Один із 20-ти текстів для збірки, повністю присвяченої моїй малій батьківщині.

Почуття гумору – невід’ємна частина людського існування. Хто ми без почуття гумору? Якісь лисі мавпи, які розучилися лазити по деревах і навіщось навчилися говорити, не більше. Нудно, бентежно і нецікаво. Власне, почуття гумору – це чи не єдиний засіб розважитися, який є доступним усім на світі. Тому навіть трохи дивно, що не у всіх з нас це почуття розвинене настільки, щоб можна було говорити про це. Чи написати отакий от текст.

Головним гумористом у нашому селі був ветеринар. Не знаю, чи була його професія якось пов’язана із цим фактом. Підозрюю, що не обійшлося, але остаточних доказів на руках не маю, та і взяти їх уже ніде. Хоча – трохи знаючи його родину, припускаю, що це або якийсь геть унікальний природний талант, або справді особливості роботи вплинули на ті здібності, які закладені у кожному з нас, і розвинули їх до першої космічної швидкості.

За великим рахунком, про нього одного можна було б написати цілу книжку, якби я знав його настільки добре. Та навіть кількох епізодів вистачить для того, аби зрозуміти усю велич цієї постаті. Велич, яку навіть у нашому селі ніхто не міг осягнути. Хоча вона частенько виходила за межі того маленького світу.

Наприклад, із його тещею, яка одного разу, захворівши на якесь ГРВІ чи щось коло того, попросила зятя – випиши мені, мовляв, рецепт на ліки у аптеку, ти ж все-таки лікар, нехай і звірячий. Того двічі просити не довелося – для улюбленої ж тещі, як-не-як! Бланк, класичний почерк медика, печатка – і можна йти на сільський автобус, який щодня робив рейси у районний центр, де і працював заповітний фармацевтичний заклад.

Документ, заповнений нашим героєм, аптечна провізорка прочитала уважно. Перечитала ще раз. Покликала начальницю, перечитали удвох. А потім звернулися до клієнтки:

– Бабусю, а хто ж вам цей рецепт виписав?

– Так зять же, дітки, зять рідний.

Виявилося, що заради рідної людини наш герой вигадав з підручних засобів нові ліки – палкодрин і кнутоарапай. Чим підняв настрій аптечних працівників, які до цього з подібними зразками гумору не стикалися.

Втім, історія ця завершилася без жодних для нашого колгоспного ветеринара наслідків – фармацевти посміялися, продали бабусі потрібні їй ліки та й по всьому. А от інший випадок цілком міг увійти в аннали щонайменше обласних архівів.

Приїхав, значить, у район перевіряючий з області. Звісно ж, жодних фахових навичок чи якогось професійного бекграунду у нього не було і близько – та цього у соціалістичному суспільстві й не вимагалося. Приїхав, походив, зробив для порядку кілька зауважень, за стіл з місцевим начальством сів, пообідав під чарку-другу, презент у вигляді м’яса-масла та інших дарів полів отримав і поїхав додому. Та це деінде, але не у нас. Бо у нас ветеринаром був, як я вже сказав, невідомий світу король гумору.

Якому, як він не ховався від високого гостя, довелося зіткнутися з ним, як-то кажуть, face to face. Причина зіткнення була неприємна і загалом банальна – поганий стан колгоспної худоби. А якою їй бути, якщо, керуючись золотим правилом «гуртове – чортове», колгоспники не дуже й дбали про загальне, більше думаючи про власних корів, а до того ж ще і крали сіно, силос та інші харчі, що заготовлялися на зиму.

Отже, обласний чиновник натрапив на ветеринара і почав давати йому вербальної прочуханки – чого, мовляв, худоба така худа? Сказати правду – підставити і керівництво колгоспу, і усіх селян. Та й користі з цього не було б жодної, бо і реальних наслідків, як ви здогадуєтеся, це не мало. Тому ветеринар ляпнув перше, що спало на думку:

– Так зима ж, авітаміноз, от і худі.

