Великий, можна сказати, програмний текст на тему мови. Мови і моєї з нею історії.

Я на цю тему неодноразово писав, але все якось уривками, шматками, десь згадував якісь моменти, десь самоцитувався. Тому вирішив написати один великий текст, повісити його на свій сайт, аби він був постійно під рукою і при нагоді можна було його використовувати. Отже.

Почнемо з самого початку, навіть з нульової точки, тобто з походження. Бо батьковій лінії я чистокровний українець (інших моментів на ту глибину, яку я копнув, не помічено) – частково ніжинський, точніше, лосинівський, частково покровський (ні, не той, що екс-Красноармійськ, а з селища Покровське, заселене у свій час козаками із останньої Січі). По маминій – майже на чверть московит. Майже, бо, крім діда, корені якого десь на Московщині (де саме, невідомо, він уже тут народився, а звідки його батьки, ніхто з роду не пам’ятає), є ще прапрабабця, яка, як говорить сімейна легенда, у свій час втекла з якоїсь причини до Російської імперії з Британії, де і вийшла заміж за московита.

При усьому цьому етнічному наборі я якось ніколи не відчував себе приналежним до московитської нації. Хоча, звісна річ, книжки московитською читав і читаю, але навіть ті, які мені в дитинстві дуже подобалися (“Кондуит и Швамбрания”, “Республика ШКИД” тощо), я якось сприймав не як про своє. Десь так, як “Ловець у житі” Селінджера чи “Конрад, або дитина з бляшанки” Нестлінгер. Тобто – описується якась цікава історія, якісь цікаві локації, але це не моя історія і не мої локації. Хоча так, було цікаво поїхати у той же Санкт-Петербург і подивитися на місця, описані в “Республике ШКИД”. (Скажемо так, “подивитися і на місця … також”, бо Пітер – це, певно, єдине московитське місто, куди я всерйоз хотів поїхати. Тому, що це столиця імперії, в якій українці, попри усі утиски, залишалися українцями, як той же Шевченко. У радянській Москві українці змосковщилися і там немає української пам’яті, як у СПб, де є шевченківські і не тільки місця. От їх мені хотілося побачити. І хочеться, так – але я розумію, що на своєму віку я туди не поїду, навіть якщо завтра війна закінчиться, а через рік в Москві влада зміниться на суперолояльну Україні. Суспільство ж там не зміниться, а їхати у ворожу тобі країну – це якби єврей поїхав у Іран.)

А тепер – до мови. Оскільки я практично від народження і до кінця школи жив у селі, то, звісна річ, моєю рідною мовою була і є українська. А як могло бути інакше, якщо не тільки сім’я, а і усі навколо – крім кількох зайшлих московитів чи просто гарацкіх, які з якихось причин переїхали до села – говорили українською. При цьому московитську мову я знав, бо не міг не знати – це і школа, де були уроки московитської мови і літератури, і книжки, яких було повно (україномовні теж були, але їх доводилося пошукати, якщо говорити не про якусь банальщину, а щось цікавіше – скажімо про паульмаарівського Суботика я уперше прочитав московитською). Словом, знав. Але ніколи своєю не сприймав – хоча, зважаючи на етнічну складову, міг би і сприймати. Втім, як я вже сказав, не було підстав, бо ніхто в родині не говорив московитською.

Що було б, якби я не народився таким хворобливим, що батьки вирішили повернутися у село із Запоріжжя, де вони тоді жили – не знаю. У мене перед очима приклад батькового старшого брата, який геть змосковщився у Нікополі. Але є і приклади маминого старшого брата, який залишився україномовним. Але я завжди дякую батькам, що вони відвезли мене в село, де я виріс україномовним. Це якраз той випадок, коли в альтернативну історію гратися не хочеться. Є так, як є.

