Продовжуємо мандри моїм літературним десятиліттям. У попередній серії йшлося про першу книжку під псевдонімом, про книжку, яка, власне, і підштовхнула мене до ідеї продовжувати писати і видавати.

Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”

Серія 2, “Все”

А що, точніше, про що саме писати? Ну, звісна річ, про футбол, про що ж іще. От тільки про який саме футбол? І тут мені допомогла найперша книжка, «Повна історія Ель Класіко». Якщо ви її читали чи просто цікавитесь протистоянням «Реала» і «Барселони», то знаєте, що у яких тільки турнірах вони не перетиналися. Чемпіонат, Кубок і Суперкубок Іспанії – зрозуміло, був ще Кубок ліги у 80-х роках, найперший матч відбувся у рамках такого собі Кубку коронації (власне, на честь коронації тамтешнього монарха, Альфонсо XIII, турнір і провели – його так, напівофіційно тепер зараховують до Кубку Іспанії). Грали між собою і у єврокубках, звісна річ, у Кубку / Лізі чемпіонів. Причому не аби де, а двічі у півфіналах цього турніру.

А от у фіналі КЄЧ / ЛЧ Ель Класіко так ніколи і не сталося. І досі, між іншим, не сталося. Я навіть все думав – і думаю періодично – що красиво було б перевидати «Повну історію» якраз під такий матч, унікальний не тільки для всеіспанського дербі, а він все не стається і не стається. Тому у моїй першій книжці і немає матчів рівня фіналу єврокубків. І тут я подумав – а що, коли написати просто про фінали єврокубків у виконанні «Барселони» і «Реала»? Їх же було більш ніж достатньо. І в кожному є про що розповісти – і про сам фінал, і про дорогу до нього. Так і народилася ідея нового проєкту.

А ідея його формату з’явилася через те, що фіналів хоч і було немало – але на повноцінну книжку кількість навіть у «Реала» все-таки не витягувала. Два десятки на той момент (у «Барселони» тоді – і зараз – 18), порівняно з книжкою, де було описано 238 поєдинків – це ніщо. І тут я подумав – а якщо зробити книжку на дві команди? Причому створити такий формат, коли книжка б читалася з двох сторін – тобто, якщо відкриваєш з одного боку, то читаєш фінали «Реала», доходиш до середини, і книжка перевертається; тобто ти з протилежного боку відкриваєш її – а там уже про іншу команду йдеться.

Тепер вже я знаю, що це називається алігат – тобто «книжкове або журнальне видання з двома входами та, відповідно, з двома титульними аркушами й системами нумерації сторінок». А тоді – я вже і не пам’ятаю, де і у кого я побачив щось подібне, але точно десь побачив, бо якось нескромно виглядатиме, що ніби я взяв і вигадав цей прийом, який взагалі-то існував задовго до моєї появи на світ. Згадав, що ми старшому сину купували книжку такого формату, «Під землею / Під водою», напевно, тоді ця ідея і зачепилася за мої нейрони. А коли стало потрібно – вона і вилізла.

До речі, про кількість фіналів. Тут треба пояснити, що я, підбираючи фінали для книжки, керувався двома принциповими позиціями. По-перше, брав тільки фінали «дорослих» єврокубків, тобто таких, які тривали щонайменше повний футбольний сезон. Тобто – Суперкубок УЄФА, Міжконтинентальний кубок та Клубний чемпіонат світу, турніри, які складалися з 1-2 матчів, я всерйоз не розглядав. Ну про що там писати – приїхали на матч, зіграли і поїхали. А у Лізі чемпіонів – цілий сезон треба було пройти, і там купа різних перипетій, про які можна, варто і цікаво згадати.

По-друге, крім офіційних на той момент єврокубків (Кубок і Ліга чемпіонів, Кубок УЄФА / Ліга Європи, Кубок кубків), я додав до списку і неофіційного попередника КУЄФА – Кубок ярмарок. З одного боку, щоб у «Барселони» було більше фіналів – інакше був би дисбаланс. З іншого – то все-таки був серйозний турнір, серйозніший за офіційний Кубок кубків. Тож так і вирішив – взяти ці чотири турніри і описати усі фінали «Реала» і «Барселони», які в них мали місце бути. Так викристалізувалася ідея книжки «Усі єврофінали».

Про чотири турніри я згадав не просто так. Бо, роздумуючи над варіантами обкладинки, я описав Тарасу Чучману, з яким ми тоді плідно співпрацювали (найшедевральніша його робота буде далі, у одній із наступних серій), саме ідею помістити на обкладинку усі ці чотири трофеї. Хоча б тому, що два із них давно не вручаються – от і буде нагадування тим, хто їх не застав (а Кубок Ярмарок в СРСРі не застав, думаю, ніхто, бо радянські команди не брали участь у тому турнірі).

Описати 38 матчів виявилося значно простіше, ніж 231 – тим паче, відео усіх чи майже усіх фіналів було і є у відкритому доступі, тож працювати було нескладно. І ця швидкість подарувала мені ще одну ідею – перетворити «Усі єврофінали» на цілу серію. Власне, ідея ця з’явилася ще до закінчення роботи над фіналами іспанських грандів. І так сталося, що другий том я відправив до друкарні на верстку практично одночасно із першим.

У другий том увійшли інші європейські гранди – італійське тріо, два міланські суперклуби і «Ювентус». Можна було взяти просто «Мілан» та «Інтер», але там виходило значно менше фіналів – лише 23 проти 38 іспанських. Тому я і додав 16 фіналів «Ювентуса», які були окремою частиною, а «Мілан» з «Інтером» уже довелося впхати в іншу частину разом. Якраз і вийшло практично ідентично першому тому.