І, не втримавшись на цьому, цілком пристойному рівні, продовжив уже в притаманному йому феєричному стилі:

– Он навіть зуби верхні у корів повипадали. Та ви подивіться, подивіться!

І, підійшовши до найближчої худобини, показав провіряю чому її рот, у якому справді не було на верхній щелепі жодного верхнього зуба.

Для тих, хто ніколи в житті не стикався із живою, необробленою м’ясокомбінатами яловичиною, я зараз відкрию страшний секрет. У корів взагалі немає верхніх зубів. Ну, не потрібні вони їм, травоїдним. Та й піднебіння жорстке, дозволяє справитися з кормом лише за допомогою зубів нижніх. Та чиновник, схоже, теж бачив корів тільки у вигляді пакета молока та палки ковбаси – тому тільки кивнув, записав щось у блокнотик (без блокнотика йому ніяк, ви ж розумієте) і пішов далі.

Ветеринар відітхнув і повернувся до улюбленого заняття – розливання пляшки оковитої у службовому приміщенні, звідки його нахабно висмикнули задля високого гостя, – думаючи, що історія завершена. Ви, певно, теж так думаєте. Так от – вона тільки почалася.

Бо після перевірки обласний гість зібрав у районі усе верховне керівництво, запросив (ну, як запросив – це ж радянські часи були, тоді і в НКВС на допит «запрошували», ага) голів усіх колгоспів і влаштував розбір польотів. Під час якого гнівно заявив – чого це у вас, мовляв, у районі такі проблеми з тваринництвом, вітамінів худоба недобирає, он у такому-то колгоспі у всіх корів верхні зуби випали!

Присутні на нараді ошелешено завмерли. Ні, звісно ж, не від самого факту випадіння зубів – вони якраз знали анатомію великої рогатої худоби. Але – як реагувати на слова високого гостя? Сказати йому, що у корів немає верхніх зубів? Нажити собі ворога на усе життя і забути про будь-яке кар’єрне зростання. Аж таких дурних в районі не було, принаймні, серед секретарів райкому партії точно – а іншим і не потрібно було висовуватися. Тож місцеві партійні бонзи відреагували правильно – слухняно покивали головою, мовляв, почули, врахуємо, виправимо.

Задоволений своєю робочою активністю і корисним зауваженням (а також презентами, які вже лежали у багажнику чорної «Волги»), перевіряючий відправився у обласний центр – а перший секретар райкому, червоний, як столовий буряк, з ревом кинувся до голови колгоспу, у якому сталося таке нещастя із худобою:

– Це хто там такий у тебе грамотний, розтуди його мать нехай?! Ану бігом мені його на килим!

Не можна сказати, що ветеринар не здогадувався про можливість подібних наслідків. Тому заздалегідь здійснив обхідний маневр – і опинився у одній із місцевих лікарень з інфарктом. Причина інфаркту була проста і зрозуміла – завідувачем того закладу був добрий друг нашого героя. Він йому і влаштував відпочинок на лікарняному ліжку. Надалі наш колгоспний ветеринар ще неодноразово виконував подібні трюки, коли доводилося ховатися від керівного гніву.

Та одного разу усе могло закінчитися уже патологоанатомічним відділенням лікарні. Приїхав до нас у село студент-практикант ветеринарного технікуму. І, як будь-який молодий та завзятий спеціаліст, почав жваво цікавитися різними деталями та подробицями зі своєї майбутньої роботи. Зокрема, тим, як же відбувається одна із найпоширеніших у сільській місцевості, де люди вирощували на продаж і для задоволення власних апетитів свиней, операцій – кастрація молодих кабанчиків.

– А я тобі зараз покажу, – недбало кинув молодому наш герой, який з тих чи інших причин був налаштований не на розмови, а на дії.