Закінчивши школу, я логічно поїхав учитися в Запоріжжя. І тут потрапив у класичну для багатьох ситуацію двомовності. Хоча, може, і не класичну, може, більшість змосковщувалася не тільки зовні, а і всередині. У мене такої проблеми ніколи не було – удома, з родиною, я говорив так, як і говорив завжди. Не знаю, чому. Можливо, тому, що я, по-перше, все-таки читав багато української літератури – і якось підсвідомо відчував, що оце моє, а оце, хоч і цікаве, але чуже. Тобто оця лінія розмежування, якої у багатьох і досі немає – у мене з’явилася ще в дитинстві. Крім того, період кінця 80-х – початку 90-х, оцей час національного відродження, я якраз пережив у віці, коли все це всотується дуже активно. “Червона рута”-89, статті в журналі “Однокласник”, “Діви ночі” Винничука – усе це і не тільки це сформувало в мені усвідомлення себе як частини українського народу (тоді не говорили “нації”, наскільки я пам’ятаю). Та і взагалі – ніхто навколо себе совєтскімі людямі не вважав, усі були українцями, які жили в СРСР. Тому до 16-ти років, коли я поїхав у місто, я уже сформувався як українець.

Чому ж тоді перейшов на, назвемо це так, публічну московитську? З простої причини – аби не виділятися. Я взагалі не люблю протиставляти себе загалу, я не борець, а митець, якщо говорити образно – тому мені було зручно надягнути цю маску, за якою мене справжнього ніхто не міг би упізнати. Я, до речі, іноді використовував цю маску навіть і після 2014 року, рідко, але було – коли мені треба було зробити так, щоб оці конкретні люди мене не упізнали потім, бо мова це ж перше, що спадає на думку. Особливо, якщо це незвична (принаймні, тут і зараз) для тебе мова.

Чи напружувала мене така ситуація? Мабуть. Але точно зараз уже і не скажу, бо це було давно, щось стерлося із пам’яті, щось романтизувалося. Хоча так, сама по собі ситуація оцього перемикача постійного – нічого іншого, крім негативу, викликати не могла. Не стільки ситуація як така – ну, якщо ви живете десь у Польщі, ясно що ви удома говорите своєю мовою, а на вулиці мовою суспільства. Але Польща – то чужа країна і чуже суспільство. Можливо, я просто сприймав місто як “чужу країну”, а не як частину свого світу. Загалом, воно ж так і було, хіба ні? У тому ж Запоріжжі 90-х що було українського, крім кількох касет у музичному магазині? Ну, ще кілька книжок у книгарні – якщо вони були.

Ну, і філологічний факультет університету – куди я вступив на навчання після того, як вилетів із математичного. Мова тут також була одним із факторів. А іще – певно, підсвідоме бажання знайти собі україномовну дівчину. Де ж її ще було шукати, як не на українській філології, правда? Ну, і плюс взагалі там було яке-не-яке коло для спілкування українською – студенти, викладачі, там була українська література, тобто можна було відточувати свою майстерність (а починав писати я – як і усі підлітки, звісна річ, вірші – московитською, у моїх архівах є цілі зошити з такими стіхамі).

От в такому от форматі двомовності я і прожив до 2006 року. Удома, в універі, на роботі (принаймні, коли працював в пресслужбі ОДА) говорив українською, а на вулиці, “межи людей” – московитською. А 2006 року ми з дружиною переїхали в Київ. І тут зі мною сталася дуже цікава історія.

Бо Київ – він же сприймається по-різному. Коли ти приїздиш туди із Львова – то для тебе це геть змосковщене місто. Принаймні, в середині нульових. А от коли ти приїздиш туди із Запоріжжя – ооо, тут ситуація геть інша. Тут ти бачиш, точніше, чуєш, як люди на вулицях міста, великого, сучасного міста, на вулицях і площах, у магазинах і на ринках, розмовляють українською. І це впливає. Принаймні, на мене вплинуло саме це. Оцей досвід того, що є міста, в яких люди – нехай і не усі, як у Львові (але Львів сприймався та і був далеким від мене, не чужим, але далеким) – розмовляють твоєю мовою. Це, як би вам сказати… Це – розкріпачує. Звільняє від комплексів, чи що. Від боязні того, що – а можна так чи ні, а як відреагують люди. Ти чуєш, що так – можна. Що так – говорять. Причому ризикну припустити, що Київ у цьому плані навіть більш корисний, ніж Львів. Бо Львів – це як село, де усі говорять українською, крім заїжджих чужаків. А Київ – це місце, де ти, україномовний, говориш із московитомовним на рівних, і тебе не сприймають як щось меншовартісне (ні, я розумію, що випадки бували різні, але я кажу про своє власне відчуття). Це місто рівності чи що. Я пам’ятаю, ще мама мені розказувала, точніше, переказувала розповідь якоїсь родички, що в Києві навіть в часи СРСР українська мова звучала. Не знаю, наскільки це правда – але я завдяки цій історії сприймав Київ саме таким.