Два перші томи «Усіх єврофіналів» я почав продавати одночасно, а тим часом зайнявся томом третім. Тут я вирішив відійти від принципу європейських топ-клубів, хоча були плани і взяти, наприклад, англійське тріо – «Арсенал», «Ліверпуль», МЮ – чи, скажімо, «Баварію» з «Аяксом», чи тріо португальців. Але я хотів віддати шану трьом перемогам двох українських клубів. Тому третій том вийшов такий багатокраїнний. Перша його частина – це фінали команди, які представляли СРСР і колишні частини Радянського Союзу (Україна та Московія). Фіналів тут було усього вісім – чотири українські (два – «Динамо», по одному – «Шахтар» та «Дніпро»), три московитські і один грузинський. З протилежного боку тому-алігата я розмістив фінали команд зі Східної Європи. Фактично це була уся та частина Європи, які опинилася за залізною завісою – крім НДР. Ті три фінали я відкинув, бо і так був дисбаланс – 8 «(пост)радянських» і аж 15 «східноєвропейських». А фінали команд із НДР я думав поставити у том, який був би присвячених усій Німеччині, крім «Баварії», там фіналів би на увесь кагал назбиралося б достатньо.

Тож третій том, який вийшов із друкарні і приїхав до мене на протилежний кінець країни службою доставки восени – був присвячений перш за все чотирьом українським фіналам: Кубку кубків 1975 і 1986, Кубку УЄФА 2009 та Ліги Європи 2015. Саме тому цей том мав трохи більший наклад за мій стандартний 100-екземплярний – 150 примірників. Можливо, треба було друкувати і більше, але я банально не мав на це грошей.

До речі, про гроші. На перший і другий томи мені дали кошти двоє моїх друзів – Діма Редько, Саша Рубан – і однокурсник ще з незакінченого мною математичного факультету Женя Макаревич, за що їм знову дякую. Друзі, ви підтримали мою творчість і не дали їй затихнути.

А ще саме з «Усіх єврофіналів» почалася інша історія. Саме ці книжки у мене почав брати дрібним гуртом один невеличкий книжний магазин, який згодом переріс у видавництво – те саме видавництво «Раціо», з яким я зараз активно і співпрацюю. Тобто – мою творчість, яка поширювалася фактично лише за допомогою моєї сторінки у соцмережі, почали помічати. І це не могло не радувати. А також не могло не підштовхувати до наступних ідей. А їх у мене вистачало – і не тільки футбольних. Бо уже наступного року у мене вийшло дві книжки на не футбольну тематику. Точніше, одна з них була присвячена футболу – але це був не нонфікшн, а художній текст.

Та про ці дві книжки – у наступних випусках цього серіалу, поки що ж зазначу от що. Серія «Усі єврофінали» ознаменувала перехід моєї літературної творчості на щорічні рейки. Дивіться самі:

2018 – перевидання доповненої «Повної історії Ель Класіко»;
2019 – вихід поетичної збірки «Все»;
2020 – відразу три томи серії «Усі єврофінали».

На п’ятий рік я зрозумів, що можна і треба працювати системно, систематично – і українською мовою. Про мову я згадав тут не тому, що у мене були якісь внутрішні варіанти, якою мовою писати. Тут я мав (і, звісно ж, маю зараз, хоча про це, мабуть, уже і тупо говорити) чітку і однозначну позицію. Ба більше, ті, хто знають мене ще з часів «Футболу» та football.ua, знають, що я, скажімо, спілкуючись із читачами на конференції, завжди відповідав українською, незалежно від того, якою мовою задавалося питання, і у журналі намагався просувати українську мову – скажімо, матеріал про Львів у мене вийшов московитською, але там були цитати з уже згаданого в цьому серіалі (і я його ще згадаю, повірте, є підстави) Юрія Андруховича. А пізніше були і матеріали українською мовою – яку тоді, пам’ятаю, м’яко критикував дядя Боба, наш легендарний (і, на жаль, уже покійний) Борис Хунович Таліновський. Я пам’ятаю, як він, прочитавши той матеріал, сказав – знаєш, у тебе вийшов російський текст, написаний українською мовою. Чи якось так. Точну цитату я зараз не згадаю, але головне, що я зрозумів, що він хотів мені сказати – і взяв до уваги. Думаю, висновки не тільки зробив, а і втілив у життя. Втім, це вам, читачам, видніше.

Так от, коли я перевидав «Повну історію Ель Класіко», до мене звернулися із, умовно скажемо, пропозицією. Здається, з Харкова, але зараз уже не пригадаю точно. Можливо, це була харківська філія якоїсь московитської контори. Пропозиція була така – от якби ти видав книжку московитською, то я б забрав майже увесь наклад, а так… Звісна річ, перекладати книжку я не став, і не тільки тому, що це було уже після 2014 року, Криму і Донбасу – а просто я говорю і пишу українською. Ні, якби це було акцентовано подано, що от український автор, переклад книжки для московитомовного ринку – я, можливо, і погодився б (ну круто було б, московити самі не можуть написати, от і змушені у «молодших братів» заімствувати). А просто замаскувати мене під московитського автора – вибачайте, це не до мене. Хоча, зізнаюся, році, здається, в 2012-му, я у Києві проходив співбесіду на керівника української філії одного московитського спортивного топресурсу – «Чемпионат.ком». Не пройшов, як ви розумієте.

Отже, 2020-го у мене вийшло три книжки – три томи однієї серії. А наступного року – дві книжки, але це були дві різні, геть різні, принципово і кардинально різні книжки. Це підтверджував і той факт, що автором однієї із них був «Володимир Миленко», а іншої – «Олесь Дзиґа».