В першій серії автобіографічного документального серіалу я розповідав про те, як усе починалося, як з’явилася ідея першої книжки, як я її писав, як втілював у життя увесь проєкт, де взяв гроші і де друкував. Словом, про все те, що сталося десять років тому. А тепер перенесемося трохи назад, на початок століття…

Серія 1, “Повна історія Ель Класіко”

…у мій рідний, тоді ще державний, а не національний університет. Де 2000 року пройшов перший поетичний конкурс під назвою «Сходи». На той момент я уже писав собі вірші, як і багато хто із людей мого віку і моїх творчих нахилів. Вірші ці зберігаються у моєму архіві – тоді, у доінтернетні часи, я писав їх ручкою на папері і записував у зошити. Починав, до речі, з московитської мови, хоча взагалі-то я з дитинства був україномовний. Така от колоніальна спадщина, що тут ще скажеш. Але 1999 року я вступив на філологічний факультет, на українську філологію – тож тут уже про московитомовні тексти не могло йтись. Хоча насправді свій перший вірш українською я написав ще 27 квітня 1998-го, називався він «Чорнобиль. 12 років». Там були такі рядки:

Чорнобильська зона –
То проклятий край.
Незримі кордони,
Все тихо вмира.

А на початок 2001 року у мене вже назбиралося достатньо віршів, щоб можна було замислитися про участь у нашому університетському конкурсі «Сходи». До того ж, фіналісти першого конкурсу потрапили у спеціальний збірник! Чим не стимул?

Із 24 претендентів, які подали на конкурс свої поетичні тексти, до фіналу – який мав пройти у форматі виступів у нашому університетському актовому залі – потрапило вісім осіб. Одним із них виявився я. А фінал – це був не просто собі фінал, бо організатори конкурсу вирішили, що просто читати зі сцени вірші це не комільфо, а зробили справжні невеличкі номери. Принаймні, додавши до наших голосів ще й музичну складову.

У фінальній частині кожен учасник мав прочитати кілька своїх текстів. Але я обрав один. Один – бо він був великий і за часом якраз займав виділений мені таймслот. У новині, яка з’явилася на сайті університету про наш конкурс, йшлося, зокрема, таке: «Сповідь Бога» Володі Миленка дивовижно співставлялася з підібраною мелодією». Ця мелодія – Mandylion від нідерландської групи The Gathering. Я тоді слухав, м’яко кажучи, зовсім іншу музику (одна із фіналісток нашого конкурсу, Таня Савченко, аналізуючи пізніше мою тодішню творчість, дуже точно зазначила, що в ній відчувається сильний вплив московитського – точніше, ще радянського – року), тож був просто вражений цим звучанням. І так, мені самому дуже сподобалася і музика, і виступати під неї. На жаль, репетицій виявилося малувато, аби призвести до ідеального поєднання часових рамок треку і моєї читки – тож завершував читати я у повній тиші. Мабуть, люди в залі подумали, що саме так і було.

(А через багато років я начитав «Сповідь бога» ще раз і наклав на музику, під яку виступав тоді в другому корпусі університету. Ось цей запис.)

24 лютого – тоді ця дата ще взагалі нічого не означала – я уперше в дорослому житті вийшов на сцену і прочитав свій вірш. Він приніс мені перемогу у двох номінаціях. «Інтелектуальність поезії» та «Приз глядацьких симпатій». (Мене потім напівжартома звинувачували у тому, що я організував глядачів – ну, дві свої групи, власне свою і паралельну, в якій навчалася моя майбутня дружина. Хоча це і неправда. Звісно, вони прийшли подивитися на мій виступ, але спеціально я їх туди не запрошував. Ба більше, я навіть заховався в туалеті після виступу. Чому в туалеті? А тому, що дівчата з наших груп там би мене не змогли знайти, хе-хе.) Так я потрапив у список шести переможців, чиї тексти мали надрукувати у збірнику «Сходи. Випуск 2».

Мали – і за рік надрукували. У травні 2002-го ця книжка вийшла друком, і цей збірник накладом 200 примірників став першим, у якому з’явився я. Точніше, не зовсім я.

На той момент я уже придумав собі літературний псевдонім, бо паспортні ПІБ, як мені здавалося, не дуже підходять під поетичну творчість. Ну що це за поет – Володимир Миленко? От Олесь Дзиґа – це таки так. Тому моя частина у збірці, яка називається «Схизма, або Прогулянки в поцейбічному світі» уже підписана Олесем Дзиґою – хоча на сцені ще виступав Володимир Миленко.

(Назву придумав я сам. Бачте, я вже тоді був схизматиком, розкольником, опозиціонером. Власне, ним залишаюся і до сьогодні. Не люблю бути частиною більшості – нічого доброго в цьому не бачу.)

До речі, перший вірш у моєму розділі так і називається – «Вигадування імені». А перший вірш у збірці, до якої я сьогодні, сподіваюся, врешті-решт дійду, має назву – «Євангеліє від Юди». Починається той вірш, «Вигадування імені», так:

Усе наше існування
лише вигадування нових імен
аби не скам’яніти у полоні
годинникового механізму
вигадуючи кожне нове наймення
своєму тілу ми рятуємо наші душі
від передчасного збайдужіння
до квітів на підвіконні

А закінчується такими рядками:

уже ніхто не пам’ятає хто ти насправді
лише безліч вигаданих імен
і величезна порожнеча
зліва
де серце

Якщо ви не упізнали – то два останні рядки це назва збірки оповідань Юрія Андруховича. Він тоді, в часи Міленіуму, став і залишається досі моїм найулюбленішим українським письменником-сучасником. Причому тоді більше навіть поетом, ніж прозаїком. Його «Травень є травень» я вважаю шедевром із шедеврів і несу в своєму серці усі ці роки й десятиліття. Але от у власний вірш на знак поваги вставив назву прозової збірки Патріарха Бу-Ба-Бу.

