником». Бо футбол, Ель Класіко – то одне, а тут справжня художня книжка. Ну, не знаю. Я, мабуть, і досі не до кінця погоджуюся з Льошкиними словами, але суть їх я зрозумів і прийняв.
Другий же момент – значно сумніший. Через деякий час після виходу цієї книжки я подумав, що непогано було б до якогось її ювілею проїхатися по місцях, які там згадуються – починаючи з моєї малої батьківщини, власне, де і відбувся «матч на «Камп Ноу» – і зняти таке відео за мотивами. Тобто показати, де усе це відбувалося. Але, на жаль, як мінімум, про дитячу частину історії головного героя уже нічого показати. Бо під час нинішньої війни моє рідне село частково розбомблене (і повністю спорожніле, усі люди виїхали), а те, де і був зіграний «легендарний» матч, уже фактично не існує, там лише руїни будинків і, звісна річ, жодної людини. Просто нікуди їхати і нічого показувати. Той світ залишився лише у пам’яті його мешканців. Ну, і у моїй книжці…
Але не хочеться закінчувати серію на негативі. Тому скажу, що 2021 рік відкрив для мене нові горизонти – бо, по-перше, того року вийшло відразу дві книжки. А по-друге, паралельно із художнім текстом, «майже-біографічною повістю», я зайнявся черговим нонфікшн-проєктом, у форматі «Повної історії», але уже зовсім не на футбольну тему. Про неї, про тему, про обкладинку, яку я вважаю справжнім шедевром – ми і поговоримо у наступній серії.
А для тих, хто не встиг придбати цю мою книжку – я зробив такий от подарунок, начитавши «Як я забивав на «Камп Ноу» і виклавши цю саморобну аудіокнижку на Youtube. Ось вона, заходьте і слухайте у моєму виконанні.
vmylenko.com 