І це мені допомогло. Допомогло настільки, що коли ми в 2010-му році (а це був початок найтемніших часів, правління Януковича) повернулися в Запоріжжя – то мені уже було абсолютно пофіг на людей навколо, і я говорив українською усюди і з усіма. Хоча тут є ще такий один цікавий нюанс, який, мабуть, теж зіграв роль. Причому не тільки зовні, а і всередині. Знаєте, я колись читав таку думку, що коли жінка одягає якусь шикарну, дорогу, суперкомфортну нижню білизну – її ж ніхто не бачить (ну, крім тих, для кого вона одягається), але сама жінка, знаючи, що на ній, має якесь таке відчуття, успішності, яскравості чи що. І це впливає на її поведінку, я її самовідчуття, самоповагу чи що. Вибачте, що сумбурно пояснив, але якось таке це було описано. Так от – у моєму випадку це був той фактор, що я приїхав з українською мовою не з села, а з Києва. Тобто для тих, хто знав – сусідів по будинку, наприклад – це було прямо зрозуміло: “А-а-а, ну понятно, із Кієва прієхалі”. Тобто ми сприймалися, мабуть, не як якісь селюки, які не можуть “чілавєчєского язика” вивчити, а навпаки – як люди, які приїхали з трохи вищого світу, де говорять саме так. А там, де цей факт моєї біографії був невідомий, там це впливало на мене, як дорога нижня білизна – ніхто не знає, але я ж знаю, і почуваюся відповідно.

Та повернення з Києва майже збіглося у часі з фактом народження дитини. і тут виникло нове питання – її мова. Хоча насправді питання як такого не було. Оскільки ми з дружиною познайомилися на філфаці, плюс вона була запоріжанкою лише формально, бо її батьки – з Сіверщини, та і до школи вона часто у бабусі жила на Сумщині, то і вона була україномовна. Тобто отак класично, класичніше, ніж я, мабуть, двомовна. Скажемо, вона на публіці частіше використовувала московитську, але українська в її вустах іноді була прямо зброєю. Вона людина жорсткіша, ніж я, і там, де я міг просто пройти – скажімо, чуючи якийсь відверто русскій акцент чи якісь відповідні фрази, вона могла увімкнути не просто українську мову, а такий, вилизаний літературний стандарт, аби прямо ударити ним по тому московитомовному вуху.

До речі, про літературну мову. З сином ми, якось і не змовляючись, з самого початку говорили лише правильною літературною мовою. Хоча б тому, що ми її знали – все-таки випускники філфаку. Тож коли я бачу пости про те, що “хто це говорить літературною мовою, усі балакають собі, як хочуть”, то мені просто смішно. Хто хоче – говорить, хто не хоче – балакає. Проблеми тут немає жодної – є лише бажання. Це як з перейменуваннями вулиць. Як тільки в Запоріжжі змінили назву проспекта Леніна на Соборний – я почав принципово і свідомо вживати саме її. І досить швидко до цього звик, уже не помічав і не докладав зусиль. Іноді це викликало навіть курйозні випадки – колись одна жінка поцікавилася у мене, “гдє тут проспєкт Лєніна”, на що я сказав, що у нас такого немає. Чудово розуміючи, про що вона, звісно ж. Потім ми дійшли згоди, вона знайшла те, що шукала, але спочатку трохи навіть і злякалася.