Тут варто зазначити, що ферма, на якій точилася ця розмова, була коров’яча, а не свиняча – відповідно, показувати було ні на кому. Ну, майже ні на кому. Бо на фермі, як це з давніх давен заведено, працював сторож. Ні-ні, ви не подумайте нічого зайвого – просто у сторожа традиційно був собака. І не менш традиційно він був чоловічої статі – ну, не морочити ж собі потім регулярно голову із цуценятами, правда?

Як на гріх, у той момент сторожа на фермі не виявилося. Певно, пішов у сільмаг за вином. Нашу сільську продуктову крамницю і ферму розділяло дві вулиці, та й хто б це просто так прийшов, купив і відразу пішов – особливо коли на лавці біля магазину обов’язково знайшовся б хтось із приятелів, кумів чи родичів. Словом, час у «хірурга» був.

Тому він спокійно приспав пса – і акуратно відчикрижив тому усе зайве. Причому – тут треба віддати належне, умів наш ветеринар не лише жартувати і горілку пити – відчикрижив майстерно, акуратно і без жодних серйозних наслідків. Тобто як без жодних. Один наслідок, як ви розумієте, все-таки мав місце…

А через кілька годин мешканці сусідньої з фермою вулиці бачили прекрасну картину – по фермі бігає переляканий ветеринар а за ним із воістину трубним ревом ганяється з вилами п’яний сторож. Ганяється і погрожує повторити на ньому ту саму процедуру, яку той зробив із вірним сторожевим товаришем. Чи далася взнаки така наука практиканту – історія замовчує…

З людьми наш герой все-таки поводився добріше. Принаймні, нічого подібного на історію з собакою мені не відомо. Але одного разу вчинок ветеринара насмішив цілу групу селянок, яких везли кудись автобусом.

Була у нас в селі колгоспна баня. Коли я був ще підлітком, вона цілком собі працювала, люди залюбки ходили туди помитися, попаритися, випити опісля бані пива та й поговорити про те та се. А я, відвідуючи цей заклад переважно із дідом, сидів і, затамувавши подих, слухав, як він згадував з колегами часи Другої світової, німецьку окупацію, остарбайтерство у Третьому Райху… Робота у банщика була – не бий лежачого. А от хобі навпаки – дуже активне. Любив він полювати.

Та от проблема – від довгого ходіння місцевістю (звірі та птахи, знаєте, не сидять на одному заздалегідь обумовленому місці) у банщика, який був не худої статури, затиралося між ногами. Що робити? Вихід був знайдений – піти до ветеринара і попросити якоїсь цілющої мазі. Ну хоча б тої, якою дійки коровам мажуть, аби вони не тріскалися і були м’які та зручні для доїння.

Все б нічого, якби не безкінечне прагнення нашого героя до жартів. Чи, може, просто не в гуморі був, з бодуна абощо. Словом, для натирання потрібних місць на тілі банщика-мисливця він використав скипидар. Якщо вам незнайоме це слово і ви з першого разу не зрозуміли увесь римес ситуації – прошу вас, не перевіряйте на собі. Просто повірте на слово – пекти почало немилосердно.

Постраждалий з криками вискочив із ветеринарської каптьорки і забігав по фермі. А потім знайшов, як йому здавалося, просте і логічне рішення – підбіг до дверей, розчинив їх настіж, зробивши протяг, і виставив у прочіль дверей, вибачте за натуралістичні подробиці, голу сраку. І не тільки її.

Все б нічого, якби з того боку, куди побіг наш мисливець, ферма виходила прямісінько на головну, тобто асфальтовану дорогу між двома селами. Дорогу, по якій саме їхав колгоспний автобус із жінками. Ні до, ні після цього подібного видовища вони ніколи не бачили – тому історія, яка відбулася вже досить давно, міцно закарбувалася у народній пам’яті і благополучно дожила до наших днів.

А банщик, якого часу від часу питали про той несподіваний перфоманс, тільки відмахувався рукою і буркотів – ет, зате зашкарубло так,щось хоч увесь день ходи, не розітрешся. Що ж, як бачите, іноді ветеринари можуть принести користь і непрофільним пацієнтам.