Сьогодні 16 березня. І цей день для мене – воістину знаменний. Цього дня я народився. Народився, як письменник. Рівно 10 років тому, 16 березня 2016 року, я отримав на руки наклад своєї найпершої книжки. Про неї, про її створення і взагалі про свою творчість я хочу розказати у справжнісінькому текстовому серіалі.
Отже, з чого ж усе почалося? Можна розказати коротко, а можна – довго. Я піду другим шляхом, бо поспішати мені нікуди, а розказати є що. Тож почну з того, що я, попри філологічну, а не журналістську освіту, завжди прагнув стати саме журналістом. Футбольним журналістом. А в ті часи, коли я закінчував навчання і починав трудову кар’єру – вершиною для тих журналістів, які пишуть про футбол, був однойменний журнал, тобто «Футбол». Куди я і потрапив наприкінці 2006 року.
Там я пропрацював неповні два роки, щось встиг втілити в життя (скажімо, розширив горизонти висвітлення українського футболу – думаю, серед вас знайдуться ті, хто пам’ятає серію моїх матеріалів, які почалися з «Введения в ахтырковедение»), щось не встиг чи мені не дали це зробити. А деякі речі були втілені у життя уже після того, як я пішов з «Футболу».
Історія, яку ніхто не може підтвердити, бо єдина людина, з якою я обговорював ту ідею, уже, на жаль, не з нами. Тож вам доведеться повірити мені на слово. Ну, або не вірити. Словом, знайшов я у редакції щорічник іспанського видання Marca. Дуже круте видання, просто космос тоді був для мене. (Пізніше я собі замовив один такий, привезли мені з Іспанії добрі люде.) Я перелистав, передивився той щорічник вздовж і впоперек. І почав потихеньку чіплятися до Артема (головреда «Футболу» Артема Франкова) з ідеєю «А от би й нам щось таке зробити».
Звісно, я не думаю, що я прямо один такий був, кому ця ідея спала на думку. І я упевнений, що Артем теж цю ідею крутив у голові. Просто так склалося, що і у мене вона теж виникла. А втілили її в життя, повторю, уже після того, як я пішов з «Футболу».
До чого я все це розказав? До того, що тоді до мене уперше прийшла ідея – зробити про футбол щось більше, ніж просто поточку, зробити щось масштабне і важливе. Та на деякий час цю ідею довелося відкласти. Поки мене знову не підштовхнув на цей шлях Артем. Хоч він цього ніколи і не дізнався.
2010-го року вийшла у нього (а також у Вікторича Фрішка та Олександра Кабанця) цікава праця про Класичне – «Динамо» – «Шахтёр». Заклятые друзья. История противостояния». Це була книжка, в якій розповідалося про кожен матч між двома головними українськими командами. Буквально – про кожен. Щоправда, це був не написаний ними текст, точніше, частково написаний. Бо Франков і компанія просто зібрали під однією палітуркою усі газетні і журнальні статті про ті матчі, починаючи з найпершого. А оскільки з 1997 року вони використовували свої, «футбольні» матеріали – то як мінімум Артем деякі тексти для книжки, так вийшло, написав.
І от ця книжка мені застрягла в пам’яті, так, що я задумався – а чи не зробити щось подібне? Зробити про головне протистояння Європи, Ель Класіко, «Барселона» проти «Реала». Тим паче, влітку 2012 року я отримав пропозицію, від якої неможливо відмовитися – став заступником головного редактора сайту UA-Футбол, де займався саме зарубіжним футболом. І уже 2013 року я зробив такий пробний крок – до чергового Класіко зробив серію із 30 матеріалів про найцікавіші матчі між мадридцями та каталонцями.
Зазначу, що зробив той проєкт я не сам. Ідея була моя, а от тексти ми писали удвох з колегою Іваном Вербицьким. Можливо, для когось, хто знає творчий шлях Івана, це стане несподіванкою – іспанським футболом він, якщо я не помиляюся, ні до, ні після не займався (хоча я давно не слідкую за його шляхом у журналістиці). Але отак от я його притягнув у цю ідею. І на двох ми зробити, повторю, 30 матеріалів про 30 матчів між «Реалом» і «Барселоною».