Цікавий момент – ставлення до української мови в Запоріжжі у ті часи. Десь до 2014 року, плюс-мінус, на неї реагували чи то трохи злякано, чи то незадоволено – словом, це було щось дикувате, а комусь і неприємне. Щоправда, молоде покоління, коли чуло наші з сином розмови у супермаркеті чи на майданчику – навіть і посміхалися нам. Старше – максимум позитиву був це здивування. Після 2014 року поступово ситуація почала змінюватися. Спочатку позитивно реагувати стало і старше покоління. А потім настав такий момент, коли реагувати перестали взагалі. Тобто українська мова, якої, чесно кажучи, не стало набагато більше, принаймні, на вулицях – стала сприйматися як органічне, може, не дуже популярне, але все ж притаманне цій локації явище. Причому необов’язково це було в плюс. Багато хто і надалі ставився до неї не дуже приязно – але, скажем так, змирився з її присутністю в Запоріжжі. І не реагував взагалі – “ну што уж тєпєрь подєлать”.

2019 року ми виїхали із Запоріжжя, і слідкувати в режимі онлайн за мовною ситуацією я уже не міг. Але коли ми приїхали на вакації влітку 2020-го і зустрілися з друзями, гуляючи по своєму рідному райончику – я помітив, що на нашу українську мову знову почали реагувати, як і в часи Януковича. Очевидно, тому, що “ну Зєлєнскій уже ж побєділ, щас всьо будєт, как раньще, чо ета оні опять?” Можливо, є й інші пояснення, я не знайшов. Тому думаю, що просто усі чекали відкату, а такі, як ми, сприймалися уже пережитком попередніх часів.

До речі, якщо ви подумали після попередніх абзаців, що мовна ситуація в Запоріжжі дуже прямо покращилася після 2014 року – то я уточню, покращилося пасивне сприйняття, а не активне використання. 2015 року мій син пішов у школу, в гімназію №31, яка ще в радянські часи була, як стверджується, єдиною україномовною школою в місті (і керівництво цим пишалося, наголошувало на цьому). Так от – він був у класі єдиною україномовною дитиною. Ба більше – він до школи не умів читати московитською і майже не розумів її. Пам’ятаю, як ми ішли містом і він так смішно, ну, з українською логікою, прочитав московитомовну вивіску. У школі, на жаль, він був змушений вивчити московитську – просто щоб спілкуватися з однолітками, бо з першого класу опинитися в положенні ізгоя не хочеться нікому, згадайте себе в дитячому віці і зрозумієте. Тож він певною мірою пройшов мій шлях. І це мені не сподобалося. Не в тому плані, що я висловлював своє незадоволення – звісно ж, ні, я розумів, що він тут лише жертва обставин. Мені не сподобалося, що почався процес змосковщення абсолютно україномовної дитини. До речі, я знаю такі випадки, коли дитина, як і мій син, виховувалася в україномовному середовищі, але достатньо було однієї зневажєливої фрази на дитячому майданчику, аби вона перестала (може, і назавжди, не знаю) говорити українською. У дітей такі штуки працюють дуже швидко і жорстоко.

Були в Запоріжжі такі клуби україномовних, але я їх сприймав чомусь як якесь гетто. Ну, це все ж були уже не радянські часи, а часи незалежної України, причому уже часи після 2014 року. І збиратися десь в закритих спільнотах для того, аби поговорити українською – уже мене не влаштовувало, я відчував тут дискомфорт, плюс мені здавалося, що син таким чином почне сприймати українську мову, як мову якихось ізгоїв. До речі, от іше одна причина, чому я після повернення із Києва говорив українською усюди і скрізь – щоб показати сину, що так є чи принаймні має бути, і в цьому немає нічого такого.

Ну, а потім ми переїхали на Галичину – і питання мови відпало само собою. Тобто можна сказати, що тут навіть з’явилися інші нюанси – син, який на той момент уже став старшим сином, почав усе частіше використовувати у своїй літературній мові місцеві діалектизми. Але цьому я жодним чином не заважав, бо і сам люблю так робити, використовуючи усе мовне багатство України.