(До речі, і моя єдина наукова стаття – теж присвячена йому. Точніше, не тільки йому, а феномену літературних гуртів 80-90-х років, але ви ж розумієте, що «Бу-Ба-Бу» там був на першому місці.)

Ось так починалася моя літературна діяльність. Потім, після закінчення університету і початок роботи журналістом, працівником пресслужби, знову журналістом – стало якось не до поезії. Проза життя, самі розумієте. Але вірші потрохи писалися, хоч і не так активно, як у студентські часи.

І наприкінці наступного десятиліття, десятих років нашого з вами ХХІ століття, я, уже навчений роботою над першою книжкою, подумав – а чи не зібрати мені свої найкращі вірші у одну збірку? Подумав – і зібрав. Вона вийшла невелика, трохи менше ста сторінок – ну, але ж це і не роман, а вірші.

Зупинюся на назві й обкладинці. «Все» – це нібито такий підсумок поетичної частини моєї творчої душі. Ось воно, все, що було тоді і стало пізніше. Тобто – і далі щось буде, але уже не в такому активному і більш-менш системному вигляді, як було тоді, на початку нульових. Тому частина з ранніми віршами, яке називається за першим віршем, «Євангеліє від Юди», займає майже 90% книжки. А друга, пізня частина, «Лос-Єбенес» – це усього лиш сім невеличких текстів.

На обкладинці я трошки погрався у шифри. Так, тут можна побачити сходинки – це натяк на конкурс «Сходи», з якого все і почалося. Кружочок, схожий на логотип BMW – це з обкладинки альбому Mandylion, реверанс у бік музичної складової мого виступу. Ну, а клоунський капелюх – про нього йдеться у вірші, який я написав увечері після конкурсу, коли я на коротку мить став для своїх двох університетських груп справжньою зіркою.

***

От би й померти тепер
майже на самій вершині
залишившись
у чиємусь альбомі
дивовижною істотою
яка чомусь
сама себе усвідомила
людиною
і вперто
намагалася всім довести
своє право бути
людиною
а не просто buffone
зі смішними дзвіночками
на капелюсі
і напівмаскою-напівпосмішкою
за якою сховалась
маленька
майже невидима світу
сльозинка

от би й померти тепер
людиною

***

Buffone – в перекладі з італійської «блазень, клоун, жартівник». До речі, у короткій анотації до «Схизми» у збірці «Сходи-2» розумна і уважна людина, яка готувала той текстик, дуже точно написала – «Він блазень ззовні і ніжний мрійник в душі». Ні, я не підказував, це вона, ця людина, сама помітила, честь їй і хвала. (Далі, до речі, ще одні дуже правильні слова – «противник будь-яких регламентацій і обмежень». Тож можете уявити, як мені живеться у ці останні шість років.) А ще згадав, що, коли ми святкували Міленіум невеличкою компанією і дарували подарунки не у форматі “кожен кожному”, а по жеребу – то мені, з підказки моєї майбутньої дружини, яка теж була в тій компанії, одногрупниця подарувала фігурку клоуна на гойдалці. Здається, досі десь у шафі лежить.

Збірка «Все», яка вийшла восени 2019 року, стала моєю другою книжкою. І першою – під літературним псевдонімом, який мені дуже і дуже подобається.

А знаєте, чим друга відрізняється від першої? Тим, що, говорячи афористично – якщо щось сталося один раз, воно може ніколи не повторитися, але якщо це щось сталося удруге, то воно обов’язково повториться знову і знову.

Тож можна вважати, що саме ця, друга книжка, збірка старих і нових віршів – стала поштовхом до перетворення літературно-книговидавничої діяльності із одиничного, унікального випадку на щось схоже на систему. Але про це – у наступних серіях.

А на завершення – текст, присвячений нашій груповій поїздці після першого курсу на фольклорну практику у Карпати. Є на межі Львівщини та Закарпаття село Лавочне. Там пройшли яскраві і красиві кілька наших тижнів. Про які я трохи згодом згадав ось такими рядками

***

Там
де нас ніколи не буде
там квіти
ніби маленькі помаранчеві сонця
ніколи не в’януть

там
куди шлях позабули давно
там джерельна вода
хвилястим волоссям збігає униз
кам’яними стежками

там
де наших голосів ніхто не почує
там зелені колони
на могутніх плечах
тримають кришталеве небо

там
де нас ніколи не буде
у країні вічного…

***

Я і справді ніколи більше там не був. Може, і правильно – бо в літо-2000 все одно не повернутися. А у нинішньому Лавочному нас і того нашого світу немає.

А от що є – так це мої наступні книжки, про які поговоримо далі. Тим паче, там є про що поговорити, бо уже наступна моя книжка, точніше, книжки – як мінімум додали в мій словниковий запас незнане раніше слово.