Як бачите, залишався один крок – масштабувати роботу на усю історію Ель Класіко. Точніше, кроків було два, але про другий трошечки згодом. Отже, у першому кроці головною проблемою була інформація. Але, на щастя, на сайті каталонського спортивного видання Mundo Deportivo була і є така прекрасна гемеротека (по суті – електронна підшивка номерів), що просто гріх був її не використати. Ну, і сайти клубів, відеозаписи, історичні матеріали на профільних іспанських сайтах – словом, усе, що потрапляло під руку, я використовував. Але без гемеротеки MD нічого б не вийшло.
На початку 2015 року, буквально через кілька днів після Нового року (дані вордівського файлу називають точну дату – 4 січня) я розпочав роботу. Роботу, яка тривала близько року. Зараз би, звісно, я упорався швидше, але тоді це було уперше, з непривички, та і на роботі відбулися зміни, які завантажили мене по повній. Тому писав я той 231 матч стільки, скільки писав.
А паралельно з цим треба було вирішити другий крок – де і як видати написане. Про те, що спортивної літератури як галузі у нас в країні немає, я не буду повторюватися, ви, хто цікавиться футболом чи іншим спортом, про це чудово знаєте і так. Тільки зараз ми з видавництвом «Раціо» починаємо створювати систему, напрямки, серії книжок. А тоді і цього маленького плацдарму не було.
Тому рішення було просте і складне водночас – видавати книжку за власний рахунок. На якому не було ні-чо-го. Тобто треба було спочатку знайти гроші. А ще – видавництво чи друкарню, яка б узялася за таку несподівану роботу. Що ж я зробив?
Я продав свою душу. Ну, не усю, а лише частинку. Можливо, не найголовнішу, але точно цікаву. Якщо ж відійти від пафосу і говорити практично – то я вирішив продати свою колекцію пивних етикеток, які збирав ще з середини 90-х. Вона була невелика, десь 5-6 тисяч екземплярів, грошей я за неї отримав небагато – зараз це зна-а-ачно менше однієї моєї місячної зарплати, – але все-таки отримав, знайшовши покупця. Гроші були – залишалося дописати текст і знайти місце, куди його можна було прилаштувати.
Цим місцем стала друкарня у місті Мелітополь, що на півдні Запорізької області. Все це шукалося через знайомих, знайомих знайомих (Майкле, це ж ти мені допоміг знайти варіант у місті, в якому ти тоді жив?) – саме тому, живучи у обласному центрі, друкарню я знайшов у райцентрі нашої області.
У січні 2016 року ми почали верстку книжки. Це було нове, незнане раніше відчуття, коли твоя робота перетворюється на справжню книжку… Отже, три кроки були зроблені – текст написався, гроші знайшлись, друкарня готувала наклад. Залишався останній, найважливіший крок – продаж цього накладу.
Тут у мене в принципі не було варіантів – бо єдиним можливим майданчиком стала моя сторінка на Facebook. (Хоч я тоді ще працював заступником головного редактора на UA-Футбол і публікував у власному блозі повідомленння про вихід книжки – здається, звідти якщо пара покупців прийшла, то було добре.) І тут я згадаю одну цікавинку, як ми з моїм колегою і кумом Володимиром Пояснюком заспорили – як швидко я продам увесь наклад. Був він рівно 100 екземплярів.
Я сподівався упоратися за місць, Вовка ж переконував мене, що вистачить і двох тижнів. Помилилися ми обидва.
16 березня, рівно 10 років тому, ми з дружиною з’їздили машиною в Мелітополь, забрали у друкарні увесь наклад, привезли додому – і, зробивши фото своєї першої книжки, я написав пост в Facebook. Так почалася ця історія, яка триває і досі. Історія, яка почалася з назви «Повна історія Ель Класіко». Чому саме «повна історія»? Здається, я все-таки десь побачив якусь англійську книжку, в назві якої було «Full history», от мені й запам’яталося. Та і потім – це й справді була повна історія, бо в ній йшлося про кожен офіційний матч, починаючи з найпершого, який відбувся у Мадриді 1902 року. Тому книжка і отримала назву не просто «Історія Ель Класіко», а саме «Повна історія Ель Класіко». Ну, і щоб це мало поважніший і серйозніший вигляд.
До речі, щодо помилки у термінах – то тут кум виявився більш точним. На продаж накладу у мене пішов тиждень. 23 березня усі примірники були продані і роз’їхалися Україною. В основному – у Київ та Львів.