Отака от історія. Я не скажу, що це прямо історія переходу туди і назад – повністю, на усі 100%, я ніколи не змосковщувався, бо навіть коли працював у московитомовних виданнях, то соцмережі, тобто свій власний, особистий простір вів українською. Та і на конференції на футбол_уа теж відповідав українською. Навіть у статті в журналі “Футбол” про Львів цитував Андруховича (мовою оригіналу, звісно). Хоча змосковщення все ж на мене впливало – бо коли в “Футболі” вийшла моя стаття українською, вже не пригадаю, про що, то наш прекрасний автор, київський єврей дядя Боба Таліновський, прочитавши її, сказав, що це не українська мова в тебе вийшла, а перекладена московитська. Тож ніде правджи діти – довелося попрацювати над собою, аби вивести оці нюанси в творчості.

Загалом же, якби хто спитав поради (хоча, звісно, нинішні часи – це зовсім не нульові), то, як на мене, у цій ситуації мають бути два ключові фактори. Перший – це внутрішнє бажання, внутрішнє налаштування на зміну, мовну, зокрема. Якщо ти хочеш цього – то жодних серйозних проблем перед тобою не буде. А якщо ні – то як би не пробував, то нічого не вийде, бо за першої-ліпшої нагоди ти це покинеш. Як от зараз багато хто після сплеску українізації на фоні повномасштабного вторгення повертається до московитської мови. Другий – це зовнішній приклад, той якір, який дозволяє тобі зачепитися і відчувати певну стабільність. Для когось цим якорем стали, наприклад, українські озвучки іноземних фільмів і мультиків. Для мене – київські вулиці й ринки. У кожного по-різному. Але цей фактор, на мою думку, може допомогти, коли ти сам не вивозиш. Завжди простіше на когось чи на щось спертись. І якщо це опертя зручне, солідне і кремезне – процес піде швидше.

А до московитської мови я ставлюся… Скажемо так, неоднозначно. Як засіб для отримання інформації – я сприймаю її цілком нормально. Зараз одна з книжок, які я читаю – це московитомовна книжка про пропаганду в московитському кіно путінських часів. Ну, просто вона написана московитським автором-емігрантом, і ясно що вийшла московитською (може, ще якоюсь мовою, але іншою, латиською наприклад, я її не прочитаю). Як засіб спілкування інших людей – я сприймаю її, як засіб спілкування інших людей. Умовно кажучи “це ваші проблеми, якою мовою ви спілкуєтеся (але я б не став)”. Тобто – бігати за людиною і хапати її за руку я не стану, але на моє ставлення і враження цей факт вплине. Можливо, не як основний, але точно як один із загалом. Як засіб власного спілкування – я її не використовую. Чим себе навіть і обмежую, скажімо, я б хотів щось прокоментувати під постами у такого собі колишнього знатока ЧГК Ровшана Аскерова, але я не знаю азербайджанської, а він не знає української. А московитською мені писати не хочеться. Це, до речі, одна із причин того, чому я ніколи не поїду в Санкт-Петербург, навіть якщо див. на початку сторінки. Бо там доведеться все ж говорити московитською. А цього мені не хочеться робити. І не тому, що війна і все таке – я ж не “патріот 24 лютого” врешті-решт. А тому, що московити самі перетворили свою мову на інструмент, зокрема, і інструмент психологічного тиску. І говорити московитською – навіть на території побутування цієї мови, я не кажу про Україну, це зовсім інша історія – для мене все одно піддатися цьому тиску. Хоча я логікою і розумію, що це не так. Але можуть же у кожного з нас бути свої якісь пунктики, які нікуди не діти? От такий пунктик є і у мене. Може, хіба ситуація за поребриком колись зміниться настільки кардинально, як у Німеччини після 2СВ. Але в такі казки я не вірю. От коли в Тбілісі ми самогон на ринку купували чи домовлятися за маршрутку в аеропорт – тут проблем не було жодних, бо ми з тими грузинськими дядьками були в однаковій ситуації. Тут не було жодного дискомфорту. (А з молодою дівчиною, яка продавала стартові пакети місцевого мобільного оператонра, взагалі спілкувався англійською, бо тоді, в 2013-му, вони московитську уже не дуже знали. Може, зараз повернулося.)

Якщо комусь цей текст стане в нагоді – буду радий. Якщо ні – дякую, що прочитали і забули.