На цьому історія не завершилася, бо охочих придбати книжку було стільки, що довелося тут же додруковувати ще один наклад на 100 примірників. Він продавався уже довше, ніж перший – але за кілька місяців і другий наклад став історією. І у грудні 2016 року я задумався – а, може, через деякий час уже не додруковувати написане, а дописати і видати друге, доповнене видання «Повної історії Ель Класіко»?
До того ж, мій давній, хоч і віртуальний знайомий Тарас Чучман, з яким ми то робили якісь відеоролики (ну, як «робили» – я підкидував ідеї, він втілював у життя), то співпрацювали у моєму зі згаданим уже Майклом, тобто Михайлом Чернишем, та Русланом Рудомським проєкті – сайті uFootball, так от, Тарас сказав, що обкладинка книжки, м’яко кажучи, слабувата, тому, продовжив він, давай я тобі зроблю нову, якщо задумаєш перевидавати книжку.
І влітку 2018 року ми, я і мелітопольська друкарня, знову зайнялися «Повною історією Ель Класіко». Обкладинку до якого Тарас на той момент уже зробив. Так з’явилося друге, доповнене видання, яке продавалося уже не кілька днів, не кілька місяців, а кілька років. Все ж можливості моєї Facebook-сторінки далеко не безкінечні… Я точно пам’ятаю, що останні примірники другого видання відсилав уже на новому місці, куди ми з сім’єю переїхали наприкінці 2019 року – це було десь під час ковідного карантину.
«Повна історія Ель Класіко» була такою собі ідеєю-фікс, одноразовим проектом, який я хотів втілити в життя – і втілив. Це було важливо для мене ще й тому, що у студентські роки я, займаючись тоді в основному поетичною творчістю, починав не один прозовий текст – і практично усі вони з тих чи інших причин залишилися незакінченими. (Один, під назвою «День, коли приходить бог», я дописав, можливо, колись оцифрую – він був написаний ще ручкою у зошиті – і викладу у себе на сайті. Друкувати його немає смислу, він, наскільки я пам’ятаю, досить слабкий і сирий.)
Словом, усі ці спроби, які нічим не завершувалися – виробили у мене щось на кшталт комплексу, мовляв, на вірш тебе, Вова, ще вистачає, а на щось довше уже ні. Тому і через це я так хотів дописати «Ель Класіко», щоб довести перш за все самому собі, що я можу це зробити. Причому текст «Повної історії» ж був, м’яко кажучи, немаленький – майже мільйон знаків з пробілами, у книжковому форматі вийшло 530 сторінок. І я зміг це зробити!
Таким чином, вершина була досягнута. А до того ж після 2016 року я перестав займатися футбольною журналістикою, перекваліфікувавшись у «дорослу», загальнополітичну царину. Тобто якось вже і не було зв’язку із темою. Та і про що можна було писати, якщо про головне футбольне протистояння Європи я вже написав?
(До речі, була у мене ще одна ідея – написати про «Дербі делла Мадонніна», протистояння «Інтернаціонале» та «Мілана». Але далі думок на тему справа не пішла. Трохи шкодую, але лише трохи – бо надалі знайшов, чим себе зайняти.)
Словом, на «Повній історії Ель Класіко» усе почалося – і на ній же усе могло завершитися. Але… А що саме за «але» – я розкажу у наступній серії свого текстового серіалу, присвяченого десятиріччю своєї письменницької діяльності.
На завершення ж цієї серії хочу подякувати. Подякувати тим, хто придбав мою найпершу книжку – перший її наклад, додруківку чи другий, доповнений. Без вас точно нічого б не було – бо книжки пишуться не для самих себе, а для читачів. Подякувати тим, хто допомагав мені на цьому шляху – пошуком друкарні, купівлею колекції етикеток. Подякувати, хоч це і неможливо, на жаль, Артему Франкову, який своєю книжкою наштовхнув мене на правильний шлях. Дякую усім вам. У цих десяти роках – ваша немаленька, якщо не сказати «велика», заслуга. Ну, і трохи – моя, бо все-таки пишу книжки я сам.
І – дякую за увагу. Чекайте на наступні випуски!
Bonus: Про мою книжку, про історію її появи і таке інше – був навіть невеличкий сюжет на неіснуючому нині телеканалі «Футбол». Ось він, можете подивитися.
